Сповiдь вiдьом

— Я не звикла бачити, як відьми, вампіри та демони роблять щось разом — тим паче йогою займаються, — зізналася я. Мої табу на спілкування з іншими створіннями були дуже сильними. — Якби ви сказали мені, що це можливо, я не повірила б.

— Аміра — оптиміст і їй подобається долати проблеми. Спочатку їй було нелегко. У перші дні вампіри відмовлялися перебувати в одній кімнаті з демонами, а коли на заняттях з’явилися відьми, звісно, недовіра зашкалила. — Мимоволі Метью інтонацією видав власну глибоко закарбовану упередженість. — Але тепер більшість присутніх добре сприймають думку, що ми маємо більше схожого, аніж відмінного, і ставляться один до одного чемно і ввічливо.

— Може, ми й справді схожі на вигляд, — зауважила я, відсьорбнувши чаю, і підтягнула коліна до грудей. — Але не почуваємося схожими — це однозначно.

— Що ви хочете сказати? — спитав Метью, уважно поглянувши на мене.

— Я про те, яким чином ми дізнаємося, що хтось є одним із нас, тобто створінням, — сконфужено відповіла я. — Через легенькі поштовхи, поколювання та раптово відчутий холод.

Метью похитав головою.

— Ні, мені це невідомо. Я ж не відьмак.

— То коли я на вас дивлюся, ви цього не відчуваєте? — спитала я.

— Ні. А ви — коли я на вас дивлюся? — Його простодушний погляд викликав уже знайому реакцію моєї шкіри.

— Відчуваю, — кивнула я.

— Розкажіть мені, як воно проявляється, — сказав Метью і подався вперед. Все відбувалося абсолютно буденно і спокійно, але я відчула, як для мене готується пастка.

— Ну… з’являється холод, — повільно проказала я, не впевнена, чи варто про це розповідати взагалі. — Немов під шкірою розростається крижана квітка.

— Судячи з ваших слів, це досить неприємно, — сказав Метью, злегка нахмурившись.

— Та ні, — щиро заперечила я. — Просто трохи дивно. З демонами ж гірше: коли вони на мене витріщаються, я відчуваю немов поцілунок. — Я скорчила огидну гримасу.

Метью розсміявся і поставив свій чай на стіл. Упершись ліктями в коліна, він подався всім тілом до мене.

— То ви таки трохи користуєтеся своїми здібностями відьми.

Пастка замкнулася.

Відчувши, як спалахнули мої щоки, я з люттю втупилася на підлогу.

— Краще б я ніколи не розгортала отой «Ешмол сімсот вісімдесят другий» і ніколи не брала з полиці отой чортів журнал! Це вп’яте за увесь рік я скористалася чаклунством, не враховуючи пральної машини, бо якби я не зупинила потік води, то затопила б квартиру на поверх нижче!

Благальним жестом Метью скинув угору обидві руки.

— Діано, мені байдуже, користуєтеся ви магією чи ні. Мене просто дивує, що ви це робите досить часто.

— Я не вдаюся до магії, відьмацької сили чи як ви там це називаєте. Я не така. — На моїх щоках запалахкотіли дві червоні плями.

— Ні, ви — така. Це у вашій крові, у ваших кістках. Ви народилися відьмою, і це так само природно, як народитися зі світлим волоссям та блакитними очима.

Мені ніколи не вдавалося до пуття пояснити, чому я уникаю магії. Сара й Ем так і не зрозуміли моїх аргументів. І Метью не зрозуміє. Мій чай вже охолонув, а я сиділа, згорнувшись калачиком, і щосили намагалася уникнути пильного погляду Клермона та його запитань.

— Мені це не потрібно, — сказала, нарешті, я крізь стиснуті зуби. — І ніколи не було потрібно.

— А що в цьому поганого? Сьогодні вам сподобалася здатність Аміри до співпереживання, хіба ні? І це головна складова її магії. Талант відьми нічим не кращий або гірший за талант писати музику чи вірші. Він просто інакший.

— А мені не хочеться бути інакшою, — роздратовано кинула я. — Я хочу жити простим буденним життям… яким живуть звичайні люди. «Там, де не буде вбивств, небезпеки та страху, що тебе викриють», — подумала я, зціпивши зуби, щоб ці слова не вискочили назовні. — Кожному хочеться бути нормальним, як усі.

— Як науковець мушу сказати вам, Діано, що такого явища, як «нормальність», не існує. — Ці слова Клермон промовив уже менш лагідним і терплячим тоном. — «Нормальність» — це дитяча казочка, яку звичайні люди розповідають собі для самозаспокоєння, коли стикаються з лавиною фактів, котрі свідчать про те, що світ довкола аж ніяк не є нормальним.

Але ніщо зі сказаного ним не послабило моєї впевненості в тому, що небезпечно бути створінням у світі, де панують звичайні люди.

— Погляньте на мене, Діано.

Я підвела очі — супроти власної інтуїції та бажання.

— Ви намагаєтеся відкинути магію так само, як — на вашу думку — це зробили ваші науковці сотні років тому. Та проблема полягає в тім, — тихо казав далі Метью, — що цей підхід не спрацював. Він зазнав фіаско. Навіть звичайні люди — і ті не можуть повністю виштовхати магію зі свого світу. Ви ж самі про це говорили. Магія щоразу повертається.

— Тут є одна невеличка різниця, — прошепотіла я. — Йдеться про моє життя. І я хочу бути його хазяйкою, хочу його контролювати.

— Немає тут жодної різниці, — заперечив вампір спокійним та впевненим голосом. — Хоч як би ви не намагалися відкинути магію, у вас нічого не вийде, так само, як це не вийшло у Роберта Гука та Ісака Ньютона. Вони обидва чудово знали, що світ без магії не існує. Гук був талановитим дослідником і мав здатність обмірковувати наукові проблеми відразу в трьох вимірах, він створював прилади і здійснював експерименти. Але він так і не зреалізував свій потенціал до кінця, бо боявся таємниць природи. А Ньютон? Цей чоловік мав найбезстрашніший розум, який я тільки знав. Він не боявся того, чого не можна побачити або легко пояснити. Він все це охоплював своїм інтелектом. Як історик ви знаєте, що саме алхімія та його переконаність в існуванні невидимих потужних сил зростання та змін і підвели його до теорії гравітації.

— Тоді я на боці Роберта Гука, — виснувала я. — Мені не хочеться бути легендою на кшталт Ньютона. «Або моєї матері», — подумки додала я.

— Страхи, що мучили Гука, зробили його злим та заздрісним, — застережливо мовив Метью. — Усе своє життя він перелякано озирався через плече і готував експерименти для інших дослідників. Так жити не можна.

— Я не допускаю магію до своєї роботи, — вперто відказала я.

— Але ж ви не Гук, Діано, — жорстко зазначив Метью. — Він був звичайною людиною і зруйнував власне життя, намагаючись протистояти спокусливому блиску магії. Ви — відьма. Якщо ви робитимете те ж саме, що й Гук, то знищите себе.

Страх заповз хробаком у мої думки і почав відштовхувати мене від Метью Клермона. Він зваблював мене, стверджуючи, що можна бути істотою без докорів сумління та тривог. Але він був вампіром, тому не заслуговував на довіру. А стосовно магії він помилявся. Мусив помилятися. Інакше все моє життя було нічим іншим, як марною, наперед програшною битвою з уявним ворогом.

І я помилялася, що боялася. Супроти своїх же власних правил я впустила магію у своє життя — і вампір прокрався разом із нею. А слідком за ним натовпом повалили десятки інших створінь. Магія спричинила загибель моїх батьків, пригадала я, і одразу відчула на спині крижані моцаки паніки і поколювання шкіри.

— Жити без магії — це єдиний відомий мені спосіб лишитися живою в цьому світі, Метью. — Я намагалася дихати повільно, щоб емоції не взяли гору над здоровим глуздом, але це було важко зробити тепер, коли в кімнаті з’явилися привиди мого батька та матері.

— Ви живете по брехні, згідно з брехнею, до того ж ця брехня — абсолютно непереконлива. Вам здається, що ви успішно видаєте себе за звичайну людину, — сказав Метью спокійно-діловим тоном, немов лікар, що звертається до пацієнта. — Нікого ви не обдурите, окрім самої себе. Я ж мав можливість спостерігати, як вони на вас дивляться. Вони знають, що ви — інакша.

— Дурниці.

— Щоразу, коли ви кидаєте погляд на Шона, ви доводите його до безсловесного стану.

— Просто він нестямно закохався в мене, коли я була старшокурсницею, — зневажливо відкинула я цей аргумент.

— Він і досі до нестями у вас закоханий — але не в цім річ. А пан Джонсон тоді хто — теж ваш обожнювач? Бо ви маєте на нього майже так само паралізуючий вплив, як і на Шона: він тремтить від кожної зміни вашого настрою і страшенно хвилюється, щоб ви, не доведи Господи, сіли не за той столик. І мова йде не лише про звичайних людей. Ви мало не до смерті налякали дона Берно, коли різко обернулися і люто витріщилися на нього.