Межник, або Всесвiтнe Свавiлля. Ч.1. На гранi свiтла й тiнi

— А інших тих?

— Залишив лежати… Я ж не в них самоцвіти позичив…

— Самоцвіти?

— Ну так, самоцвіти… У нас же їх повно після того, як Марко одного проковтнув і вони із нього хе-хе… стали виходити…

— Ну, ти ж сам сказав про коштовне каміння в печері Ша-фа-рки?

— Так, я перші три знайшов під тим трупом біля Брами Шафарки. А всі решта — це заслуга твого синочка.

— Заслуга синочка..? То які ж ти віддавав Прахові: мого синочка, чи ті, що взяв у того в сітці? — геть розгублена Манюра Бут зиркнула на мобільний і натисла кнопку. Екран на мить спалахнув червоним і на ньому виникло зображення Алма, який, не знаючи що сказати, розвів у боки руками.

— Ти таки здуріла, якщо забула найдивовижнішу річ у світі?! — занадто педалюючи, Віногрона не відповів на запитання Манюри і вів далі тему свого надзвичайного археологічного відкриття.

— Я?.. Це ти здурів, цуцуватий!

— Ото справи! Я ще й цуцуватий! Коли б не моє каміння, то як би ти викупила свого… цебто, нашого хлопчика?! — вдав ображеного Стась і заметушився по хаті, складаючи речі жінки і слоїки з дитячим харчуванням до валізи на коліщатках.

Манюра-Острихій стояла, як укопана, глипала на Віногрону і напружено думала.

— Давай, ворушись! Тобі з малим давно пора сидіти в нашій підземній квартирі! Чи ти хочеш дочекатися, щоб тебе порішили?! — шикнув на остовпілу жінку Стась.

Приголомшена тим, що дізналася, Манюра-Острихій, стояла, як укопана, і не могла зрушити з місця. Логіка вкінець покинула Троня.

— Невже ти забула, купонько моя? Ти ж ці крем'яшки, під виглядом невідомого походження корундів, продала була китайцеві на базарі. Пам'ятаєш? Коли нам з тобою потрібні були гроші на придбання кумулятивної землепрохідної машини… Невже ти це забула?!

— A-а! У мене щось з головою! — проревіла заскочена на забутливості, а насправді на брехні Манюра. І Остри-хій у тілі кишенярки пожалкував, що так по-дурному пробрехався. Він навіть глянув на свого чоловіка по-іншому.

Не сказати, щоб з любов'ю, але з певною повагою до його вчинку. «Віддати коштовності, чи то й ба — найдивовижніші речі у світі за пасинка — це вчинок, подиву гідний в усі часи. Хоча ні, — засумнівався далі Острихій, — з його слів ясно, що Марко якось дивовижно ці камінчики примножує…»

Тим часом Стась, користуючись замішанням дружини, шмигнув у темряву отвору і незабаром вигулькнув звідти з потужним ліхтарем, який повісив над лазом, щоб освітлювати спуск у підземелля.

— Ти точно здуріла, Миню!.. Може, ти забула, як ми всю цю комедію із розлученням удавали? А ти мені ще й хату батьківську на дві половини судом переділила для більшої переконливості, що ми розведені. Щоб Прах повірив, що ти ці самоцвіти в китайця поцупила! А не в мене взяла!

— У китайця?!

— Ну так, ти ж йому була їх і продала. А Прахові понесла ті, що з Марка вийшли. І повинна була сказати, що в китайця їх повно і що ти в нього ніби їх і поцупила!.. Ти ж Прахові так сказала? — запитав Віногрона і стурбовано зиркнув на Манюру.

— Сказала, — невпевнено відповіла жінка.

— Молодець! Хіба не гарно придумано?! До того ж камінці спалахують тільки тоді, коли вони в тебе чи у Марка в руках!

— Як ти сказав?! — скрикнула Манюра.

— А так! — промовив Віногрона і пожбурив своїй дружині сірого камінчика. Натренована рука кишенярки сіпнулася, щоб зловити крем'яшка. Але Тронь вчасно змислив собі, що справжня Манюра мертва, тому навряд чи від його доторку дивовижний самоцвіт засвітиться, і відсмикнув руку.

— Чого кидаєшся?! Ти краще подумай, що станеться, як Прах до китайця добереться? — зухвало дорікаючи, промовила Манюра-Острихій.

— Він у буцегарні. Ти ж сама на нього, як на нелеґала, в ментівку наклепала.

— Я?

— Що з тобою? Тебе Прах чи не підмінив часом? Ти Манюра?

— Я?! — скрикнув Тронь, аж підскочив, а потім додав: Я — я!

— Ну, не я ж… Хоча так капризувати і крутити інтриги здатна тільки ти.

— Он воно як! То це я, виходить, ще та сухота! — розкотисто реготнув професор у тілі Бут і, загинаючи куцу ніжку, грайливо додав: — І як ти мене такую іще терпиш?

— Люблю, — коротко і слухняно відказав Віногрона і, знімаючи каску, підставив своє лисе циліндричне тім'ячко, щоб Манюра його погладила. Острихію-Манюрі нічого не залишалось, як зробити це, тобто, виказати хоч у такий відчіпливий спосіб свою симпатію до насправді зовсім незнайомого чоловіка. Але й такий елементарний вияв подружніх почуттів сильно бентежив Острихія Стефановича. Уявити, навіть примарливо, що він, нехай хоч і в подобі Манюри, а все ж змушений буде рано чи пізно виконувати свій шлюбний обов'язок, було для нього нестерпною мукою. Тому він волів прискорити розвиток подій і хотів примусити Віногрону привести його якнайшвидше до печери Шафарки. А далі хай там що, а він пройде через ту кляту браму, як наказав йому Великий Смерк! Але тепер, поруч із палким і пристрасним Стасем, чи то від страху, чи від залишків чоловічої гідності, якої направду було таки немало серед чоловіків XVII сторіччя, Острихій був ладен утрапити хоч у безпросвітне курище вічних паморок чи всім чортам на їхні роги, чи накласти на себе руки, аби тільки Віногрона не чіплявсь до нього, як до жінки…

«Накласти на себе руки!» — аж у скронях загуло від такої думки, і блискавично виник наступний здогад: «Заподіяти собі смерть можуть лише люди. І якщо він починає так думати про смерть, то…» — і плоть Манюри Бут аж пересмикнуло.

Одне слово, у професора від божевільного роздвоєння, парадоксально, але почала прокльовуватися совість. Якась ніби вістка чи голос забриніли біля його вуха… Наче хтось невидимий нашіптував йому слова істини… І спостерігав за ним…

І дух професора Троня затремтів у тілі відомої луцької кишенькової майстрині, пройнявшись студеним потом сумління, немов у пропасниці. «Смерк із нею! Із Манюрою!.. Щоб вискочити сухим із цієї каламутної історії, мені треба навчитися… любити… Ну, якщо не цього Воньку, схожого на циліндр у підшипнику, то, бодай, отого маленького дивного хлопчика… Тоді є шанс стати людиною. І раптом що, я зможу сам припинити свою роль у цій небезпечній грі… Та як? Як навчитися милосердя і любові?!» — шугали болючі питання професора в голові Бут. І все ж добрий вишкіл, що він його здобув у Києво-Могилянському колегіумі в середині XVII століття, взяв гору. Острихій запанував над собою і враз збагнув, що він хвилюється і непокоїться, як людина. І це настільки вразило його, що старий привид ледве не розм'як від зворушення.

«Чому я хвилююся без видимої загрози моєму привидовому існуванню?.. І що хвилюється в мені?.. Невже це вже тренька душа?» — аж скрикнув подумки професор. І лише від одного слова «душа» у Троня знову затіпалась його фантомна сутність. А на обличчі Манюри виникла міна глибокого подивування, очі зволожилися й смиренно кліпнули від очікування чуда…

Такий вираз емоції Віногрона сприйняв як знак. І з бажанням заспокоїти і приголубити Манюру, Стась ніжно обійняв її за плечі.

— Я такий щасливий, що Прах не заподіяв тобі нічого лихого, і що повернув тобі Марка, — голублячи її шию і тягнучись до кулі-куделі, протуркотів Віногрона. — Бог із ним, з цим коштовним камінням! Головне, що дитина в те… у нас. І ми вже можемо переселятися до нашої підземної квартири. Там тебе ніхто не знайде. І це треба робити негайно, бо як тільки Прах побачить, що самоцвіти несправжні…

— Прах?.. Самоцвіти несправжні?!.. Не заподіяв мені лихого?! — зойкнув Острихій, остаточно здогадуючись, за що Манюру могли були вбити одоробала батька її дитини, і похапливо задер край своєї кофтини, що закривав його правий бік.

— Що з тобою? — не на жарт перелякався Стась.

— Вибач мені, Воню… Винючко. У мене щось з головою. Крутиться і болить, — спам'ятався Тронь.

— Винючка?! Ти мене ще так не називала… Трохи схоже на «вонючка», але загалом, якщо до тебе можна бодай доторкнутися, а ще краще — поцілувати, то може бичь! — зрадів Віногрона, підійшов до Манюри, схопив під руки, підняв її на рівень своїх грудей і пригорнув до себе. Його любов була палка і щира. Вочевидячки, що вона переповнювала його, бо спершу він зазирнув ув обведені коричневими тінями витрішкуваті очі своєї дружини, а тоді взяв і поцілував її у кінчик носа, потім — у брівку, і нарешті — у вузеньке чоло, саме під кулею-куделею.