Танок з драконами

Дівчинка кинулася убік, вимахуючи ціпком, почула щось позаду, крутнулася туди, рубаючи повітря. І раптом її власна палиця опинилася в неї між ніг, заплутала їх, заклинила, не дозволила крутитися далі, дряпаючи литки. Дівчинка запнулася і впала на одне коліно так тяжко, що вкусила язика.

І там спинилася, не рухаючи ані пальцем. «Застигла, мов камінь. Де ж він?» Раптом він засміявся позаду, боляче хльоснув по вусі, а тоді додав ще й по кісточках пальців, поки вона намагалася зіп’ястися на ноги. Її ціпок упав і заторохтів на каменях, а сама вона засичала з люті.

— Ну ж бо! Підніми. Сьогодні я тебе більше не битиму.

— А наче побили! Ніхто мене не побив.

Дівчинка поповзла на чотирьох, знайшла свого ціпка, підстрибнула на рівні, вкрита брудом і синцями. Підвал стояв тихий, без руху та шурхоту. Старий зник. А чи справді? Може, стояв просто позаду? Цього вона знати не могла. «Дослухайся до його подиху» — сказала вона собі, та подиху не почула. Почекавши ще хвильку, дівчинка відклала ціпка і повернулася до праці. «Якби я мала очі, то роз’юшила б йому мармизу.» Одного дня лагідний старий поверне їй очі, і тоді вона усім покаже.

Труп старої вже вистиг, тіло загиблого брава потроху ціпеніло. Дівчинка вже до такого звикла — майже щодня вона більше часу перебувала серед мертвих, ніж серед живих. Щоправда, вона сумувала за друзями, яких мала, коли була Китичкою з перетічок: старим Бруско з хворою спиною, його доньками Талеєю та Бреєю, мартоплясами з «Корабля», Мерійкою та її повіями у «Щасливому порті», рештою шахраїв, крутіїв та припортових негідників. А найбільше вона сумувала за самою Китичкою — більше навіть, ніж за власними очима. Їй більше подобалося бути кицькою на прізвисько Китичка, ніж Солькою, Куріпкою, Куною чи Аріком. «Та я сама вбила Китичку, коли вколошкала того співця.» Лагідний старий сказав, що очі в неї однак би забрали — задля того, щоб навчити користуватися іншими відчуттями… але ж не на півроку. Сліпі послушники часто стрічалися у Домі Чорного та Білого, але таких юних майже не було. Проте дівчинка не жалкувала — Дареон був утікачем з Нічної Варти і заслужив смерть.

Саме так вона і сказала лагідному старому.

— Хіба ти бог — вирішувати, кому жити, а кому померти? — запитав він. — Ми віддаємо дарунок тим, кого позначив Багатоликий, після молитви та жертов. Саме так велося здавна, від самого початку. Я розповідав тобі про заснування нашого братства, про те, як перші з нас відповідали на молитви рабів, які благали смерті. Наприпочатку дарунок діставався лише тим, хто сам прагнув смерті… але одного дня перший з нас почув молитву раба не про його власну смерть, а про смерть господаря. Щира та гаряча була його жага, і ладен був він оддати геть усе, що мав, аби лише молитву його почули та справдили. І здалося тоді нашому першому братові, що жертва того прохача буде люба і вгодна Багатоликому, і тієї ночі справдив він його благання. А тоді пішов до раба і сказав: «Ти ладен був віддати усе за смерть тієї людини, але раб не має нічого, крім власного життя. Саме його бог хоче від тебе. І тепер решту днів своїх на землі ти служитимеш йому.» І від тієї хвилини нас стало двоє.

Його руки зімкнулися на її плечі під пахвою, лагідно, але міцно.

— На кожного чекає смерть. Ми — лише її приладдя, але не сама смерть. Коли ти вбила співця, то прийняла на себе божу владу. Але ж ми лише забираємо життя в людини, проте ніколи не сміємо судити її. Ти розумієш мене?

«Ні» — подумала дівчинка.

— Так, — відповіла вона.

— Ти брешеш. І саме тому маєш нині блукати у пітьмі, доки не побачиш шлях. Якщо, звісно, ти не хочеш нас залишити. Лише попрохай, і знову матимеш свої очі.

«Ні» — подумала дівчинка.

— Ні, — відповіла вона.

Того вечора, після вечері та короткої гри у брехню, сліпиця зав’язала голову ганчіркою, щоб сховати свої непотрібні очі, знайшла миску для милостині та попрохала жебрачку допомогти їй вдягти обличчя Бети. Коли в дівчинки забрали очі, жебрачка поголила їй голову, назвавши це «мартоплясовою зачіскою», бо й справді чимало мартоплясів робили так, щоб їм краще пасували перуки. Жебракам голена голова теж ставала у пригоді — нею менше бігало бліх та вошей. Проте самої лише перуки було не досить.

— Можу вкрити тебе мокрими болячками, — мовила жебрачка, — але тоді корчмарі та шинкарі виганятимуть тебе ще з порога.

І натомість зробила їй рубці від віспи та облудну бородавку на одній щоці, з якої витикалися темні волосини.

— Вона бридка? — спитала дівчинка-сліпиця.

— Авжеж вроди не додає.

— То й добре.

Дівчинці завжди було байдуже до власної вроди, навіть коли вона ще була дурненькою Ар’єю Старк. Лише батько казав їй, що вона гарненька. «Батько і ще інколи Джон Сніговій.» Мати наполягала, що дівчинка могла б стати гарненькою, якби вимила та зачесала волосся і подбала про одяг так, як дбала її сестра. Та для самої сестри, подружок сестри та решти замку вона завжди була Ар’єю-Конякою.

Відтоді всі вони померли, навіть Ар’я — всі, окрім зведеного брата Джона. Подеколи вона чула балачки про нього у шинках та бурдеях Тандитної Гавані. «Чорним Байстрюком Стіни» назвав його один чолов’яга. «Присягаюся, навіть Джон не впізнав би Бету-сліпицю.» Від думки їй чомусь стало сумно.

Одяг на ній являв із себе лахміття — вицвіле, розкошлане, але напрочуд тепле та чисте. Під ним вона ховала три ножі — один у чоботі, один у рукаві, один у піхвах на попереку. Загалом браавосці були люди привітні та незлі, схильні радше допомогти бідолашній сліпій дівчинці, ніж скоїти якесь зло. Але траплялася серед них і погань, що могла завважити її за легку здобич для ґвалту чи грабунку. Ножі призначалися саме їм, хоча сліпиці ще ані разу не довелося пустити їх у хід. Спорядження її довершували потріскана дерев’яна миска для милостині та очкур з конопляної мотузки.

Вона вирушила, коли Велет проревів захід сонця, порахувала сходинки від дверей храму, простукотіла ціпком до мосту, що переніс її через протоку до Острову Богів. Одяг липнув до тіла, на долонях осідала роса; сліпиця зрозуміла, що туман нині щільний — напевне, аж непроглядний. Вона вже знала, що тумани Браавосу чудернацько впливають на голоси, не лише на вигляд речей і людей. «Нині ввечері половина міста наполовину засліпне.»

Долаючи шлях повз храми, вона чула послушників віри у зоряну мудрість нагорі їхньої звіздарської вежі — там вони співали вечірнім зорям. У повітря здіймалося пасмо запашного диму, ваблячи дівчинку звивистою стежкою туди, де ззовні дому Господа Світла червоні жерці запалювали великі залізні жарівниці. Скоро вона навіть відчула жар у повітрі; віряни червоного Ра-Гльора тим часом здіймали голоси у молитві. «Бо ніч темна і повна жахіть» — лунав їхній псалом.

«Та не для мене.» Її ночі були омиті місячним сяйвом і наповнені піснями зграї, смаком червоного м’яса, одірваного з кістки, теплими знайомими пахощами її сірих родичів. Це лише вдень вона була сліпа та самотня.

Та навіть сліпою дівчинка не цуралася берегів і портів міста. Колись Китичка нишпорила корабельнями та провулками Тандитної Гавані, продаючи скойки та вустриці для Бруско. У лахмітті, з голеною головою та облудною бородавкою вона виглядала геть інакше, але задля безпеки все ж трималася щонайдалі від «Корабля», «Щасливого порту» та інших закладів, де Китичку добре знали.

Кожну корчму, харчівню та шинок вона впізнавала на запах. «Чорний човняр» пахкотів солоною водою. Заклад «У Пінто» тхнув кислим вином, смердючим сиром і самим Пінто, який ніколи не перевдягався і не мив волосся. У «Вітрильному майстрі» димливе повітря завжди було присмачено пахощами смаженого м’яса. «Дім семи лампад» курився храмовими пахощами, «Єдвабовий палац» огортала хмара парфумів юних дівчат, що мріяли стати куртизанами.

Кожен заклад, окрім пахощів, мав ще й власні голоси. «У Морогго» та в корчмі «У зеленого вугра» майже кожен вечір співали співці. У «Викинутому на берег» співали самі відвідувачі — п’яними голосами, півсотнею різних мов. «Туманний дім» завжди повнився човнярами зі зміїних човнів, що сперечалися про богів, куртизан і чи є нинішний дож дурнем, а чи розумакою. У «Єдвабовому палаці» було спокійніше — там на вухо стиха шепотіли милощі, шурхотіли шовкові сукні, хихотіли веселі дівчата.