Чарiвна брама

Раптом за дверима хтось смачно чхнув. Усі озирнулися — і заклякли: у двері пропхалася голова такого собі великого телятка з крильцями. Воно покрутило носом і сумирно сказало:

— Бабцю, ви кликали? То я прийшов.

Богдан як стояв, так і сів повз лавку на долівку. Бо до хати через вузькі двері ледь протиснулося таке собі чудернацьке створіння: лапи котячі, хвіст з китичкою, як у лева, голова телятка з маленькими ріжками і крила. Точнісінько, як у якогось доісторичного звіра з підручника. Створіння сіло по-собачому посеред хати і витерло носа кінчиком правого крила.

— Прийшов! — баба Франя сердито взяла руки в боки. — Здрастуйте, не застуйте! То що, зараз тебе сварити чи трохи зачекати?

— Бабуню, — ображено закопилило губку телятко з крильцями, — за що мене сварити? Я ж хороший, а всі мене ображають. Брати дорікали, що у мене лише одна голова, дядько Юра — хай би свого дорослого Змія ловив, а то ж і за мною зі своїм списом ганяється, каже, що я неправильно літаю. Вчора дівчата коло річки у воду зіштовхнули — не так я їм підспівував, бачите. Тепер ви, бабуню, за щось мене сварити хочете. І куди бідному Змієві подітися? Ніхто мене не любить, ніхто зі мною не дружить, піду я у садочок, наїмся чер… ні, черв'ячків не їстиму. Полечу собі на нові землі, зроблю гніздечко на дереві й буду пташечок слухати.

Змій! Зовсім не схожий на те страшне триголове чудовисько, що переслідує їх од самої Охової кринички. Та його ж навіть маленька дитина не злякається, а одразу почне за хвоста тягати. Сидить у хаті тітки Гапки, скаржиться на долю, от зараз рюмсати почне.

— Ну, годі, годі тобі! — баба Франя почухала змієня за вухом, мов те кошеня, — казали люди, що на хуторі Причепівка змій порося потяг, а я собі грішним ділом на тебе подумала.

— Ні-ні, це той, чужий! Він і за мною ганявся, але я йому хвостом по носі я-а-ак заліпив!

Усі дорослі розреготалися, не стримався від сміху і Богдан. Навіть дядько Яків теж чмихнув і скривився від болю. Потім підняв пелену сорочки і подивився на рану:

— Ти ба, кров уже не сочиться. Отже, недаремно кажуть, що сміх лікує.

— Посміялися, та й годі, — дід Ох споважнів. — Ти, Якове, подрімай трохи, бо сон — то теж ліки. А ми тут на призьбі посидимо, порадимося.

Вийшли надвір. До баби Франі, муркаючи, кинувся чималий чорний кіт.

— О, і тут кіт чорний! — здивувався Богдан.

— Бо це — синок моєї Нявки, — гордо сказала баба Франя і погладила котика по вигнутій спинці. — До мене навіть з-за річки по кошенят приїжджають… Ну що, посидимо рядочком?

Малий змій теж почав моститися на призьбі, але Гапка одразу його зігнала:

— Ти, телятко з крильцями, іди в солому спати. Завтра з тобою побалакаю.

Телятко-змієнятко обурено замахало крилами, але тут за плотом почулося: «Тпр-р-ру!» — і коняче іржання. Богдан повернув голову — з вороних коней якраз зіскакували Юра і Богданів перший знайомий у цьому світі — козак Мамай. Малий змій чмихнув за хату — аж закуріло!

Одинадцятий розділ

— Чолом, господарю! І вам, гості дорогії! — вклонилися вояки.

— І вам чолом, — відповів чоловік тітки Гапки. — Заходьте, сідайте. Гапуню, що там на вечерю? Бо бачу, що ти сьогодні млинців не пекла — ворота чисті.

— Жартуй, жартуй! Сьогодні ще можна. А от завтра гості хіба що твоїми жартами ситі будуть. Узяв би краще хлопця та сходив по рибу. Буде риба — буде юшка.

— Риба буде. Коли це я без риби повертався?

— Онуку мою з собою візьміть, — подав голос дід Ох. — Дарино, чуєш? Годі тобі за плотом стояти.

Яка Дарина? Богдан озирнувся — за плотом ніякої Дарини. Тільки… яблунька, точнісінько така, як та, що коло Охової кринички росла, а тоді зникла. О, і ця зникла!

— Ну чого ви, діду! — підвелася з-за плоту дівчинка, Богданова ровесниця. — Самі ж казали, щоб я зайве очі не мозолила.

— Твої яблучка, — поплескав дід онуку по рум'яній щічці, — кого хоч сліпим зроблять. Поглянь, Мамаю, яка в мене онука ловка виросла!

— Таке скажете, діду, — дівчинка заховалася за спину тітки Гапки. Богдан чмихнув, і Даринка з-за тітчиної спини показала йому язика.

— От і познайомилися! — засміявся Мамай. — Добре, діти, гайда на річку! Тільки у верболози не заходьте, бо на порі Русалчин Великдень, то русалки вас і вдень залоскотати можуть.

— Зі мною не залоскочуть, — запевнив дядько Петро, чоловік тітки Гапки. — Я попильную. За русалками тут борг добрячий — за мої порвані ятері. То вони як мене побачать, одразу на глибину пірнають.

До води було далеченько. Довелося спускатися з гори, на якій лежало село, а потім іще йти стежкою через луки. Богдан спочатку мовчав, бо трохи побоювався маленької чарівниці, а потім наважився.

— Я хотів тобі подякувати за яблуко… А скажи, на дерево важко обертатися?

— Та ні, на рибу важче, бо на глибині холодно, вода тисне, раки клешнями за хвоста щипають. Але на рибу в нас хлопчики обертаються. А дівчаток дідуньо жаліє. Хоча… на дерево обертатися теж небезпечно.

— А то ж чому?

— А пам'ятаєш, тобі дядько Яків коло кринички казав: «Яблучко бери, а гілок не ламай, бо біда велика буде».

— Яка біда?

— Хіба не знаєш? У нас усім про це розповідають, хто в науку дітей віддає.

— Будемо вважати, що у Києві не все про твого діда знають. Кажи.

— Це давно вже було. Привів один дядько свого старшого сина до діда в науку. Як водиться, на дванадцять років. Дід йому і каже, як усім: «Ніколи нічого не чіпай ані на моєму обійсті, ані біля моєї криниці». А той не послухався чи забув. Проїздив якось повз дідову криницю, дивиться — гарна така вербичка росте. «Дай, — думає, — молодшим сопілку зріжу, давно просили». Вийняв ножа, гілку стяв… Верба ще зашуміла так, захилиталася, хоча вітру не було. А дядько й уваги не звернув — сопілку вирізав, молодшим віддав. Та й забув. А коли старший син у діда науку закінчив та прийшов додому, батько дивиться — а у нього на руці палець відтятий. «Що то, синку?» — питає. А син йому: «А пам'ятаєте, тату, ви сопілку коло криниці зрізали? Так ото мій палець був. Казав же вам Ох — нічого не чіпати, а ви не послухалися».

Позаду хтось сумно нявкнув. Богдан аж підскочив від несподіванки. Виявляється, великий чорний кіт тітки Гапки тихцем ішов увесь час за ними.

— А цей теж із вашої школи? — вказав Богдан пальцем на кота, який уже терся об ноги Даринки.

— По-перше, він не наш, а тітчин. А по-друге, вас у вашій школі не вчили, що не можна пальцем показувати?

— Та казали, що це негарно…

— Дуже негарно! Пальцем вкажеш — сам таким станеш. І будеш чекати, поки він тебе у людську подобу повернути захоче.

Богдан замислився: скільки ж іще людських звичаїв у його світі пов'язано з такою от древністю.

Кіт тим часом весело побіг доганяти старого рибалку. Певно, рибку любить.

Сонце тут, на луках, припікало добряче, і Богдан навіть роззувся, бо в кросівках парило ноги. Ходити босоніж по траві виявилося надзвичайно приємно.

— А ще чого не можна робити?

— Багато чого. Тобі, наприклад, зброї не можна до рук брати…

— Та то я знаю.

— Знаєш, знаєш, а нагадати не зайве. Бо оті чужі за нами й далі стежать. Думаєш, випадково козак Мамай до діда аж зі свого степу прискакав?.. А чого ще не можна? Питати, куди йдемо, бо закудикаєш, і нечиста сила з дороги зіб'є. Як на річку прийдемо, не можна зайве каламуть здіймати, бо Марена образиться.

— Ой, слухай, а я ж її, Марену, бачив!

— Бачив — і мовчи. Вона не любить, коли цим нахваляються… Зате я бачила те, чого ти ніколи не бачив і не побачиш.

— Чого це не побачу? Я не сліпий і не старий.

— А от і не побачиш, не побачиш, не побачиш! — Даринка застрибала на одній ніжці, як дівчатка з Богданового класу. — Не побачиш тому, що ані хлопчикам, ані хлопцям, ані навіть дорослим дядькам цього бачити не можна. Щоправда, дівчаткам теж, але мені дозволили. Бо я Охова учениця і найслухняніша онука.