Десятий учень. Книга 2 (СИ)

-- Ти, мабуть, його вбив. — почув над собою, якісь голоси, молодий розбійник, і кліпнув очима.

-- Диви, живий, а ти, Теймуре, хвилювався!

-- За кого, мені, хвилюватися? То я, так, для розмови.

-- А, якби насправді вбив?

-- У тебе, Плато, такі кулаки, що було б не дивно.

-- Він так зненацька вискочив, що я гадав, це напад. — здвигнув плечима болотник.

Готар піднявся обпершись на лікті. Кремезний чолов’яга простяг йому руку, допомагаючи підвестись.

-- Ти нас не бійся, ми не хотіли тебе скривдити. Просто так вийшло. — виправдовуючись перед хлопцем, промовив він.

-- Я не ображаюсь. — потираючи забиті груди, відповів хлопець. —Я поспішав, і вчасно вас не помітив.

-- Ми, тебе, теж. — посміхнувся до горянина, Карол.

-- Що змусило тебе, так швидко бігти, наче за тобою, сто вовків гналось. — спитав Капер.

-- Вовки не гнались, а ось царські охоронці, намагались впіймати. — відповів розбійник.

-- Мабуть ти їм дуже нашкодив?

-- Їм, ні, а ось дивному карлику-чаклуну, так. — посміхнувся Готар.

-- Ти бачив карлика?

-- Так. — обличчя хлопця спохмурніло. — Він вбив мого батька і братів. Та мене чомусь залишив живим, і примусив вести його і дівчину-степовичку, до Каурдану.

-- Це той хлопчина про якого я вам розповідав. --- обізвався Самсон.

-- Ану друже, давай, викладай все по порядку. --- вже без жартів, наказав молодому розбійнику, Карол. — Для нас це дуже важливо.

Готар, нічого не приховуючи, розповів про свою пригоду. Єдине, що він не сказав, це те, що залишив Мілину у Стаха, не просто так, а за гроші. Хлопцеві було соромно, за свій вчинок, тому і замовчав цей факт. Потім наче схаменувшись, несподівано спитав:

-- А хто ви, для них будете, друзі чи вороги?

-- Карлик, наш найлютіший ворог, а дівчина, моя наречена. — відповів Карол.

-- Може хлопець зможе провести нас до міста?— встряв у розмову Теймур.

-- До міста легко потрапити. — сказав на те, горянин. — Важче з нього вийти, тим більш з дівчиною.

-- Це ж, чому?— поцікавився молодий чарівник.

-- Наша цариця, відьма. Та чари їй даються не легко, вони відбирають її молодість, і щоб її повернути, Таміла використовує юнок, забираючи в них енергію. Без її дозволу, жодна молода дівчина не залишить Каурдану. Хіба що, таємно.

-- Нічого. — заспокоїв горянина, Карол. — Мені б лише знайти Мілину, а там, я вже, щось вигадаю.

-- Наш Карол, теж чарівник, але Білої магії. — пояснив Готару, Теймур. — Ні ваша цариця, ні Бахтар, з ним, легко не впораються.

Молодий горянин, з розумінням, кивнув головою. Все ж хлопцеві було не пособі, та відмовлятись від допомоги новим знайомим, він не став, і вся компанія рушила до міста.

Коли завиднілись стіни Каурдану, Готар в нерішучості зупинився.

-- Ти чого?— здивувався Карол.

-- Я там, так би мовити, в розшуку. Лише підійду до варти, мене схоплять. — пояснив молодий розбійник.

-- Не хвилюйся, я цього не допущу. — заспокоїв, його, Карол. —І в загалі, в мене тут визрів план.

-- Який ще, план?— поцікавився Теймур.

-- А ось послухайте. Нам, всім гуртом, нема чого робити в місті. Підемо лише я і Готар, а ви чекайте неподалік, он під тією скелею. — Карол показав на величезну брилу, що виступала над вузькою стежкою, неподалік міського муру.

-- Ти певен, що в двох ви впораєтесь?— захвилювався за друга, Капер.

-- Я ж, чарівник. — повторив слова Теймура, Карол. — Певен, моїх здібностей вистачить.

Далі, до брами Каурдану, вирушили лише Готар і Карол, не дійшовши до воріт міста з десяток метрів, чарівник зупинився, і звертаючись до горянина, мовив:

-- Уяви собі місце, куди ми з тобою, повинні потрапити, а я, спробую нас туди, перенести. Ти мене зрозумів?

Готар ствердно хитнув головою, і заплющив очі намагаючись уявити будинок Стаха. Земля наче попливла у нього під ногами. Хлопець хитнувся, і мабуть би впав, якби Карол його не підтримав. Горянин розплющився, і від здивування, мало не скрикнув. Він і його новий знайомий, були вже в місті, тільки чомусь на даху будинку.

-- Ну, і…

-- Що, ну і ?— перепитав Готар.

-- Чому ми, на даху?

-- Ти сказав, думай про місце, де ми повинні опинитись. Ось я і думав.

-- Про дах?

-- Ні. Про будинок Стаха. — знизав плечима, горянин.

-- Мамо, мамо!— закричав якийсь малюк. — Он на будинку дядька Стаха, з’явились двоє дядечок!

-- Як з’явились, так і підуть. — не зрозуміла, що хотіла сказати дитина, жінка, і потягла малого геть.

Хлопці зіскочили на бруківку, і рушили до дверей будинку. Готар постукав, та двері виявились не замкнутими, і зі скрипом, відчинились. Хлопець просунув голову у середину:

-- Стах, це я, Готар, ти дома?

У відповідь, тиша.

-- Сьогодні в ранці, була облава. — почувся у нього за спиною, старечій голос, Готар озирнувся. Поряд з ним стояла старенька жінка, і сумними очима дивилась, кудись повз хлопців. Наче балакала не до них, а до стіни будівлі.

-- В Стаховому будинку, вони, теж були?

-- Можливо. До палацу потягли кількох дівчат. Хто з них хто, я не знаю. — старенька повернулась, і пішла геть.

-- А білява дівчина серед них була?— спитав навздогін, у бабці, Карол.

-- Я не приглядалась.

Хлопці на деякий час притихли.

-- Що будемо робити?— першим порушив мовчанку, горянин.

--- Ти добре знаєш людей у місті?

--- Знаю декого. Та справи мав, лише, зі Стахом.

--- Людина на ім’я Пулат, тобі знайома?

--- Ні. Та я знаю декого, хто знайомий майже з всім містом. Це цілитель Омус.

--- Ходімо до нього.

Готар повів Карола плутаними вуличками Каурдану. Чим далі вони відходили від ринкової площі, тим похмурішим і безлюдним, там, ставало місто. Наче мешканці цих районів боялися сонячного світла. Карол поділився своїми спостереженнями з молодим розбійником.

--- В дечому, ти, правий. --- погодився, той, з чарівником. --- Тутешні мешканці і справді налякані. В цих кварталах мешкає, переважно бідний люд. Їм найбільше достається від нашої повелительки. Каральні загони, щодня, навідуються сюди.

Готар зупинився біля охайного, вибіленого будиночку.

--- Ми прийшли. --- повідомив, він, Карола, і не чикаючи наказу, постукав у двері.

В середині помешкання не пролунало ні звуку. Готар постукав дужче, і промовив у щілину:

--- Пане цілителю, це я, Готар. Син Хартама.

За дверима почулося шарудіння, і вони тихенько прочинились.

--- Що, ти, хотів?--- в невелику щілину визирнуло зелене, вилупкувате як у жаби, око.

--- Пане Омус, нам необхідно знайти одну людину. --- промовив, тихо як міг, Карол. --- хто як не Ви, добре знає місцевих жителів.

--- Хто саме вам потрібен?

--- Пулат.

--- Ви спізнились.

--- Чому?

--- Вночі, до Пулата приходили царицині охоронці. Я не знаю за що, але його забрали до в’язниці, а дружину так побили, що вона, бідолашна, померла в мене на руках. Я не зміг її врятувати. Тепер ідіть з відси. Я не хочу опинитись на місті, того чоловіка.

Двері закрились.

-- Треба іти до палацу. Можливо, ще не пізно, і ми врятуємо Мілину і Пулата. —з надією в голосі, промовив,молодий чарівник.

-- Я, туди, не піду. — навідріз відмовився розбійник.

-- Підеш. — голосом, не терплячим відмови, спокійно, мовив чарівник. —У тому, що Мілена у полоні, є і твоя провина.

-- Я так не вважаю!— майже крикнув Готар. — Чаклун однаково привів би її сюди! В чому моя провина?

-- У боягузтві. Якби в тобі було більше сміливості, він не дійшов би з вами до Каурдану.

Готар похнюпив голову, і наче приречений, перший, рушив у бік палацу. Він хотів допомогти своєму новому знайомому, та одночасно боявся зустрічі з Міленою і Стахом, бо тоді відкриється його таємниця. Хлопчина заліз рукою до кишені, там тихенько подзенькували монети. Якими важкими вони, зараз, йому видавались, та просто так позбутись, він їх не міг.

Ось і палац. Такої величі, Карол, ніколи не бачив. Замок чарівника Орнагула у зрівнянні з ним, халупа, хоча раніш, видавався хлопцеві розкішним. По всьому периметру будівлі, стояла варта. Готар і Карол обійшла навколо палацу, та не знайшли дверей, в які б вони могли непомітно прошмигнути.