Танок з драконами

Джон зустрів королевин почет коло стайні, супроводжуваний Шовкуном, Бовеном Маршем та півдесятком вартових у довгих чорних кобеняках. Йому не личило з’являтися перед королевою без власного почту, а надто перед цією — якщо хоч половина почутого про неї була правдою. Побачивши Джона самого, вона б ще чого завважила його за стайняра та віддала повід коня.

Снігові хмари нарешті відсунулися на південь і дали їм трохи спочинку. Коли Джон Сніговій ставав на коліно перед південською королевою, в повітрі відчувався навіть смак тепла.

— Ваша милосте. Замок Чорний вітає вас і ваш почет.

Королева Селиса подивилася на нього згори вниз.

— Дякую. Тепер супроводьте нас до вашого князя-воєводи.

— Мої браття вшанували мене цією честю. Я — князь-воєвода Джон Сніговій.

— Ви?! Казали мені, що ви зовсім молодий, але… — Королева Селиса мала гостре бліде обличчя, на голові носила вінець червоного золота з вістрями у подобі язичків полум’я — точно такий, як у Станіса. — Підведіться, воєводо Сніговію. Це моя донька Ширена.

— Вітаю, принцесо, — схилив голову Джон.

Ширена була відлюдькувата, не надто вродлива дівчинка, яку до того ж спотворила сіра лускачка, що лишила шию і частину щоки жорсткою, сірою, вкритою сіткою тріщин.

— Мої браття разом зі мною — до ваших послуг, — сказав він дівчинці.

Ширена зашарілася.

— Дякую, пане воєводо.

— Здається, ви маєте знати мого родича, пана Акселя Флорента, — вела далі королева.

— Лише за чутками, принесеними на крукових крилах.

Листи, отримані Джоном зі Східної-Варти-біля-Моря, чимало розповідали про Акселя Флорента… хоча мало що з розказаного йому лестило.

— Вітаю, пане Акселю.

— Вітаю, воєводо Сніговію.

Флорент був кремезний та опецькуватий, мав короткі ноги та груди барилом. Цупка стерня вкривала його щоки та щелепи, ще довша витикалася з вух та ніздрів.

— Оце мої вірні лицарі, — мовила далі королева Селиса. — Пан Нарберт, пан Бенефон, пан Брус, пан Патрек, пан Дорден, пан Малегорн, пан Ламберт, пан Перкін.

Кожен достойник вклонявся, коли казали його ім’я. Блазня королева назвати не зізволила, та коров’ячі дзвіночки на рогатій шапці й строкаті візерунки, наколоті на щоках, не дозволяли сплутати його ні з ким. «Пістрявчик.» У листах Котера Пайка згадувалося і про нього; Пайк писав, що блазень — недолугий розумом.

Наступною королева вказала ще на одну незвичну постать свого супроводу: довготелесого кощавого чоловіка, чималий зріст якого підкреслювала чужинська триповерхова шапка з лілової повсті.

— А тут у нас вельмишановний Тихо Несторіс, посланець Залізного Банку Браавосу, надісланий на перемови з його милістю королем Станісом.

Заморський пеняжнин поштиво зняв шапку і низько, вишукано вклонився.

— Дозвольте, пане князю-воєводо, подякувати вам та вашій братії за чудову гостинність.

Він розмовляв посполитою мовою майже бездоганно, лише з найлегшим натяком на чужинську вимову. На півстопи вищий за Джона, браавосець мав чудернацьку борідку — тонку, наче мотузка — що витикалася з підборіддя і спадала майже до пояса. Вдягнений він був у ошатний темно-ліловий каптан, обшитий горностаєм. Високий жорсткий комір облямовував вузьке обличчя.

— Маю надію, наша присутність не надто вас обтяжить.

— Зовсім ні, шановний пане. Щиро вітаю в замку.

«Щиріше, ніж цю королеву, правду сказати.» Котер Пайк заздалегідь прислав крука повідомити про прибуття банкіра, і відтоді Джона Сніговія не полишали пов’язані з ним роздуми.

Джон знову обернувся до королеви.

— Вашій милості приготували королівські покої у Король-Башті. На час, який ви забажаєте перебути серед нас. Ось наш великий шафар, Бовен Марш. Він знайде помешкання для вашого почту.

— Красно дякую за гостинність. — Королева вимовляла чемні слова, та проказувала ними дуже красномовно: «Такий твій обов’язок, куди подінешся; сподіваюся, твої помешкання мене вдовольнять». — Ми не сидітимемо тут надто довго — хіба що кілька днів. Маємо намір вирушити до нашого нового стольця у Ніч-Кромі, щойно перепочинемо. Нам випав доволі тяжкий та втомний шлях зі Східної Варти.

— Воля вашої милості, — відповів Джон. — Певно, ви змерзли та зголодніли. У нашій трапезній на вас чекає гаряча страва.

— Пречудово. — Королева роззирнулася дворищем. — Та спершу ми б хотіли порадитися з пані Мелісандрою.

— Певна річ, ваша милосте. Її помешкання теж розташовані у Король-Башті. Прошу сюди.

Королева Селиса кивнула, узяла доньку за руку і дозволила провести себе зі стайні. Пан Аксель, браавоський лихвар та решта почту посунули слідом, наче каченята у вовні та хутрі.

— Ваша милість мають знати, — мовив Джон Сніговій. — Будівничі зробили все можливе, щоб приготувати Ніч-Кром до прибуття вашої високої особи… та все ж велика його частина лежить у руїнах. Це чималий замок, найбільший на Стіні, і відновили ми його лише почасти. Наразі вам, напевне, було б зручніше у Східній-Варті-біля-Моря…

Королева Селиса пирхнула.

— Годі вже з нас тієї Східної Варти! Нам у ній не до смаку. Королева має бути господинею під своїм дахом. А вашого Котера Пайка ми вважаємо нечемою, лихословом, задиракою та жмикрутом!

«Якби ж ти знала, як тебе величає Котер…»

— Прикро чути. І все ж боюся, чи не гірше вашій милості смакуватимуть злигодні Ніч-Крому. Ми говоримо про фортецю, не про палац. Похмуре, холодне місце. Східна Варта, принаймні…

— У Східній Варті небезпечно! — Королева поклала руку на плече доньки. — Ось законна спадкоємиця нашого короля. Свого часу Ширена сидітиме на Залізному Престолі й правитиме Семицарством. Її треба вберегти від усякого лиха, а саме на Східну Варту лихо чатує першим. Цей Ніч-Кром обрав нашим стольцем мій ясновельможний чоловік. Саме там ми і житимемо. Ми…

З-за погорілої шкаралупи Воєводської Вежі виникла неймовірного зросту тінь. Принцеса Ширена верескнула, троє королевиних лицарів зойкнули у лад із нею. Ще один скрикнув: «Бережи нас, Седмице!», з несподіванки геть викинувши з голови свого нового червоного бога.

— Не бійтеся, — поспіхом заспокоїв їх Джон. — Небезпеки вашій милості немає. Це Вун-Вун.

— Вун Вег Вун Дар Вун, — зарокотів велетнів голос, наче камінь загуркотів зі скелястого схилу.

Велетень став на коліна перед почтом, та навіть на колінах височів над головами.

— Коліна королеві. Малій королеві.

Поза сумнівом, то були плоди науки, завченої велетнем від Шкіряна. Очі принцеси стали завбільшки з тарілки.

— Це ж велетень! Найсправжнісінький, наче з казок! Але чому він так дивно говорить?

— Бо знає лише кілька слів посполитою мовою, — відповів Джон. — У їхній власній землі велетні розмовляють прадавньою мовою.

— Можна його торкнутися?

— Оцього не треба! — застерегла королева. — Ти лише поглянь, яка це брудна тварина.

І обернула похмурий погляд та насуплені брови на Джона.

— Воєводо Сніговію, що це потворне чудовисько робить по цей бік Стіни?

— Вун-Вун гостює у Нічній Варті. Так само, як ви.

Порівняння королеві не сподобалося. І її лицарям теж. Пан Аксель скривився з огиди, пан Брус збуджено захихотів, а пан Нарберт мовив:

— Я чув, усі велетні вимерли.

— Майже всі. — «Тих, які померли, оплакала Ігритта.»

— Морок панує, мертвий танцює, — заспівав Пістрявчик, човгаючи ногами у викривлених танцювальних рухах. — Отакої, йой-ой-ой.

У Східній Варті хтось пошив йому теплого строкатого кожуха з бобрового та заячого хутра і овечих шкурок. На шапці він гордовито носив оленячі роги з дзвіночками та довгі брунатні білячі китиці, що висіли йому на вуха. Кожен крок блазня відлунював теленьканням дзвіночків.

Вун-Вун так зачарувався блазнем, що йому аж подих перехопило. Велетень навіть спробував схопити невідому істоту, але дурник відскочив назад, шалено теленькаючи.

— О ні, ой ні, оце вже ні!

Вун-Вун завзято зіп’явся на ноги. Королева вхопила принцесу Ширену і відтягла назад, лицарі вхопилися за мечі, а Пістрявчик з переляку запнувся, втратив рівновагу і ляпнувся на дупу в сніговий замет. Вун-Вун зареготав, а регіт велетня міг би присоромити і драконове ревіння. Пістрявчик затулив вуха, принцеса Ширена сховала обличчя у хутрі материного кожуха, а найхоробріший з королевиних лицарів посунувся вперед з залізом у руках.