Небезпечнi мандри

— А може, це зробив хтось із тутешніх божевільних кролів? Може, вони танцюють ночами проти місяця абощо? — припустив Кучма.

— Не здивуюсь, якщо це виявиться так, — сказав Ліщина. — Це було б на них схоже. Спитаймо Первоцвіта!

— Вперше чую від тебе таку дурницю! Згадай: на багато твоїх запитань він дав тобі відповідь?

— Та не на багато.

— Спитай його, де він танцює проти місяця! Скажи: «Первоцвіте, де…»

— І ти це завважив? Ні він, ні Суниця не відповідають ні на які «де?» чи «куди?» Чи вони нас бояться? Чашечка добре спостеріг, що з них нікудишні бійці. Щось вони від нас приховують… Але нам краще миритися з цим. Не будемо їм дошкуляти, а з часом усе з’ясується, — сказав Ліщина.

— Видно, знов задощить на цілу ніч, — мовив Кучма. — Ходімо в нору! Може, ми якось та змусимо їх розбалакатись?

— Ні, краще просто чекати… Так, ходімо в нору! І заберімо П’ятого. Він мене непокоїть. Знаєш, він цілу ніч просидів на дощі!

П’ятий так само сидів під тисом. Відбулася досить бурхлива сцена, під час якої Кучма не стримався і показав деяку грубість. Кінець кінцем Ліщина з Кучмою, коли умовляння не допомогли, просто заштовхали П’ятого у велику нору.

Там уже було чимало кролів, а коли пішов дощ, зібралася вся колонія — і господарі, й гості. Всі весело базікали, а по вечері ніхто й не подумав розходитись. Приємно було в залі, надиханій, зігрітій теплом стількох тіл. Ліщина помітив, що його товариші вже подружили з місцевими кролями. Помітно було також, що місцеві обходилися з ним самим вельми шанобливо, маючи його, певне, за ватажка прибульців. Він шукав і не міг знайти Суницю, але тут до нього підійшов Первоцвіт.

— Наші кролі просять, щоб хтось розповів казку, — сказав він. — Може, для початку виступить ваш оповідач?

Ліщина порадився з друзями, і за хвилину Ожина оголосив:

— Ми попросили Ліщину розповісти, яких пригод ми зазнали, поки добулись до цієї долини.

Відповіддю було збентежене мовчання. Чути було тільки, як господарі топчуться та перешіптуються. Спантеличений Ожина обернувся до Ліщини й Кучми.

— В чім річ? — спитав він пошепки. — Сподіваюсь, у цьому нема нічого непристойного?

— Зачекай, — пошепки відповів йому Ліщина. — Хай вони самі скажуть, що їм не сподобалось. Вони тут мають свої звичаї.

Але мовчання тривало. Видно було, що чужі кролі чомусь не бажають пояснювати, в чому полягає помилка гостей.

Нарешті Ожина сказав:

— Трохи подумавши, Ліщина згадав, що у нас є чудовий оповідач — Кульбаба. Він вам розкаже казку про Ель-аграйру. Це, мабуть, підійде, — шепнув він Ліщині.

— А яку розповісти? — спитав Кульбаба.

Ліщина згадав про камінці в колодязній ямі.

— Розкажи про королівську салату, — порадив він. — Вони, здається, люблять цю казку.

Кульбаба взявся оповідати з тією самою готовністю, яку показав ще в лісі над річкою.

— Я розповім вам казку про королівську салату! — оголосив він.

— Ми залюбки її послухаємо, — відгукнувся Первоцвіт.

І Кульбаба почав.

15. КОРОЛІВСЬКА САЛАТА

— Розповідають, що настав якось такий час, коди щастя відвернулося від Ель-аграйри з його народом. Вороги потіснили їх з рідного краю, загнали в болота Кельфазіну. Я там не бував, але подейкують, буцімто в ті часи це було найгірше місце на світі. Там доводилося їсти саму болотяну траву, гіркий ситняг і кислий щавель, а як вириють, було, нору, її зараз же заллє вода. Вороги не хотіли випускати Ель-аграйру з того гнилого краю, і щодня принц Райдуга прогулювався по болотах, щоб переконатися, що Ель-аграйра ніде не подівся. Тоді Фрітх десь відпочивав і настановив замість себе принца Райдугу володарем небес, пагорбів і всього світу.

Одного разу Ель-аграйра звернувся до принца Райдуги: «Принце, мій народ страждає від голоду й холоду, через мокречу ми не маємо нір. Їжа тут така погана, що всі мої підданці захворіють, коли настане негода. Ми не хочемо тут жити! Відпусти нас звідсіля!»

«Ель-аграйро, — відповів принц, — всі знають тебе як злодія та ошуканця. Тебе покарано за твої витівки, й ти не виберешся звідси, поки не виправишся, не доведеш усім, що ти чесний кріль».

«Значить, ми залишимося тут навіки! — вигукнув Ель-аграйра. — Я помру з сорому, якщо мені доведеться звеліти моїм підданцям, щоб вони перестали жити своїм розумом та хитрістю! Ти випустиш нас, якщо я перепливу через озеро, що кишить щуками?»

«Ні, — відповів принц Райдуга, — я вже чув про твій фокус із щукою, Ель-аграйро, і знаю, як ти це проробляєш!»

«А якщо я вкраду салату з городу короля Дарзіна?» — спитав Ель-аграйра.

А слід сказати, що король Дарзін на той час правив найбільшим і найбагатшим містом, у якому будь-коли жили тварини. Воїни його були люті-прелюті, а город, обкопаний глибоким ровом, стерегла день і ніч тисяча вартових. Тож коли Ель-аграйра похвалився, що покраде салату короля Дарзіна, принц весело засміявся і мовив: «Спробуй, Ель-аграйро, і, якщо це в тебе вийде, я всюди помножу твій рід і ніхто віднині й довіку не зуміє вберегти від кролів свої городи! Але я певен, що станеться якраз навпаки: тебе вб’ють вартові й світ позбудеться найспритнішого, найзатятішого шахрая!»

А ту Їхню розмову підслухав Йона-їжак, що шукав на болоті равликів та слимаків. Йона хутенько побіг до короля Дарзіна й за винагороду попередив його про наміри Ель-аграйри.

Король прикликав до себе начальника сторожі й мовив, показуючи на салату: «Досі ніхто не вкрав жодного листочка з городу! Але я почув, що негідник Ель-аграйра наміряється покрасти мою салату! Подвоїти сторожу! Жоден листочок не повинен пропасти!»

Вночі Ель-аграйра, взявши з собою випробуваного капітана Оусли Трусь-труся, підкрався до городу. Засівши в кущах, вони переконалися, що неможливо перехитрувати подвійну сторожу.

Наступного дня принц Райдуга, прогулюючись по болоту, єхидно спитав Ель-аграйру: «То де ж твоя салата, Князю о Тисячі Ворогів?»

«Я звелів приставити салату в наші болота, — відповів Ель-аграйра. — Але її так багато— зразу й не донести».

Біля королівського палацу був сад, куди його дружини й дружини його вельмож приводили гуляти своїх численних дітей. Сад не був обнесений стіною, і його не охороняли, бо там нічого було вкрасти й нікого ловити. Уночі Трусь-трусь пробрався до саду, вирив собі невелику нору й пересидів під землею до ранку. А вранці, коли в сад привели дітей, він тихенько виліз нагору й приєднався до них. Трусь-трусь був не більший за будь-кого з тих дітей і не дуже від них відрізнявся, тож кожна мама чи няня думала, що він прийшов із кимось іншим. А він легко подружив з дітьми. Адже Трусь-трусь був мастак на всякі ігри, фокуси й витівки, і незабаром він уже бігав та грався з дітьми, ніби й сам був дитина. Коли настав час дітям іти додому, син короля Дарзіна взяв Трусь-труся з собою в палац.

Потрапивши до палацу, Трусь-трусь шаснув там у якусь темну нору, де й пересидів до вечора. А ввечері заліз до королівської комори, де зберігались запаси харчів для короля і його двору. Там лежали трави, фрукти, овочі, ба навіть горіхи та ягоди, бо в ті часи підданцям короля Дарзіна належали всі ліси й поля. Ніхто комори не охороняв, тож Трусь-трусь, попоївши всякої смакоти, решту припасів перепсував і отруїв як тільки міг.

Увечері король звелів головному дегустатору принести з комори першої салати йому на вечерю. А наступного ранку і король, і двірські, що поласували салатою, тяжко захворіли: у всіх розболілися животи. І їм ставало гірше й гірше, бо, хоч би що вони з’їли, все було перепсоване й затруєне, адже Трусь-трусь сидів у коморі, «обробляючи» всі харчі, що їх туди приносили. Король іще попоїв салати, але, звісно, від того не поздоровшав, а отруївся ще дужче.

— Через п’ять днів Трусь-трусь замішався в юрбу дітей, а з саду вислизнув і прибіг до Ель-аграйри. Коли Ель-аграйра дізнався, що король Дарзін хворий і що Трусь-трусь упорався з його дорученням, він переодягся так, аж годі було його впізнати. Він обрізав свого білого хвоста, Трусь-трусь обскуб йому вовну, щоб було якнайкоротше, розмалював його чорницями й заляпав грязюкою. Тоді Ель-аграйра обплутав себе хмелем, обчіплявся реп’яхами й навіть зумів змінити свій запах. Тепер навіть його власні дружини не могли впізнати свого чоловіка. А Ель-аграйра, звелівши Трусь-трусеві йти за ним віддалік, подався до королівського палацу.