Гонихмарник

Із коридору долинає тупання кількох пар ніг і урочистий голос директора школи:

— О! Приємно! Дуже приємно, що Владислав Сильвестрович про нас не забуває і справжніх художників прислав актову залу та їдальню розписувати.

Голос директора губиться у глибині школи, а вслід за ним віддаляються й кроки.

— Ірино Павлівно, я вже вам не потрібна? То я швиденько. Туди й назад.

Іра розуміє, що жінці кортить довідатись, що значить та компанія, яку урочисто водить школою директор і так поштиво з нею бесідує.

Лишилось пофарбувати вікна та дерев'яні панелі в класі. Роботи на два-три дні. Час є. Можна не поспішати. У клас вбігає розпашіла й захекана тітка Катя:

— Ірино Павлівно, тєжко вибачєюсь, будете без мене закінчувати, голубонько!

— А що трапилось? — ввічливо запитує Іра.

— Тут такий трапунок. Нам з області для художнього оформлення школи прислали молодих художників. А гуртожитку в селі нема. То директор і розквартирував їх по хатах. І мені одного підсунув, хоть я і пручаласі! То я йому кажу, а Ірині Павлівні хто помагати буде. А він махнув рукою: «Ірина й сама справиці, бо молода і моторна, а ви, Катерино Сергіївно, постарайтесі для нашого гостя, не осороміці». А я шо? Михайлик в Армії, чоловік до сестри на місяць у Житомир подавсі — все веселіше буде.

Не слухаючи Іриної відповіді, тітка Катя крутнулася на одній нозі й побігла додому наводити в хаті лад перед «городським» гостем і «рихтувати [32]» обід.

Під школою стоїть чоловічий гурт. Директор школи, схожий на колобка з казки, який від усіх втік, малий, пузатий, лисий, щось пояснює молодим веселим хлопцям і вчителеві І фізкультури, театрально махаючи руками. Побачивши Ірину, горланить вдавано галантно і трохи заголосно:

— Ірино Павлівно! Ходіть до нас, будь ласка. Знайомтесь — це наша молода вчителька молодшої школи Ірина Павлівна, а це художники зі Львова. Наші практиканти.

— Дуже приємно, — ввічливо і трішки недбало кидає дівчина.

Один із хлопців простягає для вітання руку, думаючи, що дівчина зашаріється. Ірині байдуже, бо думки мандрують в іншому напрямі. Вона автоматично простягає свою у відповідь:

— Ірина!

— Дмитро Іванович!

— Ірина!

— Сергій Петрович!

— Ірина!

— Василь!

Третій назвався просто і дещо сором'язливо потиснув руку.

— А скажіть нам, Ірино Павлівно, — зверхньо і дещо зухвало звернувся до неї чорнявий середнього росту, але, видно, вже надто жвавий і дуже язикатий юнак, той, що назвався Дмитром Івановичем, — яка буде ваша думка стосовно вибору стилю, у якому слід оформляти шкільні приміщення? Можливо, кубізм чи ампір, а може, сюрреалізм?

Приготувавшись до веселої розмови, яка б мала принизити цю селючку, повеселити приятелів, хлопець глузливо підморгує друзям.

— Шановний Дмитре Івановичу! — поштиво відповідає Ірина. — Мушу сказати, що ваше питання більш, ніж безглузде. Оскільки ви не Пабло Пікассо або Жорж Брак, то не думаю, що зможете творити в цьому стилі. Розкладати звичайні предмети на прості геометричні форми та їх перекомпоновувати не під силу художнику-початківцю. Ампір, шановний, — мистецтво, притаманне здебільшого декоративному оформленню. Якщо ви збираєтесь в актовому залі чи в ленінській кімнаті поналіплювати військові емблеми, крилатих грифонів, сфінксів, левів, то не думаю, що це слушна думка. Адже ви не Віньйон і навіть не Наполеон І, а школа — не церква Мадлен і не Тріумфальна арка на площі Зірки в Парижі. Сюрреалізм для школи радянської також не годиться. Звільнення від законів розуму, логіки, від будь-яких естетичних і моральних традицій і навернення до підсвідомого, інтуїтивного — це не для юних умів. А що ви думаєте, колего, про дадаїзм? Мені здається — це саме воно.

— Е, ну я теє, — хлопець закліпав очима і розгублено глипає на друзів, чекаючи підмоги.

Однак ті, заледве стримуючи регіт, вдавано серйозно дивляться на Дмитра.

— То ж бо і воно, що ви — теє! Оформляйте, хлопці, у стилі соцреалізму і не помилитеся. Чи ви щось маєте проти соцреалізму? Ні? Тоді прекрасно. Перепрошую, змушена попрощатися.

Ірина рвучко обходить здивовану юрбу. Вона тільки-но вчора закінчила читати енциклопедію мистецтв. Пам'ять мала пречудову, от і згодилося. Не любить Іринка, коли принижують людей. І себе принижувати не дозволить.

Вже тиждень живе Василь із друзями в цьому поліському селі. Щодня добра юшка з білих грибів, смажені лисички в сметані, і все це свіжозбиране. Дивується хлопець, як же так: самі нарікаєте, що дощів вже місяць катма, аж земля потріскала, а грибочки звідки беруться? На що тітка Катя тільки хитро посміхається.

А з голови та зі снів не йде Ірина. Вчителькою її назвати язик не повернеться — надто юна. Тітка Катя, у якої тимчасово мешкає, звичайно, із задоволенням про все розповість, оскільки страшенно любить погомоніти. Та хлопець не наважується розпитувати у неї про Ірину. Зачне випитувати — а для чого, чому? У школі вони перетинаються не вельми часто. Вона ввічливо кидає скупе:

— Доброго дня, — і мандрує у своїх справах.

Василь іде широким коридором нової школи. Пахне фарбою, лаком, свіжим ремонтом, деревом. Друзі ще сплять. Вони на роботу раніше дванадцятої не потикаються. Василеві не спиться. З голови не йде дівчина. Як мара, пороблено — сказала б тітка Катя. Несподівано хлопець зупиняється біля відчинених навстіж дверей одного з класів, звітам лунає ніжний жіночий спів:

— Ой хто в тому лісі стукає-гукає — Калино-малино, стукає-гукає?

Василю стало цікаво, хто це так рано схопився і виспівує янгольським голосочком. Зазирає в клас. Біля величезного вікна стоїть із пензлем у правій руці і баночкою фарби в лівій запнута білою хустиною Ірина, жваво виспівуючи:

— Хоч я тебе люблю, за тебе не піду, Я твоїй матінці нічим не догоджу.

Василь чекає, коли вона закінчить співати. Потім неждано для себе бовкає:

— Доброго ранку! — і де тільки хоробрість взялась.

Ірина від несподіванки ледве не випускає з рук фарбу.

— Перепрошую, не хотів вас налякати.

— Пусте, не вибачайтесь! — вона допитливо дивиться на хлопця.

Він трішки ніяковіє під її поглядом.

— Ви — Василь?! — враз згадує дівчина.

— Василь. І будь ласка, не викайте, а то я старим дідом почуваюся, — бентежиться хлопець.

Вона не забула, як його звати.

— Тоді й ти мені не викай. Просто Іра чи Ірина.

— Слухай, Іро, у тебе є ще один пензлик?

— Десь має бути, — Ірина, відклавши свій та фарбу вбік, шарудить газетами по підлозі.

— Ось маєш! Такий підійде? — простягає хлопцеві знайду.

— Звісно. Можна тобі допомогти? У мене є трішки вільного часу, в актовому залі без допомоги все одно мало що зробиш, — юнак благально дивиться на дівчину. Був упевнений, зараз почне глузувати.

— Можна! — доброзичливо відповідає Ірина. — Ти не думай, я не чванлива зануда, просто не люблю задавак. А твій приятель кріпко гордотний [33].

— Та він зовсім не такий. Інколи його перед красивими дівчатами заносить. От і все.

Деякий час вони працюють мовчки. Першою тишу порушує Ірина. Вона розпитує хлопця про його рідне місто, про родину, про навчання.

Василь розуміє, що давненько ні з ким отак відверто не розмовляв. Хіба з батьками, коли вони ще були живі. Відчуває, що не ніяковіє перед нею, а вона щиро його слухає. Ірина вміє слухати. Не думав, що дівчата взагалі знають, що це таке.

О дванадцятій годині з'явилися приятелі Василя. Дмитро, буркнувши через зуби скупе «Доброго дня!», покликав хлопця до роботи. Потім цілий день нервово під'юджував: «Чи часом Ірина Павлівна не прочитала лекції на тему дадаїзму?» Василь бачив, що Діму дратує така неувага і повне ігнорування до нього з боку красивої дівчини. Бо звик бути завжди в центрі уваги, а тут став посміховиськом. Минув тиждень, однак перепалку городського з місцевою досі смакувало село.

На обід хлопці не пішли, оскільки роботу і так розпочали майже в полудневу пору. О третій тітка Катя принесла «беці в сметані» та киселицю з пампушками. Підвечірок. Біля п'ятої до залу зазирнули дві сміхотливі полісянки, які мали славу дівчаток «довільної поведінки». Так казала експерт тітка Катя. Діма і Сергій подалися з дівчатами в ліс на екскурсію і «поласувати» чорницями. Василь продовжував працювати. О сьомій годині прийшов завгосп Гріша і майже силою виштовхав юнака зі школи. Під школою біля клумби маячила дівоча постать. Василь впізнав Ірину. Ноги самі понесли до неї: