Зброя вогню

— І звідкіля ти тут узявся такий, га, Мурку? — запитав козак у звіряти.

Той вільною ручкою підтягнув штанці, що трохи сповзли, і відповів:

— З др-р-рімучого лісу.

— З дрімучого лісу?

— Угу.

— І що ж ти там робив?

— Я там жив.

Козак і малюк наближалися звивистою стежиною до трьох хат, круг яких росли молоді фруктові дерева і які навколо були обнесені плетеним парканом.

— То хто ж ти такий? Ніколи такого чуда не бачив! — не вгавав козак.

— Я — Мур-р-рко… Зір-р-рви мені сонях, — раптом попросило звірятко, — я не дістаю, а ножик не бер-р-ре…

Козак на ходу зірвав сонях і простягнув йому.

— Тримай.

Малюк одразу відпустив руку козака і заходився потрошити сонях і лузати насіння.

Тільки трохи наблизившись до хутора, козак зміг побачити, що за ним з цікавістю спостерігають майже всі мешканці хутора Дніпровий — того самого, що його кілька років тому спалили татари. А козак, що вів за собою дивного малюка, як ви вже здогадалися, був не хто інший, як характерник Андрій на прізвисько Сивий, який ось уже другий тиждень гостював у знахарки Гапки. Козак та дивне маля не цікавили тільки двох старих козаків, Свирида і Явтуха, і то лише тому, що їх зовсім не було на хуторі: ще вчора вранці вони відправилися на свої борті й очікувалися тільки завтра ввечері. А всі інші були тут: Солоха зі своїм сином Тимком, Гапка, сироти-двійнята Остап і Соломія, Пташка, Івась, який за останні два роки зробився статним парубком, геть посивіла, але така ж весела баба Галя, мірошник Степан і, звісно ж, водяник Никодим — з довгим оселедцем і вусами — ну вилитий запорожець!

Козак і дивна маленька істота підійшли до тину, і першою кинулася до них Пташка:

— Ой, дивіться який кумедний малюк!

Малюк, помітивши людей, облишив сонях і запитально подивився на Андрія.

— Іди, не бійся, тут тебе ніхто не скривдить.

Малюк слухняно попрямував до тину. Спритно перестрибнувши через перелаз, він зупинився і з цікавістю став розглядати людей. Коли погляд його зупинився на Никодимові, малюк, вказавши пальчиком на водяника, кумедно сказав:

— Буль-буль!

— Ти диви! — добродушно засміявся Никодим. — Узрів, хто я! Вгадав, малюче, я водяник. А ти хто будеш?

— Мур-р-рко.

— Гм… Не чув про таких. Звешся так, чи народність така?

Малюк, нічого не розуміючи, закліпав.

— Не розуміє, — констатував Никодим.

Гапка підійшла до малюка і присіла навпочіпки.

— Відкіля ти?

Мурко показав рукою в південно-західному напрямку.

— Із др-р-рімучого лісу.

— Думаю, з Чорного або з Чути, — сказав Андрій, дивлячись у бік, куди вказав малюк, — але я про таких, — він перевів погляд на малюка, — ніколи не чув.

А Пташка була в захваті від Мурка.

— Який гарненький… Ми ж залишимо його в себе?

Гапка й Андрій перезирнулися.

— Гадаю, він заблукав, — діловито сказала Гапка. — З усього видно, що він зовсім непристосований для життя в лісі.

— Я теж так думаю, — кивнув Андрій, — ти заблукав, Мурку?

Малюк кивнув.

— У лісі жив один? — запитала Гапка.

— Ні. Зі Жменькою і Кулакою, — відповів Мурко.

— Стривай-но, — стрепенувся Никодим. — Це з лісовиками*, чи що?

— Вони добр-р-рі, — промуркотів Мурко.

— Ясна річ, що добрі! — вигукнув водяник. — Я їх знаю. А чого ж пішов від них?

Мурко тривожно озирнувся.

— Лихі часи настають. Там, відкіля я, зовсім зле і ще гірше буде, — сказав малюк і, опустивши голову, додав: — Багатьох не стане…

Гапка з тривогою вдивлялася в очі маляті.

— Про що це ти, Мурку? — запитала вона, але малюк знову взявся за сонях.

Раптом у розмову втрутилася баба Галя.

— Дайте спокій малому! — вигукнула вона. — Дивіться, як соняхом давиться! Голодний, мабуть… Хіба одною морквою наїсися… — І запитала в малюка, склавши руки на своєму чималому животі й добродушно всміхнувшись:

— Їсти хочеш, маленький?

Мурко подивився на неї і ствердно кивнув.

— Ану, дівчата, гайда на стіл накривати! — зичним голосом скомандувала вона. — А я затим напою нашого гостонька молочком.

Жінки відправилися накривати на стіл, Степан пішов до млина, а діти оточили Мурка. Андрій і Никодим сіли на лавку під тином і закурили люльки.

— Як думаєш, про що це він? — з відчутним занепокоєнням запитав Андрій водяника.

Никодим у задумі почухав потилицю.

— Не знаю… Я і сам…

— Що? — Андрій пильно подивився на водяника.

— Не знаю… — зітхнувши, знизав плечима той. — Не по собі якось мені… Нуджуся я…

— Може, в Дніпро тягне? — запитав козак.

Никодим підняв голову й задивився в небо. Над хутором ширяла пара шулік.

— Та ні… Розумієш, не можу пояснити… Почуваюся так, ніби от-от щось має статися… — Потім, трохи помовчавши, сказав: — Я відправлюся в Чорний, знайду Жменьку й Кулаку…

— Навіщо? — запитав Андрій.

— Нутром чую… недобре щось має статися… Кругом уся погань переполошилася… Я тиждень тому у Коника був, він теж нудиться, запивати почав, до нас проситься…

Андрій здивувався:

— З якого б це дива? Адже ж у курінній козацькій стайні живе… Плів би собі коси коням та кажанів уночі відганяв… У нас всього четвірко коней!

Никодим зітхнув:

— Ну, не знаю я… проситься, і край… То як, можна його забрати?

Андрій задумався.

— Коник — погань нешкідлива, я б навіть сказав, корисна, але я про всяк випадок у Гапки спитаю.

— Спитай, — кивнув водяник. — Я теє… снідати, мабуть, не буду… Івасю! — голосно крикнув він.

— Що тре’? — з хати визирнула голова хлопця.

— Сідлай Ряску, я їду. — І знову до Андрія: — До Чорного за два дні доберуся, понад річкою піду, лозами, але ж поки цих лісовиків знайду… Хто його знає, де зараз їхній барліг… Словом, десь через тиждень повернуся…

Івась вивів порску ворону кобилу, осідлану дорогим сідлом, а Никодим тим часом, перевалюючися з ноги на ногу, сходив у хату по шаблю і бойовий топір. Вогнепальної зброї водяник терпіти не міг.

Андрій мимоволі всміхнувся, коли кривоногий водяник спритно видерся на спину граціозної тварини.

— Гарна в тебе кобила, Никодиме, — сказав.

— Ми це знаємо, правда, Рясочко?.. — Водяник поплескав коня по шиї. — Ну, бувайте! — І різко смикнув віжками: — Вйо, Рясю!

Кобила перестрибнула через перелаз, простукотіла копитами по містку і за якусь мить зникла в кущах бузини.

Вечоріло. Сонце котилося кудись за гору і кидало прощальні промені на землю. У хатах загорялися вогні. Жінки вкладали спати дітей. Андрій сидів на лаві під тином і курив. Степан самотньо сидів за столом у дворі — він щойно повернувся з млина і вечеряв. Звичний, загалом, був вечір. Але раптом з-за річки почувся стукіт копит, і незабаром самотній вершник, переїхавши через місток, спішився коло тину. Андрій підвівся. Вершник — невисокий, вусатий селянин — зняв шапку і вклонився.

— Добрий вечір, — привітався він.

— Добрий, добрий, — відповів Андрій.

— Я у справі до характерника Андрія. Чи можу я з ним побалакати?

— Уже балакаєш, — відповів Андрій. — Що за справа? Може, в хату ввійдеш?

— Не можу. Справа термінова. Мене наше село до тебе відрядило, — Очеретянка, знаєш таке?

— Знаю. Верст за тридцять догори по Дніпру буде, — сказав Андрій.

— Саме так.

— І що ж за справа?

Чоловік почухав потилицю.

— А справа така: живе у нас на млині один… Нечисть — не нечись, не розбереш… Вітряком зветься. Ти, кажуть, знаєш його?

— Знаю, — кивнув Андрій.

— Ну, так-от: жив він, нікому не заважав, за млином дивився… А тепер спасу від нього нема!

— А що таке? — намружився Андрій.

— Ніхто не знає, що йому зробилося! — розвів руками чоловік. — Як тільки вечір — вити починає, погань, та так жалісливо і протяжно, що аж душу вивертає! Діти по ночах не сплять, баби бояться на вулицю вийти! Допоможи, характернику, угамувати нечистого…