Танок з драконами

— Так, пане. Триматиму вище.

Лошак підсмикнув Стрибайла на ноги, і менший хлопець незграбно вклонився.

Кілька Станісових лицарів теж вправлялися зі зброєю на дальньому кінці дворища. «Люди короля в одному кутку, королеви — в іншому, — помітив Джон. — Та й тих небагато. Майже усім тут надто холодно.»

Проминаючи лицарів, він почув, як його кличе лункий басовитий голос:

— ХЛОПЧЕ! ГЕЙ, ТИ ТАМ! ХЛОПЧЕ!

«Хлопче» — то було ще не найгірше з того, що Джон Сніговій чув про себе і до себе, відколи став воєводою. Тому просто не зважив.

— Сніговію! — настирливо загукав той самий голос знову. — Князю-воєводо!

Цього разу Джон зупинився.

— Так, пане лицарю?

Лицар вивищувався наді Джоном на п’ять вершків.

— Хто носить валірійський булат — мусить уміти ним не лише дупу чухати.

Джон уже бачив лицаря в замку тут і там. То був воїн визначних звитяг, якщо вірити його власним словам. У битві попід Стіною пан Годрі Парин убив велетня, що саме тікав: наздогнав верхи на коні, встромив списа у спину, а тоді зліз і відрубав велетневі його сміховинно крихітну голову. Відтоді королевині люди призвичаїлися кликати лицаря Годрі Велетнева Смерть.

Джон пригадав, як плакала Ігритта. «Нема вже велетнів у світі — я один лишився.»

— Я користуюся Пазуром, коли маю нагоду, пане.

— Але чи добре вмієте це робити? — Пан Годрі оголив власного клинка. — Покажіть! Обіцяю не надто псувати вашу молоденьку шкурку.

«Такий добрий, от заплачу.»

— Іншим разом, пане лицарю. Наразі, на жаль, маю обов’язки.

— А, боїтеся. — Пан Годрі вишкірився до приятелів. — Боїться! — повторив він для найтупіших.

— Перепрошую. — Джон обернувся спиною і пішов собі.

У вранішньому блідому світлі замок Чорний здавався похмурим і покинутим. «Мої володіння, — подумав Джон, скніючи серцем, — чи то твердиня, чи то руїна.» Воєводська Вежа вигоріла до голих кам’яних стін, братська трапезна перетворилася на чорне вугілля, Гардінова Башта виглядала так, наче ось завалиться від наступного пориву вітру… хоча стояла так уже багато років. А за ними здіймалася Стіна: велетенська, грізна, холодна, непорушна, непробивна. Проти сірого льоду виднілися схожі на мурашок будівничі, котрі з’єднували рештки старих звивистих сходів новими прогонами. Працювали вони вдень і вночі, бо без сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного витягу. Але якщо дичаки нападуть знову, самої лише підйомної кліті не вистачить.

Над Король-Баштою на вітрі хльоскав, наче батіг, величезний золотий бойовий прапор дому Баратеон — над тим самим дахом, де нещодавно Джон Сніговій з луком у руках, біч-обіч із Шовкуном та Глухим Диком Фолярдом, убивав теннів та вільний нарід. На сходах башти стояло і тремтіло двоє королевиних людей, запхавши руки під пахви і притуливши списи до дверей.

— Оті ваші рукавички з ниток тут не годяться, — мовив до них Джон. — Знайдіть завтра вранці Бовена Марша, він вам дасть по парі шкіряних рукавиць, підбитих хутром.

— Знайдемо, пане воєводо. Прийміть нашу дяку, — відповів старший стражник.

— Аби ж до ранку руки не одвалилися к лихій мамі, — додав молодший, видихаючи хмарку блідої пари. — Я собі колись думав, що холодно — то у горах на Дорнійському Порубіжжі. Та що я знав?

«Нічого, — подумав Джон Сніговій, — так само, як я.»

На півдорозі угору гвинтовими сходами він зустрів Семвела Тарлі, що саме спускався.

— Від короля ідеш? — запитав Джон.

— Маестер Аемон надіслав мене з листом.

— Зрозуміло.

Дехто з панства довіряв маестрам читати прислані листи і переповідати, що там написано, але Станіс наполягав, щоб ламати печатки тільки власноруч.

— І що, Станісові сподобався лист?

— Не надто, судячи з обличчя. — Сем стишив голос до шепоту. — Але мені не вільно про те говорити.

— То не говори. — Джон із млявою цікавістю подумав, хто з батькових значкових цього разу відмовив королю Станісу в покорі та присязі. «Як Карголд став за нього, то він швидко розпатякав по усіх усюдах.» — Ну розкажи тоді, як у тебе справи з довгим луком.

— Знайшов добру книжку з лучної стрільби. — Сем насупився. — Та чогось стріляти важче, ніж читати. Усюди мозолі натер.

— Продовжуй. Твій лук на Стіні може врятувати нас, коли однієї темної ночі з’являться Інші.

— Ой, не кажи такого. Аби ж минулося!

Коло дверей до світлиці короля стояли ще стражники.

— Поруч із їхньою милістю, мосьпане, зброї мати не дозволено, — мовив їхній десятник. — Віддайте-но мені вашого меча. І ножі теж.

Джон розумів, що сперечатися марно, і віддав усю зброю, яку мав при собі.

Всередині світлиця пашіла теплом. Пані Мелісандра сиділа біля вогню, виблискуючи рубіном на блідій шкірі горла. Ігритта була поцілована вогнем, а ця червона жриця сама була ним; її волосся скидалося одночасно і на кров, і на полум’я. Станіс стояв за грубо витесаним столом, біля котрого свого часу любив сиджувати за вечерею Старий Ведмідь. Стіл укривала велика мапа півночі, вимальована на нерівній, з потрісканими краями телячій шкурі. Одну її сторону притискала лойова свічка, іншу — сталева лицарська рукавиця.

Король мав на собі м’які вовняні штани та підбитий каптан, але чомусь виглядав так скуто і незручно, наче був одягнений у повний обладунок. Шкіра його обличчя скидалася на світлий вичинений пергамен, дуже коротко підрізана борода нагадувала намальовану тінь. Від чорного волосся лишився самий тільки вінчик над скронями. У руці король тримав грамоту зі зламаною печаткою темно-зеленого воску.

Джон став на коліно. Станіс насупився, роздивляючись його, і сердито струснув пергаменом.

— Підведися, воєводо. І скажи мені, хто така ця Ліанна Мормонт?

— Одна з дочок пані Маеги, пане королю. Наймолодша. Її назвали на честь сестри мого панотця.

— Без сумніву, щоб підлеститися до твого панотця і вислужити його приязнь. Мені відомо, як грають у ці ігри. То скільки ж років цьому капосному дівчаті?

Джон мусив подумати хвилинку.

— Десять, або щось таке. Чи можу я дізнатися, чим саме вона образила вашу милість?

Станіс прочитав з листа.

— «Ведмежий острів не знає іншого короля, крім Короля-на-Півночі на ім’я СТАРК.» Десять років, кажеш? А вже рота роззявляє на свого законного короля. — Коротка борода лежала тінню на запалих Станісових щоках. — І диви мені, Снігу-воєводо: збережи ці звістки у таємниці. Карголд став за мене — більше людям поки що знати не варто. Я не дозволю, щоб твої братчики переповідали побрехеньки, як оця дрібнота плюнула мені межи очі.

— Воля ваша, пане королю.

Джон знав, що Маега Мормонт поїхала на південь з Роббом. Найстарша її донька теж була у війську Молодого Вовка. Та навіть якщо вони обидві загинули, пані Маега мала інших доньок, поміж яких дехто вже мав і своїх дітей. Невже вони всі пішли за Роббом? Пані Маега мала ж залишити за каштеляна хоча б одну зі старших дівчат. Джон не розумів, чому саме Ліанна пише Станісові, та мимоволі питав себе, чи не відповіла б дівчинка інакше, якби листа було запечатано лютововком замість коронованого оленя і підписано Джоном Старком, князем на Зимосічі. «Пізно вже гадати, що б там було, якби та якби. Ти зробив свій вибір.»

— Чотири десятки круків вилетіло навсібіч, — пожалівся король, — а у відповідь — або тиша, або непокора. Присяга на вірність — то є обов’язок кожного вірного королю підданого. Але значкові твого батька повернулися до мене спиною, за поодиноким винятком Карстарків. Невже Арнольф Карстарк — єдина людина честі на півночі?

Арнольф Карстарк був дядьком покійного князя Рікарда. Коли його небіж із синами пішов на південь за Роббом, Арнольфа поставили каштеляном Карголду, і він першим відгукнувся на заклик короля Станіса присягнути на вірність — його клятву приніс у листі крук. «Карстарки не мають іншого виходу» — кортіло сказати Джонові. Рікард Карстарк зрадив лютововка і пролив кров левів. Олень лишався єдиною надією Карголду.

— У такі непевні часи, як зараз, навіть люди честі питають себе з тривогою, де і в чому полягає їхній обов’язок. Ваша милість — не єдиний король у державі, який вимагає присяги на вірність.