Дiти Безмежжя
Дiти Безмежжя читать книгу онлайн
Роман-феєрія
«Діти Безмежжя» — це повість, написана О. Бердником у 1959–1964 рр. Твір — це мрія про грядущу Людину, яка стане правдивою дитиною Безміру, про творчі можливості Людини майбутнього, згармонізованого світу. Це гімн нашим нащадкам, які, здолавши привидів страху, жорстокості та ненависті, стануть новими Титанами, щоб творити нову Землю.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Півсфери зійшлися. Гримайло дав команду Стьопі і Наді. Над головами присутніх спалахнули примарним сяйвом антени — приймачі енергії.
— Що він сказав? — безцеремонно запитала Маня у матері.
— Тихо, — прошепотіла Таня. — Негарно…
— Ні, що він сказав? — допитувалася дівчинка.
— Він сказав, — пояснив Малина, — що колеги його лопнуть від заздрощів. Що він привезе в Америку і надрукує в своїй газеті точне пророцтво про майбутню атомну війну!..
— Яку війну? — здивувалася дівчинка. — Війни ж не буде!
— Правильно, Маню, — ласкаво сказав Гримайло. — Тобі не потрібна машина часу. Ти знаєш і так. А що принесе він звідти — побачимо. Стьопо! Вмикай!..
Електронне вістря заколивалося, рушило по екрану. Надя схилилася над пультом, відлічувала:
— Десять років… П’ятнадцять… Тридцять… П’ятдесят… Все…
— Недалеко залетів американець! — озвався Шум. — Невже таки надибав атомну війну?
Ніхто не відповів. Над верандою, над берегом запанувала мовчанка. Чому? Чому присутні так нетерпляче очікують результатів? Що принесе з мандрівки ця людина — житель зовсім іншого світу? Невже він побачить лише породження маніакального розуму, вихованого сенсаціями, страхом і непевністю?
Сфера розійшлася. Нойс нерухомо лежав у кріслі. Обличчя його було спокійне, очі заплющені.
— Милий, що з тобою? — захвилювалася Елен. Нойс різко ворухнувся, ніби прокидаючись зі сну.
Він встав з крісла, вийшов з машини часу. Попросив сигару. Елен подала йому коробку.
Американець запалив, смачно випустив дим. Присутні здивовано перезирались. Чому він мовчить? Тишу порушив академік.
— Не дуже далеко ви мандрували, містере Нойс. Всього п’ятдесят років.
— Я знаю. Я запам’ятав час. Мені не потрібно було далі. Я побачив те, що хотів!
— Як зрозуміти вас?
— Я розповім.
— Сенсація буде? — жартома запитав біолог Сум,
— Не знаю, — зиркнув на нього кореспондент. — А втім, так. І дуже значна.
— Ну, не мучте, — сказав Малина. — Починайте.
— Дозвольте подумати, — заявив Нойс.
— Е, ні! — вигукнув Шум. — Думати не можна. А то ви наговорите такого, що і в газеті вашій не надрукують!
— Може, й ні, — дивним голосом відповів Нойс. — Слухайте ж…
Я був пілотом космічного ракетоплана. Мені було не більше Двадцяти п’яти. Звали мене Ричардом.
Я пам’ятаю товаришів, подруг. Пам’ятаю матір і батька. Вони жили у Флоріді; там же я і вчився в школі астропілотів. Проте більшість вражень юнацтва туманні… Я не зміг би точно передати їх. Найкраще, найсильніше запам’яталося останнє…
Був похмурий ранок. Я прокинувся від сигналу телевізофона. На екрані побачив серйозне обличчя шефа. Він привітався, лаконічно сказав:
— Пора!
Я одягнувся, помчав до гаража на відкритому даху котеджу. Мені було холодно і тривожно. Я хвилювався.
Сівши на гелікоптер, я попрямував на космодром. Над землею пливли сірі хмари, свинцевим відблиском мерехтіли масивні боки зоряних кораблів. їх було багато.
Почулася команда, посилена могутніми динаміками. Я і багато моїх товаришів займали місця в ракетах. Під моїм командуванням була група з десяти кораблів.
Велетенські тягачі, мов потворні жуки, методично повзали по бетонованому покриттю космодрому, обережно потужними кранами передавали в черево кораблів вантаж і знову поверталися назад, поринаючи в глибокі підземелля. Нарешті вантаження було закінчено. Пролунав пронизливий сигнал тривоги. Люки космічних кораблів закрилися. Космодром спорожнів. Я відчував, як сильно, болісно пульсує кров у моєму тілі. Знову спалах екрана — і я вдруге побачив шефа. Він сказав:
— Нація жде! Нація довірила вам почесну справу! Захищайте честь Америки, як це робили наші славні предки!
Я тихо промовив слова подяки.
— З богом! — востаннє озвався шеф.
Я приготувався. Почулася команда старту. Я передав її своїй групі.
Мій корабель піднявся в простір перший. Внизу танула Земля, зникав у мареві Атлантичний океан.
Навколо сяяли зірки, темніло небо. Я викликав по радіо своїх товаришів. Все було гаразд. Всі десять кораблів стартували успішно.
Ми летіли на Місяць. Його срібний диск виростав спереду і трохи збоку. Через кілька годин ми повинні були з ним зустрітися.
Я ввімкнув локаційний устрій. На екрані побачив літаючу споруду. Це був штучний супутник Місяця. Його зробили люди. Я знав, що це мета нашої подорожі. Саме туди перевозили вантаж…
— Який вантаж? — не стрималася маленька Маня.
Нойс поглянув на неї, ніби насилу вириваючись з полону уявлень, здивовано перепитав:
— Що ти хочеш, маленька? Ах так, вантаж! Вантаж був у нас незвичайний, страшний…
— Який?
— Атомні бомби!
Присутні здивовано переглядалися. Шум іронічно поглянув на Івана Заграву, на академіка. Його обличчя ніби говорило: «А що я вам казав?»
Та Нойс не звертав уваги на ті погляди. Він ще раз повторив:
— Ми везли атомні бомби. Саме тому я так хвилювався. Ми повинні були їх доставити на штучний супутник Місяця…
— Чули, чули! — вигукнув Шум. — І читали. Ваш Браун і всякі інші давно мріють про воєнну базу в небесах!
— Хлопче, більше спокою, — зауважив Гримайло.
— Спасибі вам, — поклонився Нойс. — Я скоро закінчу. Слухайте далі…
Наші кораблі повисли над супутником. І ось я побачив якісь чужі кораблі. Вони теж прямували до супутника. На екрані відеолокатора вирізнялись чіткі обриси корпусів, ілюмінатори.
Я дуже хвилювався, згадав наказ шефа — не зганьбити честь Америки. Я рішуче поклав руки на пульт, натиснув кнопку…
— Не треба! — раптом закричала Маня. — Не треба, чуєте?
— Донечко, що з тобою? — пригорнула її мати до грудей. — Заспокойся…
— Що не треба, дівчинко? — схвильовано запитав американець.
— Не треба… натискувати кнопку, — захлинаючись від зворушення, говорила Маня, і сльози покотилися по її щоках. — Ви неправду кажете… такого не було!
Американець поглянув на Елен, схилив голову, трохи помовчав. Потім схвильовано сказав:
— Друзі мої! Ця дівчинка дала мені урок. їй не потрібно заглядати в майбутнє, вона несе його в своєму серці. Вона знає давно те, що я побачив. Люба моя, — ніжно звернувся він до Мані, — ну звичайно ж, ніякої війни не було. І кнопку натискують не тільки для нападу. Я включив відеофон. Ми привіталися з радянськими колегами. А потім наші кораблі пішли на посадку.
— А чого ж ви морочили нас? — засміявся Сум, потираючи сухі руки.
— Звичка репортера! — підхопив американець.
— Але ж… до чого тоді атомні бомби? — здивовано запитав Ананій.
— Невже ви не догадалися? Це ж дуже просто. Всесвітня Рада Народів дала наказ: всю атомну зброю, всі запаси бомб — плутонієвих, уранових, термоядерних і нейтронних — перевезти на штучний супутник Місяця. Я виконував це почесне завдання. Мені важко згадати всі перипетії довгих наукових суперечок, але я знаю твердо одне: вчені Землі одностайно вирішили використати енергію колишньої зброї для потужної небесної станції. Навколо Місяця мали створити штучне сонце. Ним хотіли обігрівати певні ділянки Місяця, коли вони входили в земну тінь.
— І про війну не чути було там… у майбутньому? — схвильовано запитав академік.
— Ну звичайно ж ні! — ясно усміхнувся Нойс. — Дякую вам за все, любі друзі. А найбільше тобі, дитинко.
Маня соромливо сховала заплакані очі на грудях матері. Нойс встав, зітхнув, сказав дружині:
— Елен, нам пора. Містере директор, чи не можна вночі дістатися до станції?
Лисиця підхопився, запопадливо відчинив двері до залу.
— Прошу! Машина до ваших послуг!
Американці рушили до виходу. В дверях Елен на одну хвилину зупинилась. Вона оглянула всіх присутніх, затримала теплий погляд на Мані.
— Я не вмію говорити, — сказала вона. — Але серце моє не мовчить… Ми були недовго у вас — і народилися знову. Спасибі всім вам!
Промені фар замиготіли на деревах, на кручі. Прощально загула сирена. Почулися звуки мотора, віддалилися, затихли.