Танок з драконами

Пан Барістан насупив брови.

— Полковнику, ви згадали про чотири вільні кумпанства. Але ми знаємо лише три. «Вітрогонів», «Довгі Списи» і «Бойових Котів».

— Пан дідуган уміє рахувати. До юнкайців перебігли «Другі Сини». — Дааріо відвернувся і сплюнув. — Ось йому, тому Бурому Бенові Бросквину. Коли побачу його бридку мармизу, то розпанахаю від горлянки до пупа і вирву з грудей його чорне серце.

Дані спробувала щось сказати, але не знайшла слів. Вона пригадала, як востаннє бачила Бенове обличчя. «Тепле, привітне… обличчя, якому я довіряла.» Смаглява шкіра, біле волосся, зламаний ніс, зморшки у кутиках очей. Навіть дракони полюбляли товариство старого Бурого Бена, а він вихвалявся, що в собі має краплю драконової крові. «Три зради спіткають тебе… одна заради золота, одна заради крові, одна заради любові.» Чи був Бросквин третьою зрадою, а чи другою? І як тоді рахувати пана Джорага, її старого буркотливого ведмедя? Невже не буде їй ніколи друга, вартого довіри? «Який зиск із пророцтв, якщо не тямиш, про що вони? Якщо я поберуся з Гіздахром ще до світанку, невже оті злії вороженьки згинуть, як роса на сонці? І я вільно запаную у своєму місті?»

Новина від Дааріо зчинила страшний гармидер. Резнак лементував, Голомозий щось похмуро буркотів, кревноїзники гаряче присягалися помститися, Могутній Бельвас гупав кулаком у пошматоване рубцями черево і обіцяв з’їсти серце Бурого Бена зі сливами та цибулею.

— Перепрошую панство, — мовила Дані, та почула її, здавалося, сама лише Місандея. Тоді цариця підвелася на ноги. — Ану тихо мені! Я вже досить наслухалася.

— Ваша милосте! — Пан Барістан впав на одне коліно. — Вам наказувати, нам коритися. Яка буде ваша воля?

— Продовжуйте, як задумано. Зберіть харчів, скільки зможете. — «Якщо озирнуся, втрачу все.» — Треба зачинити ворота і поставити на мури усе наше вояцтво. Нікому не буде дозволено входити і виходити.

Якусь мить у палаті панувала тиша. Присутні перезиралися, водили очима від одного до іншого. Нарешті Резнак спитав:

— То що робити з астапорцями?

Їй кортіло заверещати, заскреготіти зубами, розідрати на собі одяг і вдаритися об підлогу. Натомість вона відповіла незворушно:

— Зачиніть ворота! Чи мушу я повторювати тричі? — За воротами лишалися її діти, але врятувати їх було не в її силі. — Хай усі підуть. Дааріо, ви лишіться. Вашу рану слід промити. А ще я маю до вас кілька запитань.

Інші вклонилися і вийшли геть, а Дані повела Дааріо Нахаріса сходами до своєї опочивальні. Там Іррі промила йому поріз оцтом, а Джихікі перев’язала білим лляним рушником. Коли справу було скінчено, покоївок вона теж відіслала.

— Твій одяг забруднено кров’ю, — мовила Дані. — Знімай його!

— Лише якщо ти знімеш свій, — відповів він і поцілував її.

Його волосся смерділо кров’ю, димом і кіньми, вуста були тверді й гарячі. Дані затремтіла у його обіймах, а коли вони розчепилися, мовила:

— Я гадала, це ти зрадиш мене. Одна зрада — заради крові, одна — заради золота, і ще одна — заради любові. Так сказали ворожбити. І я… ніколи не гадала про Бурого Бена. Йому ж довіряли навіть мої дракони!

Дані вхопила свого полковника за плечі.

— Обіцяй, що ніколи не повстанеш проти мене. Цього я не переживу. Обіцяй!

— Ніколи, кохана моя.

І вона повірила.

— Я заприсяглася, що поберуся з Гіздахром зо’Лораком, якщо він подарує мені дев’яносто днів миру, і тепер… а тебе я жадала від першого погляду, але ж ти був сердюк, найманець, примхливий, зрадливий… Пригадую, ти колись хвалився, що мав сотню різних жінок.

— Сотню? — гигикнув Дааріо у свою лілову бороду. — То я збрехав, мила королево. Радше тисячу. Хоча серед них ніколи не було драконів.

Вона піднесла підборіддя, наближуючи свої вуста до його.

— То чого ж ти чекаєш зараз?

Принц зимосіцький

Комин захаращували скиби й грудки холодного чорного попелу; єдине тепло у покої давали кілька запалених свічок. Щоразу, як прочиняли двері, їхнє полум’я хилиталося і тремтіло. Тремтіла і наречена, вдягнена у білу ягнячу вовну, облямовану мереживом. Рукави та стан сукні були вишиті річковими перлами; на ноги вдягли капці оленячої шкіри — гарні, але не надто теплі. Обличчя молодої було бліде, без жодної кровинки.

«Обличчя, вирізьблене з льоду, — подумав Теон Грейджой, накидаючи їй на плечі хутряний кожушок. — Труп, похований у снігу.»

— Ласкава панно. Вже час.

З-за дверей їх кликала музика — лютні, кози, тамбурини. Наречена підняла очі вгору. Карі очі, яскраві при світлі свічок.

— Я буду їм вірною дружиною, п-покірною та лагідною… догоджатиму як належить, даруватиму синів… краще, ніж справжня Ар’я, вони побачать, вони самі побачать…

«Згадаєш хоч словом про справжню Ар’ю — і тобі смерть. Або гірше.» Цю науку він добре вивчив у шкурі Смердюка.

— Ви і є справжня Ар’я, панно. Ар’я з дому Старк, донька князя Едарда, спадкоємиця Зимосічі. — «Ім’я, вона має вивчити своє ім’я…» — Ар’я-Підніжка. Але сестра колись кликала вас Ар’єю-Конякою.

— Це ж я вигадала їй те прізвисько! Бо в неї справді обличчя довге і трохи кінське. А моє — ні. Я була гарненька.

Нарешті з її очей ринули довго стримувані сльози.

— Не така вродлива, як Санса, але всі казали, що гарненька. А чи князь Рамзай вважають мене гарненькою?

— Так, — збрехав Теон. — Він сам мені сказав.

— Але ж вони знають, хто я. Хто насправді. Я бачу, коли вони дивляться. Вони такі сердиті, навіть коли посміхаються… але ж то не моя провина! Кажуть, їм до смаку робити людям боляче.

— Ласкава панна дарма слухає ті… наклепи…

— Казали, що й вам теж завдали болю. Рукам, і ще…

В нього пересохло в горлянці.

— Я… я заслужив. Я розсердив хазяїна. Не сердіть його, ніколи. Князь Рамзай, він… добрий і великодушний. Потішите його — матимете його прихильність. Тож будьте хорошою дружиною.

— Допоможіть! — раптом учепилася вона за нього. — Благаю! Колись я дивилася на вас у дворищі, ви змагалися мечами. Ви тоді були такий дужий, вродливий. — Вона щосили стиснула йому плече. — Якби ми втекли разом, я б стала вам дружиною… або хвойдою… ким забажаєте! Ви були б моїм чоловіком і господарем!

Теон рвучко викрутився з її пальців.

— Я не… я нікому не чоловік. — «Чоловік не відмовив би у допомозі.» — Ви просто будьте… Ар’єю, покірною дружиною. Догоджайте йому, інакше… догоджайте якнайкраще, і облиште балачки про те, що ви хтось інша.

«Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Музика тиснула, наполягала.

— Нам час іти! Витріть сльози з очей. — «Карих очей. А мають бути сірі. Хтось помітить. Хтось згадає.» — Отак добре. Тепер посміхніться.

Дівчина спробувала. Її вуста затремтіли, смикнулися, скривилися і завмерли; він побачив її зуби. «Он які гарненькі, біленькі, — подумав він. — Та спробуй розсердити його, і скоро їх не матимеш.»

Коли він штовхнув двері, три з чотирьох свічок згасли. І він повів наречену в туман, де вже чекали весільні гості.

— Чому я? — спитав він, коли пані Турстан звеліла йому батькувати на весіллі.

— Її батько мертвий, усі брати — теж. Мати загинула в Близнюках. Дядьки загубилися, померли або сидять у полоні.

— Але ж вона має одного брата. — «Вона має трьох братів!» — кортіло скрикнути йому. — Джон Сніговій служить у Нічній Варті.

— То лише зведений брат, уроджений байстрюком і прив’язаний присягою до Стіни. Ти був вихованцем її батька. Ти найближчий з усіх живих, хто так-сяк пасує їй за родича. Тому згодишся за названого батька на весіллі.

«Найближчий з усіх живих.» Теон Грейджой виріс поруч із Ар’єю Старк. Теон упізнав би облудницю. Коли ж північне панство, зібране засвідчити шлюб, побачить, як він визнає Болтонову підміну за справжню Ар’ю, їм не лишиться причин сумніватися у її правах. Дужаки і Лупаки, Хвойдоріз Умбер, задерикуваті Ризвелі, піддані Роголісів та родичі Кервинів, жирний князь Виман Мандерлі… жоден не знав доньок Неда Старка так близько, як він. А якщо хтось потай навіть і плекатиме сумніви, авжеж йому стане розуму тримати їх при собі.