Сповiдь вiдьом

Між очима я відчула якусь напругу. Я вдихнула її в себе, пригадавши вказівки Аміри на заняттях із йоги та пораду Марти пропускати видіння крізь себе. Напруга змінилася на поколювання, поколювання — на відчуття можливості, бо вперше за життя у мене розкрився мій внутрішній зір, моє духовне око — третє око відьми.

Я вбирала тим зором усе, що було живого в лісі: рослинність, енергію землі, рух води під землею — кожну життєву силу, чітко позначену кольором та обрисами. Своїм внутрішнім оком я узріла кроликів, що сховалися в дуплі, тремтячи від страху перед вампіром, присутність якого вони відчували. Я забачила сов-сипух, чий передвечірній сон передчасно перервала істота, що гойдалася на гілках дерев і стрибала, наче пантера. Кролики та сови знали, що їм не втекти від вампіра.

— Цар звірів, — прошепотіла я.

Серед дерев почулося тихе хихикання Метью.

Жодна істота у лісі не могла зчепитися з Метью і перемогти. «Жодна, окрім мене», — видихнула я.

Своїм внутрішнім оком я обдивилися ліс. Вампір — не зовсім жива істота в строгому сенсі цього слова, його важко знайти серед бурхливої енергії, що мене оточувала. Нарешті я помітила його силует: концентрована темрява на кшталт чорної діри світилася червоним по краях — там, де його надприродна життєва сила стикалася з життєвою силою навколишнього світу. Коли я інстинктивно повернула обличчя в його бік, Метью насторожився і блискавично зник, розчинився в темряві поміж деревами. Із заплющеними очима та розкритим внутрішнім оком я пішла, сподіваючись спокусити його йти за мною. Позаду мене концентрована темрява відокремилася від клену поміж зелені миттєвим сплеском червоного й чорного. Цього разу я не стала обертатися в його бік.

— Я тебе бачу, Метью, — стиха мовила я.

— Та невже, моя левице? І що ж ти тепер збираєшся робити? — Метью знову захихотів, й далі крадучись за мною на незмінній дистанції.

З кожним кроком мій розумовий зір ставав яскравішим, бачені ним картини — чіткішими та виразнішими. Ліворуч від мене з’явилися чагарники, і я трохи взяла праворуч. Згодом переді мною виринув камінь, що стирчав гострими краями з землі. Я підняла ногу, щоб не перечепитися через нього.

Моїх грудей торкнувся подув повітря, і я збагнула, що вийшла на невеличку галявину. Тепер до мене промовляло не лише лісове життя. Усі стихії довкола посилали свої сигнали, скеровуючи мене в правильному напрямку. Земля, повітря, вогонь та вода давали про себе знати легенькими поколюваннями, що відрізнялися від того, як я сприймала прояви життя у лісі.

Енергія Метью зосередилася сама на собі й стала глибшою та іще темнішою. То була темрява, відсутність життя. Раптом він описав у повітрі дугу, зробивши граціозний стрибок, якому позаздрив би будь-який лев, і простягнув руки, готуючись ось-ось вхопити мене.

«Лети!» — подумала я за секунду до того, як його пальці мали торкнутися моєї шкіри.

Раптом з мого тіла зі свистом вирвався потужний порив вітру. Земля відпустила мене, легенько підштовхнувши вперед. Метью колись казав, що дуже легко линути тілом слідком за думками. Не важче, ніж злетіти у небо вслід за уявною стрічкою.

А далеко унизу Метью виконав сальто і приземлився на ноги на тому місці, де щойно стояла я.

Я злетіла над вершечками дерев і широко розкрила очі. Переді мною розлягався широкий, як море, краєвид до обрію, що сяяв сонячним світлом і мерехтінням зірок. Пасма мого волосся попливли в потоках повітря, а його кінчики перетворилися на омахи вогню, що торкалися мого обличчя, не обпалюючи, а зігріваючи в прохолодному повітрі, що з посвистом проносилося повз мене. Чорний крук завбачливо кинувся вбік, даючи дорогу химерній істоті, яка вторглася в його повітряну стихію.

Метью повернув до мене своє бліде обличчя з очима, сповненими зачудування. Коли наші погляди зустрілися, він усміхнувся.

То було найкраще, що я бачила у своєму житті. На мене накотилася хвиля пристрасті, сильної та первісно-глибокої, і до неї додалося відчуття гордості, що він — мій.

Моє тіло полинуло до нього, і вираз обличчя Метью враз змінився з зачудування на настороженість. Він загарчав і позадкував, інстинктивно відчуваючи, що я можу напасти на нього.

Різко уповільнившись, я поволі спустилася, тепер наші очі були на одному рівні. Вітер війнув у його бік пасмо мого волосся, охоплене вогнем. Моє тіло видовжилося у стрімку лінію, яку завершували мої ноги в Сариних гумових чоботях.

«Не роби йому зле». Кожна моя думка зосереджувалася на безпеці Метью. Повітря та вогонь підкорилися мені, а своїм третім оком я вбирала в себе його темряву.

— Не наближайся до мене. Принаймні зараз, — прогарчав Метью, поборюючи свої хижацькі інстинкти. Тепер йому по-справжньому захотілося вполювати мене. Цар звірів не любить, коли хтось перевершує його.

Та я не звертала уваги на його попередження, я опустила ноги і зависла в кількох футах над землею, а потім простягнула руку долонею догори. Перед моїм внутрішнім зором повстала картина моєї власної енергії: рухлива маса, сріблясто-золота й зелено-блакитна, мерехтлива, як ранкова зірка. Я зачерпнула її і дивилася, як вона перетекла від мого серця через плече та руку.

На моїй долоні опинилася пульсуюча куля енергії неба, моря, землі та вогню. Древні філософи назвали б її мікрокосмом — невеличким світом, що містив у собі частинку мене та величезного всесвіту.

— Це тобі, — глухо сказала я. І нахилила долоню.

Метью спіймав кулю, коли вона скотилася з моїх пальців. Вона рухалася як ртуть, набуваючи форми його холодної плоті. Нарешті моя енергія зупинилася, тремтячи, в заглибині його долоні.

— Що це? — спитав він, заворожений блискучою речовиною, забувши про свій мисливський інстинкт.

— Це я, — просто пояснила я. Метью зосередив свою увагу на моєму обличчі, його зіниці розширилися і своєю чорнотою поглинули сіро-зелену райдужну оболонку. — Не чіпай мене. І я тебе не чіпатиму.

Вампір обережно тримав мій мікрокосм у руці, боячись розплескати хоча б краплину.

— Але я й досі не знаю, як битися, — з сумом мовила я. — Усе, що я вмію, це тікати.

— Це найважливіший урок, який засвоює воїн, відьмо, — зауважив Метью, з ніжністю промовивши слово, яке вампіри зазвичай проказували з принизливою насмішкуватістю. — Треба навчитися або приймати виклик, або уникати тих сутичок, у яких ти не зможеш перемогти. Уникати, щоб вступити в бій іншим разом.

— Ти боїшся мене? — спитала я, і досі висячи над землею.

— Ні, — відповів Метью.

Моє третє око легенько засвербіло: він казав правду.

— Навіть тепер, коли ти знаєш, яка в мені криється сила? — спитала я, кинувши погляд на блискучу й рухливу кулю у нього в руці.

— Мені доводилося бачити могутніх відьом, — обережно мовив Метью. — До того ж ми ще не знаємо, яка сила в тобі криється. Ми ще маємо про це дізнатися.

— А я й не хотіла б знати. Ніколи.

— Чому, Діано? Чому ти з власної волі відмовляєшся від своїх талантів? — І він міцніше стиснув у долоні сяйну кулю, наче хтось злий хотів вкрасти та знищити мою магічну міць, щоб ми так ніколи й не довідалися про її потенційні можливості.

— Може, через страх. І через пристрасть, — стиха мовила я, торкаючись його вилиць кінчиками пальців і вкотре дивуючись силі своєї любові до нього. Пригадавши рядки, написані його приятелем-демоном Бруно в шістнадцятому сторіччі, я знову їх процитувала: — «Пристрасть мене жене, а страх — стримує». Хіба ж це не пояснення всього, що відбувається у світі?

— Всього окрім тебе, — мовив Метью грудним басовитим голосом. — Тебе пояснити неможливо.

Мої ноги торкнулися землі, я прибрала пальці з його обличчя і повільно випросталася. Здавалося, моє тіло добре сприйняло плавний рух, але мій розум відразу ж відмітив його дивовижність: той шматочок себе самої, який я подарувала Метью, зістрибнув із його долоні на мою. Мої пальці стиснулися довкола нього, і енергія швидко всоталася в мою плоть. Я відчула легеньке відьмацьке поколювання — то моє тіло розпізнало цю енергію, як свою власну. Я задумливо опустила голову, налякана тією істотою, на яку перетворювалася.