Пiсня Сюзанни. Темна вежа VI

Та жінка — Сюзанна Дін, Byпі Голдберг, Коретта Скотт Кінг, та хто вона там не є — вона нібито була вагітна. Вона повелася так, ніби в неї почалися перейми. Я майже певна цього. Та чи здалася вона тобі вагітною, Труді?

— Ні, — відповіла вона.

На північному боці Сорок шостої вулиці білий заклик ЙДІТЬ знову змінився червоним НЕ ЙДІТЬ. Труді зрозуміла, що потроху заспокоюється. Просто перебування тут, де праворуч височіла «Друга Хаммаршольд-Плаза», якимсь чином заспокоювало. Немов прохолодну долоню хтось приклав до гарячого лоба або легким вітерцем навіяло, що нема нічого, ну абсолютно нічого такого, через що по тілу загібали б шумарки.

Тут вона усвідомила, що чує дзижчання. Якесь ніжне бриніння.

— Це не дзижчання, — промовила вона, дивлячись, як червоне НЕ ЙДІТЬ укотре змінилося білим ЙДІТЬ (їй пригадалося, як на побаченні, ще в її університетські часи, її тодішній любчик казав, що найгірша кармічна доля, яку він собі може уявити, це відродитися вуличним світлофором). — Це не дзижчання, це спів.

А тоді, просто поряд з нею — він її збентежив, проте не налякав — чоловічий голос промовив: «Так воно й є». Труді обернулася туди і побачила якогось, на вигляд тридцятирічного з гаком, джентльмена.

— Я повсякчас приходжу сюди, просто щоб послухати. І ось що я вам скажу, оскільки ми з вами, так би мовити, ніби ті кораблі, що стрілися вночі й розійдемося назавжди, я в юності мав найжахливіший у світі випадок хвороби акне. Мені здається, всі мої прищі якимсь чином зникли завдяки тому, що я приходив сюди.

— Ви гадаєте, що стояння на розі Сорок шостої вулиці і Другої авеню очистило вас від акне? — перепитала вона.

Його делікатна, навіть ніжна, посмішка дещо зблякла.

— Я розумію, це звучить божевільно…

— Я бачила жінку, що прямо отут з’явилася нізвідкіля, — сказала Труді. — Я бачила це три з половиною години тому. Коли вона з’явилася, у неї не було ніг нижче колін. А тоді вона їх відростила. То хто з нас божевільний, друже?

Він дивився на неї широко розплющеними очима, просто анонімний підлабузник у костюмі, з попущеною в кінці робочого дня краваткою. А таки так, вона помітила ямки й плями від давнього акне в нього на лобі й щоках.

— Це правда?

Вона підняла праву руку.

— Щоб мені вмерти, якщо я брешу. Та курва вкрала мої туфлі, — вона завагалася. — Ні, вона не курва. Не віриться мені, що вона курва. Вона була налякана й боса, а ще вона гадала, ніби в неї перейми. Дуже жаль, що мені забракло часу і я не змогла віддати їй свої кросівки, замість тих чортових туфель.

Чоловік кинув на неї обережний погляд, і Труді Дамаскус раптом відчула себе страшенно втомленою. Їй спливло до голови, що це саме той погляд, до якого їй доведеться звикати. Знову з’явився сигнал ЙДІТЬ, і чоловік, котрий був сам заговорив до неї, помахуючи кейсом, рушив уперед.

— Містере!

Він не зупинився, хоча й озирнувся через плече.

— А що тут було в ті часи, коли ви приходили сюди постояти, лікуючи своє акне?

— Нічого, — відповів він. — Просто огороджене парканом пустище. Я гадав, що він зникне — цей гарний звук, — після того як ділянку забудують, але він ніде не подівся.

Він досяг протилежного боку вулиці, рушив по тротуару Другої авеню. А Труді, занурившись у думку, залишилася, де стояла. Я гадав, що він зникне, але він ніде не подівся.

«Ну, й звідкіля ж воно береться?» — запитала себе вона і обернулася, щоб цілком побачити фасад «Другої Хаммаршольд-Плази». Чорної вежі. Тепер, коли вона сконцентрувалася на дзижчанні, воно посилилося. І зазвучало ніжніше. Вже не один голос, а кілька. Ніби хор. А потім воно припинилося. Зникло так само раптово, як була оприявнилася та чорна жінка.

«Та ні, — подумала Труді. — У мене просто збилися налаштування, от і все. Я певна, якщо постояти тут довше, воно повернеться. Господи, та це ж навіженість. Я збожеволіла».

Чи вірила вона в це? По правді — ні. Одразу світ здався їй дуже крихким, більш схожим на ідею, ніж на реальну річ, і ледь присутнім наяву. Ніколи вжитті вона не почувалася менш самовпевненою. Натомість, перебуваючи на межі втрати свідомості, вона відчувала слабкість у колінках і збурення у шлунку.

ЧОТИРИ

На іншому боці Другої авеню розташовувався невеличкий сквер. Посеред нього фонтан, а поряд металева скульптура черепахи, її панцир волого блищав від бризок. Труді було не до фонтанів чи скульптур, однак там стояла лава.

Знову з’явилося запрошення ЙДІТЬ. Труді пошкандибала через Другу авеню, ніби з тридцятивосьмирічної жінки перетворилася на вісімдесятитрьохрічну бабу, і сіла. Там вона почала робити довгі, повільні вдихи й видихи і хвилини за три відчула себе трохи краще.

Поряд з лавою стояла урна з трафаретним написом ВИКИДАЙТЕ СМІТТЯ В НАЛЕЖНЕ МІСЦЕ. Під ним виднілося рожеве графіті ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви. Труді подивилася на черепаху, але скульптура не здалася їй здоровенною, навпаки, доволі непоказною. Але вона побачила дещо інше: газету «Нью-Йорк Таймз», скручену, як вона сама її зазвичай скручувала, якщо хотіла дочитати пізніше і мала при собі сумку, щоб її туди впхнути. Звісно, по Мангеттену розлетілося щонайменше мільйон примірників сьогоднішнього числа «Таймз», але саме цей належав їй. Вона зрозуміла це ще до того, як видобула його з урни для сміття, а впевнилася у тому, що вже й так знала, розгорнувши газету на сторінці з кросвордом, котрий вона розгадала майже весь під час ланчу, заповнюючи клітинки своєю улюбленою ручкою з чорнилом бузкового кольору.

Повернувши газету до смітника, вона подивилася на той бік Другої авеню, на те місце, де в її уявленнях про нормальний стан речей у світі відбулися зміни. І, мабуть, невідворотні.

Забрала мої туфлі. Перейшла вулицю, сіла тут, біля черепахи, і взула їх. Сумку взяла з собою, але газету вкинула до смітника. Навіщо їй моя сумка? У неї ж не було власних туфель, щоб покласти їх туди.

Труді здалося, що вона здогадалася. Жінка поклала до її сумки свої тарелі. Аби їх побачив якийсь коп, він, певне, дуже здивувався б, що можна подавати на тарелі, якою, якщо за неї незграбно взятися, пальці собі можна відчикрижити.

Окей, але ж куди вона звідси пішла?

Неподалік, на розі Першої авеню й Сорок шостої вулиці, є готель. Колишній «ООН-Плаза». Труді не знала, як він зараз називається, та й не цікавилася. Не мала вона також бажання йти туди зараз і розпитувати, чи не з’являлася в них кілька годин тому чорна жінка у джинсах і зашмарованій білій сорочці. Інтуїція серйозно підказувала їй, що її власна версія привида Джейкоба Марлі пішла саме туди, але разом з тим чуття застерігало, що їй самій туди потикатися не слід. Краще нехай буде, як є. У цьому місті повно туфель, але ж де глузд, де мій здоровий глузд…

Краще піти додому, постояти під душем і просто… плюнути на це. А втім…

— Щось тут не так, — вимовила вона вголос, аж якийсь перехожий на тротуарі зиркнув на неї. Вона виклично зустріла його погляд. — Щось, десь, тут дуже вже не так. Щось…

Похилилося, — ось яке слово спливло їй на ум, але вона його не промовила. Ніби озвучення могло перетворити його на повалилося.

Літо того року запам’яталося Труді Дамаскус як літо поганих сновидінь. У деяких з них та жінка спершу з’являлася, а потім вирощувала ноги. Це були погані, але не найгірші сни. У найгірших Труді перебувала у темряві, де дзвеніли жахливі дзвони і щось хилилося й хилилося до точки повалення без повернення.

ЗАСПІВ: