Танок з драконами

— «Буревісників» теж. Негайно надішліть по них гінців.

Першими повернулися «Другі сини» — за вісім днів після заклику цариці. Коли пан Барістан сказав, що полковник бажає перемовитися, Дані на мить уявила собі Дааріо, і їй аж серце тьохнуло. Але полковник, про якого казав лицар, був Бурий Бен Бросквин.

Бурий Бен мав посічене рубцями та вітрами обличчя, шкіру кольору старого темного дерева, біле волосся і зморшки у кутиках очей. Дані була така щаслива бачити лице Бена, схоже на стару вичинену шкуру, що кинулася обійняти полковника. Очі старого пройдисвіта зблиснули веселим подивом.

— Чув я, що ваша милість беруть собі чоловіка, — мовив він, — та не гадав, що мене.

Вони зареготали разом, а Резнак аж закипів од гніву. Але сміх припинився, коли Бурий Бен мовив:

— Ми схопили трьох астапорців. Вашій превисокості краще почути, що вони кажуть.

— То приведіть їх.

Дані прийняла бранців у пишності своєї престольної палати, де між мармуровими стовпами палали високі свічки. Коли вона побачила, як астапорці змарніли з голоду, то одразу ж наказала принести їжі. Трійко спійманих лишилося від десятку з гаком неборак, які втекли разом із Червоного Міста; один був муляр, друга — ткаля, третій — швець.

— Що спіткало решту вашого загону? — запитала цариця.

— Смерть від меча, — відповів швець. — Юнкайські найманці нишпорять у пагорбах на північ від Астапору. Вистежують утікачів од вогню.

— То виходить, місто впало? Воно ж мало товсті мури.

— Товсті, — кивнув муляр, згорблений чолов’яга зі сльозавими червоними очима, — але старі й розсипані.

Голову підняла ткаля.

— Щодня ми кажемо один одному: драконова цариця повертається. — Жінка мала тонкі вуста і порожні мертві очі на вузькому гострому обличчі. — Клеон послав по вас, казали нам, і ви повертаєтеся.

«Він таки по мене послав, — подумала Дані. — Хоч тут вам не збрехали.»

— За мурами юнкайці зжерли наше збіжжя і вимордували наші отари, — вів далі швець. — А всередині мурів панує голод. Ми їмо котів, щурів і чоботи. Коли знайдеш трохи конятини — то вже свято. Цар-Горлоріз і Цариця-Хвойда брешуть одне на одного — мовляв, кожен їсть трупи убитих з вулиць. А люди справді збираються потай і кидають жереб — хто витягне чорний камінь, стає обідом для решти. Піраміду Наклоз сплюндрували і підпалили ті, хто вважав Кразниса мо’Наклоза винним у всіх наших бідах.

— А інші винуватять Даянерис, — устрягла ткаля, — хоча більше таких, які досі вас люблять. «Вона вже йде, — кажемо ми одне одному. — Вона йде на чолі великого війська і везе харчі для всіх голодних.»

«Та я ледве можу нагодувати своїх голодних. Якби я пішла на Астапор, то втратила б Меєрин.»

Швець розповів, що тіло Царя-Різника витягли з поховання і вдягли у мідний обладунок — бо Зелена Грація Астапору мала видіння, що він врятує їх від юнкайців. Труп Клеона Великого, смердючий, але вбраний воїном, прив’язали до спини голодного коня, щоб повести рештки його нових Неблазних у вилазку. Але вийшло так, що вони втрапили до залізних зубів легіону з Нового Гісу і загинули всі до останнього.

— Зелену Грацію за те настромили на палю і лишили помирати на Майдані Спокути. У піраміді Ульор уцілілі влаштували великий бенкет на половину ночі й запили свою останню трапезу отруйним вином, щоб не прокинутися з настанням ранку. По тому прийшла пошесть — кривава різачка — і вбила трьох із кожних чотирьох. Юрба хворих збожеволіла від близької смерті й повбивала сторожу на головній брамі.

Тут втрутився старий муляр:

— Ні! Те зробили здорові, тікаючи від різачки.

— Чи не байдуже? — запитав швець. — Вартових розірвали на шматки, браму відчинили. Легіони Нового Гісу ввірвалися до Астапору, а за ними юнкайці та кінні найманці. Цариця-Хвойда загинула в бою проти них, з прокляттями на вустах. Цар-Горлоріз здався і був укинутий до бійцівської ями, де його розірвала зграя голодних псів.

— І навіть тоді дехто казав, що ви скоро прийдете, — мовила ткаля. — Присягалися, що бачили вас на драконі, високо в небі над юнкайськими таборами. Щодня ми чекали на вас і щосили видивлялися вдалині.

«Я не могла прийти, — подумала цариця. — Не насмілилася.»

— А коли місто впало? — запитав Скахаз. — Що сталося тоді?

— Почалася різанина. Храм Грацій був повен хворих, що прийшли благати богів про зцілення. Легіони зачинили двері й підпалили храм смолоскипами. За годину пожежі запалали у кожному кутку міста, а тоді розповзлися і з’єдналися разом. Вулицями бігали люди, рятуючись від вогню, але порятунку не було — юнкайці тримали браму і нікого не випускали.

— І все ж ви втекли, — мовив Голомозий. — Як це сталося?

Відповів йому старий.

— Моє ремесло — мулярство. Мій батько, а перед ним його батько клав цеглу, як і я. Мій дід збудував наш будинок упритул до міського муру. Неважко було щоночі витягати кілька цеглин. Коли я розказав друзям, вони допомогли підперти прохід, щоб не завалився. Ми всі погодилися, що добре буде мати власний вихід назовні.

«Я лишила вас під владою обраної ради, — подумала Дані, — з цілителя, книжника і жерця.» Вона добре пам’ятала Червоне Місто таким, яким уперше побачила — сухим і запиленим, оточеним червоними цегляними мурами, сповненим жорстоких примар минулого, і все ж повним життя. «На Хробаку були острови, де закохані цілували одне одного. А на Майдані Спокути з людей здирали смужками шкіру і вішали голими на поталу зграям мушви.»

— Добре, що ви прийшли, — мовила вона до астапорців. — У Меєрині вам буде безпечно.

Швець подякував, старий муляр поцілував їй ноги, але ткаля подивилася очима холодними і твердими, наче сірий камінь. «Вона знає, що я брешу, — подумала цариця. — Знає, що не можу захистити їхню безпеку. Астапор палає, і тепер Меєрин — наступний.»

— Прибули ще люди, — повідомив Бурий Бен, коли астапорців вивели. — Ці троє були верхи. Але більшість іде пішки.

— Скільки їх? — запитав Резнак.

Бурий Бен знизав плечима.

— Кількасот. Чи кілька тисяч, хтозна. Є хворі, є обпечені, є поранені. «Коти» і «Вітрогони» никають між пагорбів зі списами та батогами, відганяють їх на північ. А хто бариться — тих убивають.

— Роти на ногах. Ще й хворі, кажете? — Резнак заломив руки. — Вашій превисокості не варто пускати їх до міста!

— Я б не пустив, — погодився Бурий Бен Бросквин. — Я не маестер, але навіть мені відомо, що гнилі яблука слід відділяти від здорових.

— Це не яблука, Бене, — мовила Дані. — Це чоловіки й жінки. Хворі, голодні й перелякані. — «Це мої діти.» — Я мала б піти на Астапор.

— Ваша милість не мали змоги їх урятувати, — мовив пан Барістан. — Ви застерігали царя Клеона против війни з Юнкаєм. Але цар не мав розуму, зате руки — червоні від крові.

«Хіба мої руки чистіші?» Дані пригадала сказане Дааріо: королі й царі мусять бути або різниками, або м’ясом.

— Клеон був ворогом нашого ворога. Якби я приєдналася до нього біля Рогів Хаззату, ми б могли розчавити юнкайців між нашими потугами.

Та Голомозий тримався іншої думки.

— Якби ви повели Неблазних на південь від Хаззату, Сини Гарпії б тоді…

— Знаю! Я все знаю. Знову і знову я бачу перед собою Ерою.

Бурий Бен Бросквин зачудовано насупив чоло.

— Кого, перепрошую?

— Дівчинку, врятовану мною від мук і ґвалту. Але мій порятунок зрештою привів її до ще гіршого кінця. Те, що я зробила у Астапорі — це десять тисяч таких дівчаток.

— Ваша милість не могли знати…

— Я цариця і королева. Мені личить знати.

— Що зроблено, те зроблено, — мовив Резнак мо’Резнак. — Благаю вашу превисокість узяти вельможного Гіздахра собі за царя і чоловіка негайно. Він зуміє перемовитися з Мудрими Хазяями та укласти мир.

— Але на яких умовах?

«Стережися напахченого підстолія» — так казала їй Квайфа. Жінка у личині передбачила появу блідої кобили. Невже вона має рацію і щодо вельможного Резнака?

— Я лише юна дівчина і не знаюся на справах війни… але й не ягня, що тупає, покірно мекаючи, до лігва гарпії. Я маю Неблазних. Маю «Буревісників» і «Других Синів». Маю три полки відпущенців.