Вовки Кальi. Темна вежа V
Вовки Кальi. Темна вежа V читать книгу онлайн
П’ята книга легендарного циклу Стівена Кінга. Роланд Дескейн прямує до Темної вежі через ліси Серединного світу на південний схід. Шлях приводить мандрівника та його друзів до містечка Калья Брин Стерджис. Але за пасторальним фермерським краєвидом панує загрозлива пітьма. Звідти приходять Вовки, які крадуть дітей, забираючи їх до Краю грому. Опиратися їм дуже ризиковано, але стрільцям не звикати до ризику…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— А може, й ка це не під силу. Що, як він понад ка?
Волтер сахається, наче від удару. «Я образив його вуха блюзнірством, — думає Каллаген. — І як мені це вдалося? Таких, як він, нелегко зачепити».
— Ніхто не може бути понад ка, фальшивий священику, — сичить чоловік у чорному. — І кімната на верхівці Вежі порожня, я знаю, що так і є.
Каллаген не дуже добре розуміє, про що він говорить, але відповідає швидко і впевнено.
— Неправда. Бог є. Він усе бачить зі свого небесного престолу. Він…
А потім багато всього стається одночасно. Вмикається водяна колонка в ніші, починаючи свій втомлений цикл. Каллаген вдаряється спиною об важке гладеньке дерево дверей. І чоловік у чорному кидає скриньку вперед, одночасно відкриваючи її віко. І його каптур падає назад, відкриваючи бліду оскалену морду людини-куниці. (Це не Сейр, але на Волтеровому лобі, як знак індуської касти, горить те саме мокре червоне коло, відкрита рана, що не затягується і не проливається кров’ю). І Каллаген бачить, що в коробці: чорна Тринадцятка, що причаїлася на червоному оксамиті, як слизьке око чудовиська, що виросло поза тінню Бога. І в Каллагена виривається крик, бо він відчуває її безмежну владу: вона може накинутися на нього будь-де чи переслідувати до найдальшого глухого кута світу. І двері з клацанням відчиняються. І навіть у паніці Каллаген здатен подумати: «Двері відчиняються разом зі скринею». І він, спотикаючись, падає назад, у якийсь інший світ. Він чує голоси, що кричать. Один з них належить Лупе: той запитує, чому Каллаген дозволив йому померти. Ровена Маґрудер говорить йому, що це його інше життя, це воно, і як воно йому подобається? І він затуляє вуха руками, водночас один старезний чобіт перечіпляється через інший, і Каллаген падає спиною вперед, думаючи: чоловік у чорному штовхнув його в пекло, це справді пекло. І коли його руки здіймаються, чоловік із мордою куниці кидає йому відкриту скриню з жахливою скляною кулею. І куля ворушиться. Вона перекочується, як справжнє око в невидимій очниці. І Каллаген думає: «Воно живе, це око, вкрадене в якогось чудовиська з-за меж світу, і Боже, Господи помилуй, воно мене бачить».
Але він ловить скриньку. Він би нізащо в житті цього не зробив, але він безсилий, це стається проти його волі. «Зачинити, ти мусиш її зачинити», — думає він, але він падає, він перечепився (чи чоловік у чорному змусив його зашпортатись) і падає, перевертаючись у повітрі. З прірви його кличуть усі голоси минулого: дорікаючи (його мати запитує, чому він дозволив тому огидному Барлоу зламати хрестика, її подарунок, який вона везла йому аж із самої Ірландії), а чоловік у чорному весело кричить йому навздогін: «Бон вояж, фадда!»
Каллаген падає на кам’яну підлогу, всипану кістками дрібних тварин. Віко скриньки зачиняється, і на мить він зітхає полегшено… але воно тут же відчиняється знову, дуже повільно, відкриваючи око.
— Ні, — шепоче Каллаген. — Будь ласка, ні.
Але він не спроможний зачинити кришку — сили покинули його, — а самохіть вона зачинятися не хоче. У глибині чорного ока з’являється чорна цятка, світиться… росте. Жах Каллагена розпирає йому горло й погрожує своїм холодом зупинити серце. «Король, — думає він. — Це око Багряного короля, який дивиться вниз із Темної вежі. Він бачить мене».
— НІ! — кричить Каллаген, лежачи на землі в печері на півночі Кальї Брин Стерджис, в засушливій місцевості, яку він зрештою полюбить. — НІ! НІ! НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ! ЗАРАДИ БОГА, НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ!
Але невблаганне Око дивиться. Каллаген не витримує його божевільного погляду і непритомніє. Мине три дні, перш ніж він знову розтулить повіки й побачить довкола себе людей манні.
Каллаген змучено подивився на них. Уже перевалило за північ, ми всі кажемо спасибі, й до появи Вовків тепер залишалося двадцять два дні. Він вихилив до дна свою склянку, де сидру лишалося на два пальці, скривився, наче то був самогон, і поставив порожню посудину на стіл.
— Решту, як то кажуть, ви знаєте. Мене знайшли Хенчик із Джеміном. Хенчик зачинив скриньку, а разом з нею зачинилися й двері. Отак Печера голосів стала Печерою дверей.
— А ти, отче? — спитала Сюзанна. — Що вони зробили з тобою?
— Забрали мене до Хенчикової хижі, його кра. Саме там я прийшов до тями й розплющив очі. Поки я був непритомний, його дружини й доньки поїли мене водою та годували курячим бульйоном, крапля за краплею викручуючи мені до рота змочений шмат тканини.
— Суто з цікавості. Скільки в нього дружин? — спитав Едді.
— Три, але він може мати стосунки лише з однією за один раз, — байдуже відказав Каллаген. — Це залежить від розташування зірок абощо. Вони добре за мною доглядали. Помалу я почав шкандибати містечком. У ті дні мене й прозвали Ходячим Старим. Я не до кінця розумів, де я, але попередні мандри певним чином підготували мене до того, що сталося. Загартували мій дух. Одному Богу відомо, були такі дні, коли я думав, що все це відбувається зі мною за ту секунду чи дві, поки я падаю з вікна, в яке вилетів на Мічиган-авеню — що мозок готується до смерті, пропонуючи якусь дивовижну останню галюцинацію, дуже схожу на реальне життя. І були дні, коли мені здавалося, що я перетворився на те, чого ми всі так боялися в «Домівці» й «Маяку»: «мокрі» мізки. Я думав, що мене запроторили у якийсь відсирілий заклад і все це мені ввижається. Але в основному я змирився. Я був радий опинитися врешті-решт в хорошому місці, і не мало значення, існувало воно насправді чи було вигаданим.
Коли до мене повернулися сили, я став знову заробляти на життя, так само, як заробляв довгі роки в дорозі. У Кальї Брин Стерджис не було представництва «Менпауера» чи «Броні Мен», але для чоловіка, який хотів працювати, роботи вистачало — то були багаті на рис роки, хоча зі скотарством і вирощуванням інших культур теж усе йшло гаразд. Згодом я знову почав проповідувати. То було не свідоме рішення — Бог знає, я про це не молився. А почавши, зрозумів, що ці люди знали все про Людину-Ісуса. — Він розсміявся. — А також про Вищу Силу, Орізу й Буйволячу зірку… Роланде, ти знаєш про Буйволячу зірку?
— О так, — відповів стрілець, згадавши служителя Зірки, якого він колись був змушений убити.
— Але вони слухали, — вів далі Каллаген. — Багато хто з них слухав. І коли вони запропонували збудувати мені церкву, я сказав спасибі. От і вся історія Старого. Як бачите, ви в ній теж з'являлися… принаймні двоє з вас. Джейку, це було вже після твоєї смерті?
Джейк опустив голову. Відчувши його біль, Юк тривожно заскімлив. Але коли хлопчик відповів, його голос звучав рівно.
— Після першої смерті. До другої.
Каллагена так це вразило, що він перехрестився.
— Тобто це може статися більш ніж один раз? Убережи нас, Пречиста Діво!
Після нетривалої відсутності повернулася Розаліта. В руках вона тримала свічник, піднімаючи його високо. Ті, що їх вона перед тим розставила на столі, майже догоріли, й веранда занурилася в напівсутінки, моторошні й трохи зловісні.
— Ліжка готові, — сказала вона. — Нині хлопчик спатиме з панотцем. Едді й Сюзанно, ви там само, де й минулої ночі.
— А Роланд? — здивовано звів брови Каллаген.
— Я маю для нього затишну постіль, — незворушно відповіла вона. — Я вже йому показувала.
— Ясно. Тоді все вирішено, — сказав Каллаген, підводячись. — Навіть не пригадаю, коли я востаннє відчував таку втому.
— Ми побудемо тут ще кілька хвилин, як ти не від того, — сказав Роланд. — Лише ми вчотирьох.
— Як хочете, — відповів Каллаген.
Сюзанна взяла його руку в долоні й імпульсивно поцілувала.
— Дякую за розповідь, отче.
— Сей, мені полегшало на душі від того, що я нарешті все розповів.
— Скринька лежала в печері доти, доки не збудували церкву? — спитав Роланд. — Твою церкву?
— Еге ж. Наскільки довго — важко сказати. Може, вісім років, може, довше. Але настав час, коли вона почала кликати мене. І хоч як я ненавидів те Око й боявся його, щось мене до нього вабило.