Темна вежа. Темна вежа VII

— Цього ще не сталося, — відповів Роланд, але на цьому його впевненість закінчувалась. Що ти знаєш, Джейку, і чому не кажеш мені?

Та часу на роздуми про це не лишалося.

Чоловік з блакитними очима говорив спокійно, але вигляд у нього при цьому був не спокійний, відзначила про себе Айрін Тасенбаум, аж ніяк не спокійний. І співочі голоси, що їх вона вперше почула біля іст-стоунгемського універсального магазину, змінилися. Їхня пісня, як і раніше, була солодкою, але чи не закралася в неї нотка відчаю? Так здалося Айрін. В ній з’явилося благання, від якого в жінки запульсував у скронях біль.

— Звідки ти знаєш? — закричав хлопчик, якого звали Джейк, на чоловіка (свого батька, за здогадом Айрін). — Звідки така впевненість, бляха-муха?

Замість відповісти на питання малого, чоловік на ймення Роланд подивився на неї. Місіс Тасенбаум відчула, як шкіра на руках і спині вкривається сиротами.

— Їдь униз, сей, будь ласка.

Вона з сумнівом подивилась на крутий узвіз під’їзної дороги до «Кари Сміхотухи».

— Якщо я це зроблю, то, мабуть, не зможу підняти цю іржаву бляшанку назад на дорогу.

— Тобі доведеться, — сказав Роланд.

Роланд здогадався, що чоловік, який підстригав газон, був кріпаком Кінга (чи як ці люди називалися в тутешньому світі). Його волосся під солом’яним брилем було геть сиве, але був він міцний і спину тримав рівно, без видимих зусиль несучи тягар своїх літ. Коли до будинку крутою під’їзною доріжкою спустився пікап, чоловік припинив роботу і став, тримаючи руку на газонокосарці. А коли відчинилися дверцята з боку пасажирського сидіння і з машини вийшов стрілець, вимкнув косарку вимикачем. І зняв бриля (не до кінця усвідомлюючи, що робить це, подумав Роланд). А тоді його погляд зупинився на револьвері, що висів у Роланда на стегні, й очі йому полізли мало не на лоба, аж розгладилися довкола них дрібні «гусячі лапки».

— Здрастуйте, містере, — сторожко сказав він. «Він вважає мене нахожим, — подумав Роланд. — Як і вона».

Але своєрідними нахожими вони з Джейком і були; просто так сталося, що потрапили вони в час і простір, де таке явище, як прихід з іншого світу, було чимось доволі звичним.

І де час мчав учвал.

Перш ніж чоловік устиг ще щось сказати, Роланд заговорив сам.

— Де вони? Він де? Стівен Кінг? Говори, чоловіче, правду кажи!

Капелюх вислизнув з раптово ослаблих пальців старого і впав біля його ніг на свіжоскошену траву. Його карі очі невідривно дивилися в очі Роланду, заворожені: як кролик на удава.

— Сім’я на тому боці озера, в іншому своєму домі, — сказав він. — Раніше то був будинок Шиндлера. У них там якесь свято чи що. А Стів сказав, що під’їде до них після прогулянки. — І старий махнув у бік маленького чорного авта, що стояло на відрозі під’їзної доріжки. З-за рогу будинку було видно хіба що його бампер, та й то частину.

— Де він гуляє? Ти знаєш? Розкажи цій жінці!

Старий зиркнув Роланду через плече і знову подивився на стрільця.

— Простіше буде, якщо я вас сам туди відвезу.

Роланд замислився над цим, але його роздуми тривали недовго. Простіше — це з одного боку. А з іншого, де Кінга чекало одне з двох: або порятунок, або смерть — може бути й складніше. Бо на дорозі ка вони знайшли цю жінку. Хоч яку мізерну роль їй судилося зіграти, саме її вони знайшли першою на Шляху Променя. Врешті-решт усе було отак просто. Що ж до масштабу її ролі, то про такі речі не годилося судити завчасно. Хіба вони з Едді не думали про Джона Каллема, котрого зустріли в тій самій придорожній крамниці за три колеса на північ звідси, що його роль у їхній історії буде незначна? Але насправді все виявилося геть інакше.

Усі ці думки промчали в його свідомості менш ніж за секунду, то була ніби стенограма, схожа на спалах прозріння («чуйки», як називав його Едді).

— Ні, — він показав великим пальцем через плече. — Розкажи їй. І швидше.

Хлопець — Джейк — привалився спиною до спинки сидіння, його руки безвільно лежали по боках. Незвичайний собака стривожено вдивлявся йому в обличчя, але хлопчик цього не бачив. Його очі були заплющені, й Айрін Тасенбаум спершу вирішила, що він знепритомнів.

— Синку… Джейк?

— Я тримаю його, — сказав хлопчик, не розплющуючи очей. — Не Стівена Кінга, його думок я сягнути не можу, іншого. Я маю змусити його загальмувати. Як примусити його загальмувати?

Місіс Тасенбаум досить часто слухала свого чоловіка за роботою (той вів довгі діалоги з самим собою), тож питання, що не потребувало відповіді, впізнала одразу. Крім того, вона гадки не мала, про кого говорить хлопчик, розуміла лише, що не про Стівена Кінга. Тобто інших варіантів у глобальному масштабі лишалося ще шість мільярдів.

Попри це, вона відповіла, бо згадала, що її саму завжди змушувало зупинятися.

— Шкода, що йому не треба в туалет, — сказала Айрін.

Полуниць у штаті Мен немає, принаймні зараз, коли сезон ще тільки почався, зате є малина. Джастина Андерсон (з Мейбрука, штат Нью-Йорк) і Ельвіра Тусейкер (її ловеллська подруга) бредуть узбіччям траси 7 (котру Ельвіра й досі називає Старою фрайбурзькою дорогою) з пластмасовими відерцями і збирають малину з кущів, що тягнуться щонайменше на півмилі вздовж старої кам’яної стіни. Ту стіну збудував століття тому Герет Маккін — саме з його онуком розмовляє зараз Роланд Дескейн з Гілеаду. Ка — це колесо, ви знаєте.

Дві жінки вже годину насолоджуються прогулянкою, і не тому, що аж так люблять ту малину (Джастина взагалі думає, що своєї не їстиме: насіння неприємно застрягає між зубами). Просто прогулянка для них — чудова нагода поділитися родинними новинами і трохи посміятися, згадуючи ті роки, коли їхня дружба ще була нова і, напевно, найважливіша з усього, що мали в житті молоді дівчата. Вони познайомилися в коледжі Вассара (здавалося, це було тисячу років тому) і на четвертому курсі разом несли гірлянду зі стокроток. Саме це вони й обговорюють, коли синій мінівен («додж-караван» 1985року, Джастина впізнає марку й модель, бо її старший син купив собі таку, коли його роду побільшало) виїжджає з-за повороту, де стоїть німецький ресторан Мельдера і Братгауза. Його заносить то в один бік, то в інший: то на одному узбіччі збурить пилюку, то п’яно кинеться на протилежне узбіччя і там теж підніме куряву. Коли він робить це вдруге (котячи вже на них, і досить швидко, чорт забирай), Джастина думає, що зараз він з’їде в кювет («беркицьнеться черепахою», як казали в сорокові, коли вони з Ельвірою вчилися у Вассарі), але цього не стається, бо водій встигає здати назад і повернутись на дорогу.

— Дивися, п’яний той водій, чи що? — стривожено запитує Джастина. Вона тягне Ельвіру назад, але дорогу їм перекриває стара стіна, прикрита малиновими кущами. Їхні штани чіпляються за терен («Слава Богу, — пізніше подумає Джастина… коли матиме час подумати, — що того дня ми з Ельвірою не були в шортах»), і на шпичаках лишаються клаптики тканини.

Джастина думає, що треба обійняти подругу за плече й разом перевалитися через стіну, яка доходить їм до стегна, зробити сальто назад, як на гімнастиці багато років тому в коледжі, але зважитися на це не встигає — синій фургон уже біля них, але тієї миті, коли він їх проминає, він більш-менш тримається в межах дороги і не становить для них загрози.

Джастина проводжає його поглядом, чує притлумлене ревіння рок-музики. Серце важко гупає в грудях, на язиці металевий присмак якоїсь речовини, яку викинуло тіло — адреналіну, найпевніше. А на півдорозі до верхівки пагорба синій фургон знову заносить за білу лінію. Водій старається вирівняти курс… занадто старається. І знову синій фургон опиняється на правому узбіччі, здійнявши шлейф куряви, що тягнеться на п’ятдесят ярдів.

— Господи, сподіваюся, Стівен Кінг помітить цього козла, — каже Ельвіра. Вони проминули письменника за півмилі до цього місця й привіталися. Певно, на денних прогулянках його бачили всі мешканці містечка.