Дивовижна iсторiя Мерi Стенз

— Ні, — відказала місіс Белл. — Це має бути суто рекламна кампанія, і тільки рекламна. Нам не потрібні ніякі редакційні коментарі.

— Але ж вони важать куди більше, ніж рекламні оголошення.

— Клайве, — перепинила його місіс Белл, — я хочу, щоб ви раз і назавжди зрозуміли: нам це не потрібно. Всі деталі кампанії мають зберігатися в суворій таємниці. Якщо ви хоч словом прохопитесь газетярам, я негайно розриваю угоду з “Мерріт і Хау” і доручаю справу іншому агентству.

— Мовчатиму як риба, — квапливо озвався Роуз. — Просто я думав, що ми могли б дуже зацікавити пресу, а надто жіночі журнали.

— Забудьте про це, — сказала місіс Белл. — Розголос у пресі — це якраз тс, чого ми найменше прагнемо. Ми маємо змогу заплатити за оголошення і друкувати лише те, що самі вважаємо за потрібне. Сподіваюся, ви це запам’ятаєте?

— Так, — розчаровано мовив він. — Запам ятаю.

— Протягом найближчих п’яти днів ми будемо вивчати претенденток. Як тільки відберемо потрібну дівчину, я дам знати, і ми складемо детальний план. А поки що найголовніше— мовчати. Зрозуміло?

— Зрозуміло. Чекатиму вашого дзвінка.

— Бувайте здорові, — і місіс Белл поклала трубку.

Лишалося тільки одне. Вона перейшла до невеликого столика біля вікна і взяла кілька тек з листами. Тоді повернулася до письмового столу й, беручи один по одному ті листи, заходилася розкладати їх на кілька окремих стосиків — залежно від стилю та змісту й від характеру облич на прикладених фотокартках. Серед них була й фотографія Мері Стенз.

— Цілком зрозуміло, що ми не можемо опитати дві тисячі дівчат, — твердо промовила місіс Белл. — Так само доктор Рафф не зможе розглянути дві тисячі фотографій. Тому я відібрала близько ста можливих кандидаток, з числа яких ми за допомогою доктора Раффа залишимо десь із двадцять.

Еміль Фасберже, відхилившись на спинку стільця, сердито кусав кінчик сигари, неначе його вивела з рівноваги така сваволя: з двох тисяч дівчат залишити якихось два десятки.

— З цими двадцятьма я можу сама поговорити, — вела далі Аманда Белл, — і відібрати душ п’ять, яких потім огляне доктор Рафф. Одна з них має нам підійти.

Фасберже буркнув щось на знак згоди, тоді потягнув за ланцюжок, що звисав з жилетної кишені, й видобув на світ великого золотого годинника.

— Ми чекаємо вже двадцять хвилин, — невдоволено зауважив він.

— Мабуть, він затримався в клініці, — сказала місіс Белл. — Адже він лікар.

— Лікар-пекар! — форкнув Фасберже. — Ми платимо йому за цю роботу добрячі гроші й не повинні чекати, хай йому біс. — Він знічев’я поворушив пачку листів і фотографій на столі. — Сподіваюся, він годен зробити те, до чого взявся? Сам я ніколи про нього не чув.

— У певних колах його знають навіть за кордоном, — пояснила місіс Белл. — Дехто вважає його за одного з провідних фахівців у галузі фізіологічної біохімії, хоч офіційного визнання він, звісно, здобути не може.

— А чого це його не визнано? Вона знизала плечима.

— Звичайна річ. Одна пацієнтка померла після аборту, а його посадили в тюрму. Але то було давно, і не можна ж дбвіку ігнорувати здібну людину.

Фасберже постукав долонею по столі.

— Це мені не подобається, — сердито буркнув він. — Коли якось випливе, що цей суб’єкт причетний до фірми “Черіл”, ми пропали.

— Ніякої небезпеки немає, — заспокоїла його місіс Белл. — Участь доктора Раффа в нашому ділі буде цілковитою таємницею. Жодні відомості не побачать світу поза нашими оголошеннями. Що ж до дівчини, яку ми оберемо, то вона навіть і не знатиме, хто він такий. Відомо стане тільки те, що ми самі знайдемо за потрібне розголосити, себто — наслідки.

— Гаразд, крли так, — пробурчав Фасберже. — Сподіваюся, ці наслідки будуть варті грошей, які ми маємо вгатити в цю витівку.

Місіс Белл легенько торкнула пальцем його руку.

— Емілю, — лагідно мовила вона, — ви надто хвилюєтесь. Дозвольте мені взяти на себе всю відповідальність за цей план. Я зумію довести його до пуття.

— Гаразд, — знехотя відказав він. — Тільки з однією умовою.

— А саме?

— Сьогодні ми вечеряємо разом, Амандо.

Вона якусь хвилю дивилась на нього, ледь звівши одну брову. Фасберже неспокійно поворухнувся на стільці всім своїм важким тілом.

— Я згодна, — церемонно сказала вона. — Згодна, Емілю, з великою приємністю.

Він схвально кивнув головою і мовчки втупив у неї очі, неначе величезна жаба, що от-от викине свого довгого язика й проковтне її, як комаху. Його схожі на цурпалки пальці нетерпляче затарабаиилті по бювару, вибиваючи якийсь чудернацький ритм. Аж ось нарешті секретарка шанобливо ввела до кабінету доктора Раффа.

Джеймс Рафф був з тих людей, до яких мимоволі проймаєшся повагою. Невисокий на зріст, досить тендітної будови, він, проте, якимось незрозумілим чином справляв враження дуже сильної людини, а твердий і проникливий погляд його суворих темних очей немовби свідчив про те, що вони належать справжньому мужчині. Всі його рухи були неквапливі й ощадливі, ніби їх наперед розрахував і визначив якийсь досвідчений фахівець у галузі кінематики. Строгий темно-сірий костюм, видимо недорогий, але цілком елегантний, добре облягав його постать. У виразі докторового обличчя прозирала похмура іронія: здавалося, він був невдоволений не тільки власною долею, але й життям узагалі.

Після того як місіс Белл відрекомендувала його шефові, доктор Рафф спокійно вибачився за спізнення, але жодного пояснення не дав.

Фасберже великодушно махнув рукою:

— Все гаразд. Сідайте.

Рафф лишився стояти, потім перейшов до вікна й поглянув на Гайд-парк.

— На жаль, у мене обмаль часу, — мовив він своїм рівним і сухим голосом. — Чи не могли 6 ми зараз же взятися до діла?

Фасберже сердито зиркнув на Аманду Белл. Вона знизала плечима й здобулася на силувану усмішку.

— Вам відомо, що ви маєте робити, докторе? — спитав Фасберже.

Рафф повернувся до письмового столу і став, дивлячись униз на спірозмовника з ледь помітним виразом нудьги.

— Так, — коротко відповів він.

Місіс Белл присунулася ближче і показала на розкладені купками листи й фотографії.

— Ми одержали понад дві тисячі пропозицій і відібрали з них близько ста. Сподіваємося, що з вашою допомогою ми виберемо щось із двадцять дівчат, з якими я поговорю сама, і зрештою зведемо їх число, скажімо, до п’яти — цих ви зможете оглянути особисто.

Рафф пильно подивився на неї своїми дивними незворушними очима.

— Можна подумати, що ви наймаєте друкарку-стенографістку, а не пацієнтку для глибокої ендокринної терапії, — зауважив він тим самим байдужим тоном.

Потім, не звертаючи уваги на Фасберже, перехилився через стіл і взяв пачку листів та фотографій. Він швидко перебіг їх очима, так наче проглядав картотеку, і, відібравши дві фотографії, передав їх місіс Белл; потім узяв зі столу ще одну пачку і знов повторив те саме, аж поки переглянув усі. Коли він скінчив, місіс Белл тримала в руках вісімнадцять фотографій. Рафф забрав їх у неї і переглянув ще раз. Чотири відкинув, а решту повернув їй.

— Чотирнадцять, — сказав він. — Я огляну їх усіх.

— Коли? — спитала місіс Белл.

— У п’ятницю, між пів на десяту й першою.

— Це виходить по п’ятнадцять хвилин на кожну.

Рафф нічого не сказав, тільки глузливо зміряв її очима.

— Я приготую кімнату і все потрібне. Огляд проведемо в нашій лабораторії в Стенморі. Чому — ви розумієте.

Рафф коротко кивнув.

— А тепер, з вашого дозволу… — Він рушив до дверей. — Мене чекає робота. До побачення.

І в наступну мить за ним грюкнули двері. Фасберже спопеляв поглядом місіс Белл, проте не дав волі гнівові, аж доки звуки Раффової ходи не завмерли в кінці коридора.

— Мені не подобається цей тип! — вибухнув він нарешті. — Надто вже пихатий і зарозумілий, хай йому чорт! За кого він себе має?

— Здається, він знає свою справу, — боронилася місіс Белл.

— Він навіть не читав листів!