На полi смиреному

Чернець Лаврентій, той, що став пізніше й затворником, мав серед нас славу цілителя біснуватих. Те, про що хочу я оповісти, сталось у вересні, який був того року особливий. Небо світилося, як весняне, і бігли по ньому великі лапаті хмари, темні на споді і яскраво-лискучі у верхах. Часом вони збивались у темну й важку хмару, яка виплюскувала з себе короткий і сильний дощ. Це тривало недовго, бо вітер розганяв сіре місиво, і знову зацвітало чисте небо, знову повзли по ньому оті темні на споді і ясні вгорі купини. Можливо, саме ця погода збудила в душі того, кого ми прийняли за біснуватого, щось темне й хворе, — він спинився серед двору і на жах сусідам завив до неба й хмар. Біснуватий був велетенського зросту і силу мав волячу, так що кілька мужів, котрі хотіли його зв'язати, змушені були спішно покинути двір: одному велетень зламав ключицю, а двоє інших відбулися синцями. Тоді й було покликано Лаврентія, і з ним пішов з інтересу і я. Довкола двору біснуватого зібралися люди, ніхто з них і сумніву не мав, що цілий гурт бісів товчеться зараз у нутрі велетня, тож, коли ми надійшли, всі почали кричати, перебиваючи одне одного, і навзаєм оповідали, що ж тут приключилося. Велетень здригнувся, коли побачив нас, і почав кричати сам, хрипким голосом проганяючи нас та кленучи. Лаврентій був спокійний. Безбоязно підійшов до перелазу і, голосно й чітко вимовляючи слова, спитав у біснуватого, чи не хоче він із ним побалакати. На те слово біснуватий позеленів, впав раптом на землю і почав корчитися, обличчя його з зеленого стало біле, а з вуст потекла піна.

— Він ще не готовий до розмови зі мною,— сказав Лаврентій, повертаючись до юрби.— Коли хочете, можете його зв'язати.

П'ятеро мужів вийшли з юрби, але біснуватий перестав корчитися й скочив на рівні, а я, подивувався з того сприту, з яким відскочив від перелазу Лаврентій.

— Це хрест його вдарив!-сказав Лаврентій людям і перехрестився.

Дув сильний вітер, і тріпав він одежею й листям, розвіював буйне волосся у біснуватого. Той стояв серед двору і якось дивно крутив головою, певне, й досі його корчило.

— Не чіпайте мене, люди!-хрипко гукнув він.— Не біс мене мучить, а хвороба.

На те слово юрба засвистіла й зареготала, біснуватий схопив велетенську ломаку і стояв готовий відбити напад мужів, що знамірилися супроти нього.

— Я розіб'ю голову першому, хто ступить у мій двір!— крикнув він відчайно.

Шумів і посвистував навколо вітер, згинав крони дерев, і стовбури аж порипували; налітав поривами на людей, наче хотів позбивати їм шапки. Від того й небо дивно мінилося: сонце виринало з-за хмар чи знову в них западало, тоді сонце й тінь мінилися; коли тінь напливала, всі сірі ставали, а коли світло, всі немов запалювалися й собі,

— Слухай-но, Прокопе,— гукнув Лаврентій.— Я наказую тобі піти до монастиря. Там тебе вилікують.

— До кого посилаєш мене?— спитав Прокіп злісно.— До тих, що самі себе не годні вилікувати?

— До святих отців тебе посилаю,-вимовив Лаврентій.

Тоді знову засмикав і закрутив головою біснуватий, і обличчя його спотворила гримаса.

— Надто мало у вас святих, щоб вилікувати мене, — зморено сказав він і сів на колоду — їх купу було звалено серед двору.

— Чому так недобре кажеш про святих отців, Прокопе? — мовив голосно Лаврентій. — Це біс говорить твоїм язиком.

— Святих у вас тільки п'ять, — сказав Прокіп.

— Назви їх! — наказав Лаврентій.

На те звів голову біснуватий і розсміявся. Отак, перериваючи себе сміхом, що нападав на нього, як вітер, що гуляв довкола, почав він говорити. І не назвав він серед святих ні ігумена, ні Лаврентія, ні Святошу. Не назвав він ні Єремії Прозорливого, ні навіть мене, грішного, а тільки юродивого Ісакія і кілька слуг та підніжків наших, що найчорнішу роботу в нас роблять. Лаврентій аж почорнів, так розсердився.

— Біс таки сидить у тобі, Прокопе! — крикнув він. — Пусти мене до себе, побалакати з тобою хочу. Пусти, щоб не сталося тобі лиха.

Під час цієї розмови п'ятеро мужів почали скрадатися за огорожею, щоб зайти у двір з-за хати і напасти на біснуватого. Але їм не вдалося заскочити Прокопа зненацька — змушені були кинутися на хворого передчасно. Тоді заревів, як поранений тур, біснуватий, кинувся на мужів з ломакою і, певне, не одному проломив би голову, коли б знову не схопило його. Спинився й затрусився, і ломака випала йому з рук, а потому гримнувся на втоптане подвір'я і почали ломити його корчі, а мужі кинулися на нього зусібіч, крутячи хворому руки й ноги, в'яжучи поворозками і стусаючи його. Прокіп вив, метався і бився об землю, стогнав і ревів; мужі скочувалися з нього, але знову кидалися, і всі вони сплелися в гаркітливій та стогінливий клубок; зрештою, їм на поміч кинулося ще кілька сміливців, і Прокопа зв'язали вже так міцно, що він міг тільки плюватися й харчати. Лаврентій теж був у дворі і отіняв безнастанно хворого хрестом.

Однак напасникам довелося ще раз покинути двір, бо Прокіп перестав кидатися, а натужився з неймовірною силою і розірвав на собі поворози, наче були то гнилі нитки. Тоді зірвався на рівні і знову схопив ломаку.

Вигляд у нього був страшний. Височенний, у порваній одежі, з подряпаним, закривавленим і замазаним землею лицем, він змахнув над головою ломакою і цим рухом вигнав з двору всіх, навіть безстрашного Лаврентія; здалося мені, що це вітер подув так сильно і вимів нагло напасників.

— Не візьмете мене! — захрипів біснуватий. — Чуєте? Не візьмете. Покиньте нападати, бо не візьмете мене.

— Кинь спершу ломаку! — закричав Лаврентій. — Кинь ломаку і пусти мене до себе. Не для бійки, а для бесіди пусти.

Біснуватий зиркнув на Лаврентія, наче вперше його примітив. Поставив ломаку, як палицю, і сперся об неї.

— Я боюся ваших отців, — сказав він.

Тоді Лаврентій пішов просто до нього. Сміливо перескочив через тин і став навпроти біснуватого. Юрба вражено замовкла, і всі аж роти повідкривали. І здивувався з того, що відбувається, навіть вітер, перестав налітати на дерева й на людей, а хмара сповзла з сонця, і двір залився міражним, тремким світлом. У тому світлі закоцюбли двоє: один величезний, а, другий малий, і, може, щось сказав там Лаврентій, але не почув того ніхто; одне тільки всі побачили: відкинув ломаку Прокіп і вискалив зуби. Тоді знову щось сказав йому Лаврентій і знову так тихо, що ні слова не міг я почути; по тому перехрестив його Лаврентій раз і двічі. Хмара знову покрила сонце, і все надовкіл посутеніло, а вітер затих зовсім, і від цієї дивної тиші в людей мурашки по тілі забігали. А може, було так тільки зі мною; я нагострив, скільки міг, вуха, щоб хоч слово почути з тої бесіди у дворі. Коло мене хтось засопів, і я побачив Полікарпа, в якого очі аж палали, такий був зацікавлений.