Дефiляда в Москвi

Двадцять другого січня 1941 року вранці на перон берлінського двірця з нічного потягу «Варшава — Берлін» зійшов пасажир. Це був високий ставний широкоплечий чоловік, не старший від тридцяти років. Одягнутий за останньою европейською модою: сірий велюровий м'який капелюх (морозу не було, лише дошкуляв північний вітер), сіре драпове, дуже дороге пальто з каракулем було розстебнуте, з-під нього виглядало сіре шовкове кашне, під ним — білосніжна накрохмалена сорочка з шовковою краваткою — в сіро-зелено-сині навскісні смужки, впадали в очі шпилька на краватці — золота, з досить-таки недрібним діамантом, такі ж пристойні нефальшиві діаманти мінились і на золотих застібках. Варто ще додати, що костюм на прибульцеві був сірий у тоненьку повздовжну смужку, двобортний, з дорогого сукна, а черевики приємно вабили погляд своєю м'якою темно-сірою замшею. Словом, це був надзвичайно елеґантний пан досить симпатичної зовнішности: карі очі, високий лоб, вольове підборіддя, чисто поголені засмаглі щоки, рот різко окреслений, здорові білі зуби. Одне, що могло би видатися підозрілим для прискіпливого обсерватора, це — величезні селянські кулаки, але наразі були вони затягнуті тоненькою сірою замшею рукавичок. Мабуть, не треба нагадувати, що валіза у цього перфектного добродія була теж сірої шкіри, і ніс він її — теж підозріло — сам у руках. Тому треба вказати, що у лівій внутрішній кишені його піджака лежав у сірій (!) шкіряній палітурці паспорт громадянина Швейцарської Конфедерації на ім'я Дітера фон Левітскі, вільного адвоката за фахом.

Він зразу не вийшов із двірця, а попрямував до ресторану, не роздягаючись і не залишаючи швейцарові валізи, підійшов до шинквасу.

— Бутерброд з ковбасою, чарку коньяку і чорну каву! Бармен поспішив виконувати замовлення, а фон Левітскі з правої внутрішньої кишені піджака витягнув портмоне, ну, звичайно ж, із сірої шкіри, вийняв п'ятимарковий папірець, поклав на шинквас. Потім, не кваплячись, з'їв бутерброд. Випив коньяк, запив кавою. Кава справжня, відзначив подумки й уважно через дзеркало навпроти розглянув залу ресторану. Оглянув ще раз і сказав: «Гм».

Фон Левітскі елеґантно зігнув у лікті ліву руку і глянув на золотий годинник «Ролекс» на золотому ж таки браслеті. Ще було трохи часу.

Потім він пройшовся залою двірця, постояв біля таблиці розкладу потягів, глипнув два-три рази в настінні дзеркала. Є! Є — хвіст. Чоловічок непримітної зовнішности у рябому куцому пальті, в картузі з навушниками, кремезної статури їхав у одному з ним вагоні, тепер ось колотиться по вокзалу, не поспішає в місто, валіза в нього дуже маленька і дуже легка. Дітер фон Левітскі спустився у вбиральню й перебував там більше часу, ніж годиться. Відвідувачі входили і виходили, нарешті не витримав і зайшов Рябий. Дітер фон Левітскі стояв у кутку біля входу і бачив, як Рябий нервово роззирається по вбиральні. Мить — і Рябий, оглушений тим самим хліборобським кулаком, уже лежить біля стіни. Ніхто з відвідувачів нічого достеменно не втямив. А Дітер фон Левітскі вже сидів у таксі.

Друга мить для Дітера фон Левітскі настала тоді, коли, проходячи по Унтер ден Лінден, він побачив, що у третьому від правого краю вікні другого поверху будинку № 28 було відгорнуто фіранку, а на підвіконні стояв горщик з геранню. Це означало, що явка провалена. Дітер фон Левітскі з виглядом багатого роззяви продефілював собі далі, а в голові його блискавично пророблявся новий план.

Третя мить настала для фон Левітскі, коли на запасній явочній квартирі він на пароль-запитання: «Тут продається слов'янська шафа?» не отримав домовленої відповіді: «Шафи нема, можу запропонувати горіховий комод». Якийсь пергаментного кольору сухий чолов'яга в пенсне здивовано подивився на вишуканого пана, що скуповує такий непотріб, як слов'янські шафи, і сказав: «Ніколи продажем меблів не бавився.» Дітер фон Левітскі повторив спробу — відповідь та сама, але трохи з іншою інтонацією. Ще один провал.

Залишилась екстрема. Фон Левітскі приїхав до готелю «Ріц», замовив люкс, пляшку французького коньяку «Мартель» і цитрину з цукром. Зі свого номера він набрав секретний номер імперської канцелярії безпеки. Прямий номер бригаденфюрера СС Шелленберґа. Пішов ва-банк.

— Шелленберґ слухає, — пролунало в слухавці. Четверта мить.

— Привіт, Вальтере, — сказав по-англійському Дітер фон Левітскі, — це говорить Конрад Валленрод.

Шелленберґ не кинув рурки, і це була п'ята миттєвість цієї теплої зими.

— Що сталося? — спитав німецькою мовою Шелленберґ. — Говоріть стисло і чітко.

— Через півгодини на Марієнпляц, 17, має стояти «Опель-Адмірал» з повним баком бензини, у відділенні для рукавиць — парабелум і бравнінґ із запасом обойм, у багажнику два «шмайсери», десять ріжків, ящик ґранат і — головне — снайперська гвинтівка з потужною оптикою.

— Все буде, — сказав Шелленберґ і після павзи додав: — Ти як, Конраде?

— О'кей, Біллі.

— Ну, бай.

— Бай.

Дітер фон Левітскі після цього набрав секретний прямий телефон штандартенфюрера СС Штірліца.

— Штірліц слухає.

— Дощ у Львові, — сказав по-українському Дітер фон Левітскі.

— Так, — по-німецьки відповів Штірліц — Що?

— Рівно о 10.00 на 37-му кілометрі Кеніґсберзького шосе я буду на «Опель-Адміралі».

— Гаразд. Шоста миттєвість тривала 627 секунд.

Вальтер Шелленберґ виконав усе. Дітер фон Левітскі мчав на «Опель — Адміралі» по кеніґсберґському шосе і зупинився на 37-му кілометрі. Годинник показував 9.51. Фон Левітскі відкрив відділення для рукавиць: парабелум, бравнінґ, чотири обойми. Вийшов з машини, відкрив багажне відділення, є — два «шмайсери», ріжки з набоями, ящик з ґранатами і снайперська гвинтівка.

На чорному «Опель-Капітані» під'їхав штандартенфюрер СС Штірліц. Зупинився. Вийшов, кинувся до Дітера фон Левітскі:

— Дмитре!

— Максиме!

Скупо обнялися. Говорили по-українському. Урочисто пропливала сьома миттєвість.

— Вітання тобі, Максе, від дружини, від наших і особисто від Миколи.

— Від Лебедина?

— Так.

— Чом так зненацька?

— Обидві явки провалено. Ти як?