Дефiляда в Москвi

(Переклад із румунської)

Браття румуни!

Сталася велика несправедливість: узурпатор влади генерал Антонеску виявив слабкість, не властиву Залізному Румунському Народові, і під тиском канцлера Німеччини домнула Гітлера і президента України домнула Бандери віддав нашій захланній сусідці — Україні споконвічні румунські землі Буковину і Бесарабію разом із суто румунським містом Чернауць. Ганьба йому і страшна помста на його узурпаторську голову від залізних ґвардійців — леґіонерів Великого Румунського Народу! Кров і залізо!

Браття румуни! Буковинська когорта леґіону «Залізна ґвардія» на день приїзду в Чернівці канцлера Німеччини д-ла Гітлера закликає вас вивісити з вікон помешкань триколори — звитяжні стяги Великої Румунії.

Буковина — споконвічна румунська земля!

Чернівці були, є і будуть румунським містом!

Тряска Романіа Маре!

Триколорів, Митрику, в Чернівцях ніхто не бачив, але під час візити ВФНН Алоїзича в Чернівцях я бачила кількох дядьків, які ще недавно ходили зі значками «Залізної ґвардії», вони тепер щирі українці з тризубами на вилогах піджаків, у вишитих сорочках синіми і жовтими нитками, носять звислі вуса і по-румунському вже ніби й не вміють говорити, а лише по-українському києво-полтавським діалектом, це сміх великий, цирк і комедія, але були ще листівки дуже дивні та цікаві — українські якісь «Онуки Святослава».

Українці!

Пробив наш час! Наша нація, від якої пішли всі арійські народи, входить у свої природні права на панування над арійським світом. Ми, лише ми — Велика Українська Імперія — має панувати на усіх евразійських просторах від Атлантики до Уралу. Що нам німці, наші молодші брати, які перевернули в зворотній бік Символ Рухомого Вогню — Сонця, ми повернемо цей священний символ — Свастя — у правий бік. Ми увінчаємо весь арійський світ Золотим Тризубом.

Ми проти Гітлера і проти Сталіна!

Українці-арійці, гуртуйтесь довкола Залізних Полків Братства «Онуків Святослава», ми разом здобудемо Велику Україну від Атлантики до Уралу.

Слава нації! Смерть ворогам!

Ці хлопці, Митрику, ні до чого не закликали, але повітря в Чернівцях після їхніх листівок трохи посвіжішало — не всі такі, як (далі щось густо закреслено), бо справді, скільки можна бути чиїмось васалом, чи як воно називається, може, — сателітом? Я не кажу, що нам треба і з Гітлером воювати, хоча (далі густо закреслено), Митрику, я дуже скучила за тобою, я би тебе всього обцілувала, а як згадаю ті наші ночі, то мені млість до серця підходить і шкіра сирітками вкривається, якби я тобі (далі закреслено), мушу тобі розказати, як приїжджав сам Адольф Гітлер, його супроводжував наш губернатор і багато всяких чинів, Гітлер, відай, їде в Москву на ту саму дефіляду, на яку й ти втік від мене, словом, я виділа, як вони їхали від аеродрому до крайової управи, вулиці всі попередньо були оточені нашою поліцією, були й есесмани його, Гітлерові, в чорних піджаках, усі якісь довготелесі, тепер я починаю вірити тамтим онукам Святослава, які кажуть, що то ми справжні арійці, бо наші хлопці такі файні й показні, а ці німецькі есесмани, як дощові черваки, довгі й білясті, але були подекуди і файні німці, особливо один в уніформі люфтваффе, він високий і ставний, очі в нього не водянисто-голубуваті, а глибокі, темно-сірі, з пухнастими віями, що роблять його погляд м'яким, оксамитовим, теплим, наче гладить очима, і посмішка у нього відкрита, відразу міняє його вираз обличчя — воно непорушне, мов з мармуру вирізьблене, то враз, як — літо лагідне, але ти не думай нічого, Митрику, Адольф Алоїзич, чи як пишуть газети, ВФНН вирішив поспілкуватися з чернівчанами, по радіо оголосили, що буде він промовляти з балкона маґістрату, але не сказали, о котрій годині, наші роззяви стояли на майдані з п'ятої години ранку, там і снідали, потім почали пити потроху вино, потім сварилися за вигідні місця, а вже десь коло дев'ятої години побились, коли зчинилась бійка, чернівецька поліція очистила майдан, і якби тоді вийшов Алоїзич, він би не мав до кого промовляти, майдан оточили в три ряди есесмани і «вдячний український народ», як пишуть наші газети, пропускали на майдан по перепустках, мені Гельмут дістав, а на дахах лежали есесівські снайпери, Гітлер Адольф вийшов на балкон, усі крикнули «Гайль!», послухали зо п'ять хвилин промову, і більше він не хотів говорити, був він трохи блідий, у шкірянім пальті й кашкеті, насунутому на очі, що говорив — я не втямила, щось про велику Німеччину, але я бігме, Митрику, ні разу не почула слово «Україна», вочевидь, Алоїзич виголосив щось зі своїх давно завчених «експромтів», достеменно не усвідомивши, де і чому він знаходиться, словом, не сподобався мені твій Адольф Великий, Дмитре, я не знаю, ти собі як хочеш, але нам із німцями не по дорозі, Гітлер говорив через мікрофони, кричав, вводив себе в істеричний стан, але ні на кого не справив особливого враження, після того всього Гітлер полетів, кажуть, був задоволений тим, як його вітали у цьому «давньонімецькому місті Черновітс», чуєш, Митре, як твої німаки наше місто називають, ти не думай, що я за більшовиків, так, я читала їхніх письменників, але то в першу чергу українські мистці Тичина, Куліш, Хвильовий, вони всі самі постраждали від комуністів, хоча й самі винні, бо мали вибір і могли піти шляхом Маланюка й Олеся, не мусили служити комуністам, хоча я нікого не засуджую, окрім тебе, бо тобі не буде прощення, якщо будеш із чужими любитись і невинних, хай вони і москалі, людей різати, Митре, а твій Гітлер — мудак!

На цьому слові буду кінчати свого короткого листа, бажаю тобі, коханий Дмитре, весело відбути цю вашу дефіляду в Москві, і вертайся в Чернівці, бо я дуже чекаю, Митрику, ти мені вже снився кілька разів й якщо ти спитаєш — як? — то я не розкажу, бо встидаюсь, не смійся, а снишся ти мені по-всякому, і довго, міцно цілую тебе. Генця.