Моксель, або Московiя. Книга трейтя

Цікаво, що «Царствена» та «Ступенева» книги, як ми пам'ятаємо, згадувалися у щоденниках О. В. Храповицького. Отже, вони побували в руках імператриці Катерини II і, звичайно, були нею відредаговані. Ось чому обидві книги (катерининські редакції) побачили світ у «Повному зібранні російських літописів». Перша книга вийшла у Санкт–Петербурзі в 1906 році, том 13, частина 2. Але не під своєю справжньою назвою, а як «т. 13. Половина 2. Додаток до Ніконовського літопису. Так звана Царствена книга». Вона взагалі відсутня в бібліотеках. За чиєюсь вказівкою в радянські часи була вилучена з обігу. Друга книга вийшла в Санкт–Петербурзі в 1908–1913 роках, том 21, частина 1, і вона є в Національній бібліотеці.

Але найцікавіше те, що «Особові літописні зводи», здавалося б, найцінніші і найстаріші матеріали, так ніколи й не вийшли у світ у Російській імперії. Де вони зберігаються і хто до них має доступ — невідомо. Сподіваюся, читачі розуміють, чому?

3. У 1598 році в Московії обірвалася династія роду Чингісхана, яка тягнулася від Івана Калти (Кулхана). Московська православна церква зобов’язала царя, представника нової царської династії (фінський рід Кобили), прийняти присягу на вірність державі в Іпатіївському монастирі перед похованнями татарських спадкоємців Чингісидів. Саме в Іпатіївському монастирі, спорудженому татарським родом Четів, який прийняв християнство, нова династія Романових (Кобиліних) в 1613 році зобов’язалася свято берегти давні традиції і дала клятву на вірність старій династії.

Навіть у Великій Радянській Енциклопедії є згадка про цю подію: «14 березня 1613 представники Земського собору (курултаю. — В. Б.) оголосили Михайлу Федоровичу Романову, який перебував в І(патіївському) монастирі), про обрання його на царство» [18, том 10, с. 390].

Московська православна церква в 1613 році стала тією силою, яка стабілізувала і забезпечила збереження татаро–монгольської державності в Московії. Не будемо повторно цитувати професора В. Г. Вернадського.

4. Представник нової династії роду Кобили — Петро І зробив усе максимально можливе для свого часу, щоб почати масовану державну фальсифікацію історії свого народу. Він уперше видав укази, якими звелів вилучити у підкорених народів усі писемні національні пам’ятки: літописи, хронографи, хроніки, синопсиси, писемні перекази, давні історичні записи, стародавні церковні документи і навіть звичайні архіви. Геть–чисто все! Особливо це стосувалося України–Русі. Як підтвердив у своїх листах митрополит Ростовський Дмитро (Д. Туптало), ці зачистки почалися з 1701 року.

Петро І вперше масово завіз з Європи освічених у різних галузях знань людей: від військових спеціалістів до фахових істориків. Не будемо перелічувати десятки, тисячі прізвищ цих фахівців. Характерно, що кожен іноземець, заступаючи на державну службу в Московії, давав клятву про нерозголошення державної таємниці і зобов’язувався ніколи не залишати Московську державу.

Послухайте: «Після повернення з Сибіру Міллер… отримав офіційну посаду історіографа… При вступі на службу йому довелося дати… підписку про нерозголошення державної таємниці. Про це повідомляє Шлецер: “Міллер говорив про державні таємниці, які довелося б знати, якщо зайнятися опрацюванням російської історії: але ці таємниці довіряють тільки тому, хто на все життя записується на російську службу… Тоді я ще не знав, що Міллер сам припустився подібної помилки… і позбавив себе… відставки”» [25, с. 78].

Подумайте, шановні читачі: які можуть існувати державні таємниці при «опрацюванні російської історії» давніх часів? У будь–якій цивілізованій європейській країні через 30–50 років розсекречуються всі архіви.

Дуже боїться Російська імперія правди про своє минуле. Смертельно боїться!

25 лютого 1711 року в Кремлі відбулася велична церемонія… В Соборі Петро І урочисто проголосив «священну війну проти ворогів Христових». Перед Московією постало грандіозне завдання: об’єднати всі православні держави під егідою «третього Риму» — Москви. Спочатку передбачалося розгромити Кримське ханство та Оттоманську Порту (Туреччину), приєднати до Московії Молдавію, Валахію (Румунію) та Болгарію, захопити Константинополь, «щоби нащадки поганого Магомета були вигнані до себе на батьківщину, в піски і пустелі аравійські» [80, с. 401–408]. Для здійснення «великого завдання» в червні 1711 року почався знаменитий Прутський похід Петра І. Похід московського царя на Константинополь у 1711 році закінчився повним розгромом і капітуляцією армії, вивішуванням білого прапора.

Петру І від імені Московії довелося підписати Шертну (Клятвену) грамоту кримському ханові. Він вкотре визнав свою васальну залежність від нащадків роду Чингісидів. І, зауважте, Петро І, тріумфально завершивши в 1721 році війну зі Швецією, з диким страхом оминав Кримське ханство і володіння Оттоманської імперії до кінця своїх днів. Цього ж правила дотримувалася і його дружина — імператриця Катерина І. Вони пам’ятали Прутський похід.

Після жорстокої поразки 1711 року, коли кримський хан і візир Порти особисто нагадали московському цареві, що його країна не має абсолютно ніякого права на землі Русі (Козакії), і Петро І погодився з цією незаперечною істиною, зобов’язавшись звільнити всі землі України, перед царем і його найближчим оточенням постало завдання терміново обґрунтувати своє так зване право на спадок Київської Русі.

Ось навіщо, чи то відразу ж в 1711, чи то в 1716 році, за особистим наказом московського царя «знімається копія» так званого Кенігсбергського (Радзивилівського) літопису. Як то кажуть, знадобилося — і «знайшли»!

Не будемо уточнювати, в якому році і чому копію зроблено в Кенігсберзі. Російська Академія наук стверджує, що це відбулося в 1716 році. Академіки—розумні люди, вони чітко усвідомлювали необхідність змістити дату «зняття копії» якомога далі від 1711 року. Інакше «копіювання» перетворювалося на звичайний фарс.

Таким чином з’явилася вказівка Петра І, в якому напрямі проводити фальсифікацію літописів. Саме об’єднанням давнього літописання Київського і Московського князівств обґрунтовувалася єдність слов’янських і фінських земель.

У перші роки початку XVIII століття не мала значення наявність у «копіях» «виразних слідів західноєвропейського впливу; так, ми знайдемо тут… західні середньовічні черевики, західні головні убори та чепчики у жінок; одяг князів (ростово–суздальських. — В. Б.) виглядає як своєрідна західна далматика; жінки часто–густо одягнені в західні… сукні — вузькі в талії, що тягнуться по підлозі, які вони — теж за західною модою — ледь піднімають спереду, щоб не наступити при ході…» [20, с. 2].

Головним було — показати існування літопису. Бо доступ до «копії» — фальшивки Петра І, як і до самого «оригіналу», був закритий.

Однак зверніть увагу: саме Петрова фальшивка стала наріжним каменем усіх так званих «загальноросійських літописних зводів».

І цілком обґрунтовано російський академік О. О. Шахматов зробив висновок стосовно фальсифікації:

«Я заперечую саму можливість того, що Нестор знав літописну оповідь в тому її вигляді, в якому вона дійшла до нас…» [27, с. 64].

Прошу не забувати: жоден російський вчений за попередні сто років не заперечив фундаментальний висновок О. О. Шахматова.

5. У 1736 році несподівано для європейських держав імператриця Анна Іоанівна почала військові дії проти Кримського ханства — васала Оттоманської Порти.

Існував таємний заповіт Петра І про необхідність «зачистити» кримські архівні документи, які бережуть правду про Московію від XIII століття (швидше за все, з часів хана Батия). В них і була остання Клятвена грамота, дана Петром І кримському ханові, та оригінал або копія Акта про капітуляцію армії московитів у 1711 році. Цілком очевидно, що ця причина була дуже вагомою для організації воєнної кампанії з боку Московії. Однак не лише вона.

Ще 22 жовтня 1721 року, «під час урочистої церемонії з приводу Ніштадтського миру, канцлер Г. І. Головкін від імені Сенату звернувся до Петра з проханням… прийняти титул «Батька Вітчизни, Петра Великого, Імператора Всеросійського» [87, с. 395].