Notre Dame dUkraine: Украiнка в конфлiктi мiфологiй

Свого часу радянські науковці, можна сказати, продовжили недописану Українчину драму «за межі тексту» — примудрившись вичитати в цій трагічно аристократичній історіософії «оптимістичну» (sic!) й «глибоку віру Лесі Українки в перемогу робітничого класу в складній і тривалій боротьбі з царизмом» [З, 387] — себто продемонструвавши щодо Лесі Українки акурат той самий рівень розуміння, що Служебка до Лицаревих промов. Після всього, що нам відомо про Українчин гностицизм, неважко впізнати за таким частим у неї мотивом непорозуміння, комунікаційного розриву (що найчастіше проявляється власне як «кидання перлів перед свині»!) не тільки автобіографічний відгомін її культурних конфліктів із «новою» інтеліґенцією, а й дещо істотніше — справді-таки «глибоку віру» гностички (на два тисячоліття завглибшки!) у те, що «масам», загалові (=«ілікам») істинне визвольне знання (=гнозис) неприступне і, бувши необачно внесеним у «непросвітлену» свідомість, може обернутися знаряддям настільки ж небезпечним, як бомба в руках дикуна. У драмі «На полі крови» (1909) Леся Українка розвиває далі сюжет «хамського реваншу» (як бачимо, ще один її «кластерний») саме по цій «дискомунікативній» лінії, переносячи його на терен священної історії — і там остаточно добудовуючи до міфологічного архетипа. Так «масова людина», пройшовши шлях від Служебки через Монтаньяра до Гелена, врешті виявляється Юдою — найбільшим грішником усіх часів і народів.

У літературі XX ст. Юдою хто тільки не сушив голову, в які тільки інтерпретаційні схеми його не вкладаючи, — від Л. Андрєєва з його психопатологічним анамнезом «злочину на гомосексуальному ґрунті» (ніким ніколи не люблений, Юда Іскаріот Л. Андрєєва ставиться до Христа з явно «содомітською» ніжністю!) до вже згаданих раніше містико-езотеричних гіпотез Борхеса [882]. В Українчиному міфі Юда постає не ускладненим, а навпаки, нарочито спрощеним — «усього тільки» хамом, «духа не разумеющим», отже, «несвідомим» злочинцем проти Св. Духа (згадаймо, у гностиків найтяжчим гріхом був «гріх незнання»!). Нічогісінько не второпавши в Ісусовій проповіді, точніше, второпавши рівно стільки, скільки Служебка з підслуханої Лицаревої промови, — а саме, що через цього пророка йому, простому каріотському селюкові, відкривається шлях до панування, і то не над «якимсь там хуторцем у Каріоті», а над «народами всього світу», сиріч уявивши собі Царство Боже чимось на кшталт гітлерівського Тисячолітнього Райху, — Українчин Юда навіть після смерти Вчителя, на «полі крови», абсолютно «щиро» не тямить і не визнає за собою жодної провини перед Розп'ятим, навпаки — вважає себе його ошуканою жертвою: «Так! Я продав! / А він мене ограбував! Ні, гірше! / Він одурив мене!», — як, до речі, й Служебка вважає Лицаря невдячним і щиро тим обурюється («Така від тебе дяка?! / Бодай би не зійшов ти з сього місця!»), і Монтаньяр під кінець докоряє Жірондистові: «Годилось би хоч „дякую“ сказати» (sic!), — ніхто з них, «людей маси», не вбачає у своїх діях злого умислу і в межах власної оцінної системи засуджений бути не може (у «На полі крови» роль зовнішньої «судової інстанції» виконує також «людина маси» — добродушний, по-селянському розважливий Прочанин, якому Юда оповідає свою історію, і дуже характерно, що, як тонко спостеріг Ю. Шевельов, «поки в Юді говорить тільки  н е н а в и с т ь,  прочанин слухає й навіть притакує» [883] [розрядка моя. — О. З.], — коли й не конче похваляє Юдині вчинки, то принаймні демонструє повну вирозумілість щодо мотивів, тут вони з Юдою перебувають в одному, сказати б, «герменевтичному колі» [884]).

Чи не вперше в новітній європейській культурі зустрічаємо тут воістину геніальний здогад про «банальність зла», як потім визначила цей феномен Г. Арендт. Українчин Юда от власне що до розпуки банальний — як, в однойменній студії Г. Арендт, Айхман у Єрусалимі (нацистський злочинець, що на судовому процесі виявився, на розчарування публіки, зовсім не демонічною персоніфікацією світового зла, а нудним і обмеженим системним бюрократом). Цей Юда твердо переконаний, що Ісус — дурисвіт (пообіцяв Юді світове панування «в обмін» на «видурений», тобто відданий бідним з його намови, дім із виноградником, — і не дотримав слова!), а на додачу ще й невдаха, який просто «не вмів нічого довершити» («Все в нього розпливалося в словах») і навіть коли влада сама пливла йому до рук, як при труімфальному в'їзді в Єрусалим, не зумів нею скористатися, а повівся, як останній йолоп: «проїхався по місту, / неначе для розривки римська пані, / щось побалакав там своїм звичаєм (курсив мій; це саме «щось там говорив» — як про пташиний спів або іноземну мову! — ми чули й від Служебки,  з м і с т  почутого для обох «іліків» лишається закритим. — О. З.) / напався на дрібних купців при храмі, / та й знов до Лазаря свого вернувся / серед жінок розводить мляві жалі», — і ніщо не викликає в Юди таких вибухів праведного гніву (аж він «тупає ногою»!), як припущення, ніби з Ісуса міг бути «великий чоловік»: «Великий? Чим же се він був великий? <…> Яким там духом? Що ти знаєш, діду! / Він був такий, як всі!», «Ні, він не був великий! / То велика була його жадоба і пиха!», — читай, «малий і мерзенний, як ми».

Юдин бунт — це прямий наслідок конфлікту ієрархій. Єдина, йому зрозуміла, виглядає так, як її згодом реалізували тоталітарні режими: на самій «осяйній високості» — «золотий престол», на ньому Месія («вождь»), «коло престолу гурт його обранців» (NB: не апостолів, а саме «обранців», своєрідної орвелівської «внутрішньої партії», радянської «номенклатури», куди сільському хлопцеві й марилося потрапити: «я їм заздрив», каже він), — а далі вже, нижче по вертикалі, «їм слугують / народи всього світу залюбки». Цілком, отже, за класичною формулою В. Леніна: «вожді — партія — клас — маси». Це прекрасно й спокусливо, зокрема, своєю ясністю і простотою, задля цього можна, коли що, й батьківським виноградником пожертвувати, — а натомість простій душі підсовується випробування абсолютно не на її мірку («День у день промови, / якісь темно-прозорі, наче прірва, — / аж світ макітрився мені від них!» [885]), — адже самих тих почуттів, до яких апелює Учитель, у її психологічному репертуарі не існує (тут у Лесі Українки й Христос виглядає в дуже вразливій з точки зору гностика позиції — власне того, хто навмання й безадресно «розкидає перли свиням», не вміючи відкрити слухачам органів духовного зору, і тільки знай у безсилому розпачі лементує: «Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!», — принаймні стосовно Юди «психагог» із нього виявляється геть нікудишній, ближчий радше до романтичного філософа, як той-таки Геґель, що перед смертю зробив суто «гностичне» резюме своєму життю: «Тільки один мене розумів, та й той не зрозумів»). Продаючи Вчителя, який так гірко розчарував — замість сподіваного «Царства Божого» запровадив у «царство глуму» («де не мені народи слугували, / а я служив відметам всіх народів»), — Юда, зі свого погляду, тільки «поновлює справедливість» — повертає Ісуса у свою ієрархію, за якою той стоїть нижче Юди («Бо хто він був? Син теслі. Що він мав? / Нічого зроду», — Христос «без царства» для Юди «ніхто», нікчема, тоді як він, Юда, «отецький син, ще й одинак», який у себе в Каріоті «все мав»: хамська свідомість насущно потребує цієї  с и л о в о ї  і є р а р х і ї  — за критерієм влади-багатства, коли «найвеличніший» той, хто найбагатший і найдужчий, — тільки нею одною вона й структурується). Раз із вини Христа Юда скотився на соціальне дно, зробившись «жебраком», то Христа він опускає ще нижче — на позицію вже неживого предмета, товару, що його продають, «як гуси, як худобу; поторгують / і вдарять по руках», — і так Юдина зрада виявляється, у сухому підсумку, тим самим «банальним» свининцем: тріумфом хама, «персональною революцією» «іліка», чиє «просвітлення» і врозумлення засобом «передачі знань» засадничо неможливе.