Notre Dame dUkraine: Украiнка в конфлiктi мiфологiй

Цей глибинний, не завжди усвідомлений страх перед капіталістичною загрозою (добре знайомий нам і з творів В. Леніна, який у теорії взагалі майже все істотне перейняв у народників [383], і з цілого радянського владного дискурсу) притьмом вимагав домашнього, «свого» питомого ґрунту під ногами, — а під ногами в російської інтеліґенції тим часом розверзлася страхітлива прірва, що відділяла її від неосяжної маси неосвіченого «народу». За Ю. Шевельовим (якого народництво цікавило менше як ідеологія, а більше як культура — як панівний психокомплекс радянського суспільства), «історично народництво постало з переляку російської інтеліґенції, коли вона побачила, як мало знає мужика. Це було прагнення ународнитися, заперечити себе як інтеліґенцію» [384], — тобто «злитися з народом» і уподібнитися йому, не стільки «вчити народ» (М. Бакунін із свого Локарно закликав народолюбну молодь кидати університети — і вона кидала!), скільки «вчитися в нього», — хоч, марксистськи- прагматично, колективізму селянської комуни, хоч, утопійно-деїстично, «особливої духовности» à la толстовський Платон Каратаєв (висловлена Н. Михайловським 1875 р. певність, ніби перший-ліпший мужик Фєдька тільки за «рівнем розвитку» стоїть нижче од Фауста й Гамлета, але як «тип розвитку» незрівнянно за них вищий і, наколи б умів писати, писав би ліпше за Ґете [385], крім того, що гротесково відлунює крилатою сталінською фразою про «штуку посильнее „Фауста“ Гете», сьогодні не може не вражати закладеним у ній грізним антикультурним потенціалом, — по суті, це вже готова теоретична платформа для більшовицької культурної політики: у зародку тут міститься і «критика низькопоклонства перед Заходом», тобто війна з усіма, хто ще не визнав вищости Фєдьки над Ґете, й теорія соціалістичного реалізму як «передового методу радянського мистецтва», і відторгання всього «ненашого», інакше «буржуазного», як занепадницького, і навіть, далеким відлунням, Клочеківська «особлива відповідальність за долю народу» в «Слові о полку Ігоревім» порівняно з «Піснею про Роланда»). Українці «підсіли» до цього поїзда не в XIX, а в XX ст. — остаточно вже таки в складі СРСР (поборювана Хвильовим «червона Просвіта» 1920-х була якраз формою переходу від колоніально закам'янілих решток давнього «українофільства» до переможної ідеології російського народництва в новому, радянсько-пролетарському уборі, і з цього боку історія української радянської літератури ще чекає на своїх дослідників, — початки, покладені на еміґрації розправами Ю. Шевельова про А. Малишка й О. Гончара, на жаль, от уже півстоліття так початками й залишаються [386]).

Українське народництво родом не від соціалізму й не від Маркса, воно — від європейського романтичного націоналізму, і дата його теоретичного оформлення відповідно раніша, ніж у росіян, — 1846 рік, костомаровські «Книги буття українського народу». В української інтеліґенції (тоді ще, за самовизначенням, «малоросійської» — складеної майже виключно з «малоросійського дворянства», нащадків козацької шляхти, рекрутованої після Катерининської Грамоти 1785 р. на імперську службу [387], — за саркастичним виразом Пушкіна, «в князья <…> из хохлов»), цих «славних прадідів великих» «правнуків», як зрештою показалося, не таких уже й «поганих» (принаймні таких, що не бажали бути «поганими» і змогли відповідно зреаґувати на Шевченкову гнівну інвективу на їхню адресу [388]!), за плечима була цілком інша історична традиція — а на порядку денному стояли інші завдання. Резюмуючи за І. Лисяком-Рудницьким, «ретроспективна національна свідомість, звернена обличчям до колишньої козацької держави, стояла безпомічно перед новою дійсністю, що утворилася внаслідок включення України до Російської імперії. Тепер же центр тяжіння цієї свідомости пересунувся на живий і багатонадійний об'єкт: народ» [389], читай селянство. З культурною колонізацією «верхівки» (освічених класів) ця, соціально найбільш здеправована, верства зосталася в нас єдиним і виключним носієм найбільш запотребованої романтичним націоналізмом речі — «національного духа» (Volksgeist), вираженого в мові, фольклорі, звичаєвості та ін. [390] Відчуження між «народом» і його «панами» чітко й зримо оформилося насамперед по цій, етнокультурній лінії — всі «пани» були «чужі» (ця рецепція «пана» як «чужого», глибоко національний характер всяких класових конфліктів в Україні як підросійській, так і підавстрійській, до середини XIX ст. перетворилася на феномен настільки посполитий, що навіть радянська історіографія з усім своїм набором «науково-критичних» методів не спромоглася до решти заретушувати його під чисто «класову боротьбу»!), — «а хоч з української крови були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями» [391]. Dixi.

Такий «демократичний» вирок «малоросійському дворянству» прийшов із кола людей, котрі, не забуваймо, й самі ж були «панами» і походили майже поспіль (як знати з рапорту ґенерал-губернатора Бібікова III відділенню) «из дворян Полтавской губернии». Їхні батьки й дідове ще мислили націю виключно в становому сенсі, як французька аристократія до 1789 р. (і польська до 1830-х рр.), а підданий їм «народ», «гречкосіїв»-laboratori, сприймали за підмет господарської діяльности, і не більше, — навіть тоді, коли, дотримуючись предківського козацького — лицарського — кодексу заступництва за «малих сих», щиро дбали про своїх «гречкосіїв». (М. Драгоманов подає характерний витяг з «інавгураційної» промови ґенерал-губернатора Малоросії, лідера «автономістів» князя М. Рєпніна на дворянських зборах 1818 p.: «Вы не будете взыскивать все, что может дать ваш крестьянин доходу, а то, что можете от него требовать, не уменьшая его благосостояния; напротив, вы изыщете способи увеличить оное; вы пожертвуете для сего из доходов ваших, вы устроите училища для малолетних, больницы для недугующих; вы улучшите хижины крестьян ваших; ви снабдите неимущих скотом и плугами для возделывания земли; вы займетесь нравственностью подвластных вам и отвлечете их от порока (пьянства), столь меж простолюдинами здесь обыкновенного» і т. д. [392] — чим, спитати б, не «народницька» програма, дивовижно суголосна і реформаторським проектам «братчиків» [393], і тій доброчинності, яку згодом так самовіддано вправляли серед своїх селян поміщики-«хлопомани»?) Але от «українцями» такі «протонародники»-ліберали себе справді «не називали» — щось таке їм і до голови б не стрелило, їхня тожсамість і лояльність були ще суто феодальні: дворяни імперії, нащадки козацької старшини, яка (принаймні в деякій своїй частині) відкрила, на свій подив і обурення, що з крахом гетьманської автономії й заведенням «нових порядків» добряче програла в правах і вольностях, бо в Росії самодержець перебуває з аристократією, делікатно кажучи, в зовсім інших правових стосунках, ніж європейські монархи (суспільний статус російського дворянина, на відміну від європейського, залежав не стільки від походження, скільки від вислуги на імперській службі, — як показав 3. Когут, це й стало першим і головним каменем спотикання між українцями й імперською адміністрацією: з одного боку, перед величезною масою дрібномаєтних «хохлов» Лівобережжя відкрились небачені доти кар'єрні перспективи, і вона дружно рвонула в «князья», то пак в імперські чиновники, заполонивши собою обидві столиці й асимілюючись у російському нобілітаті, — з другого ж, ущемленою виявилась та найродовитіша і найгоноровіша гетьманська старшина, для якої гетьман був сувереном, а не якимось там принизливим «ґе-нерал-фельдмаршалом», і яка свій привілейований політичний статус вважала раз і назавжди леґітимно визначеним від XVI ст. [394], — а якраз цій «спадковій становій знаті» сенат і вчинив опір, посилаючи її, як грибоєдовського героя, спочатку «послужить» [395]).