У Киeвi в 1940 роцi

— Ні, ні, ви мусите прийти самі, мусите таки завтра прийти самі ще раз до нас!

Я обіцяла, хоча б тому, щоб зрозуміти такі дивні й незрозумілі для мене вчинки.

Між тим я ходила далі за моїми справами, вивчала школу, робила нотатки й спостереження, щоб все таки якось повести справу. Чогось то я зайшла до Г-ц, в хаті було холодно. Вона так виправдувалась: Холодно, палівники не хочуть працювати, бо в них свята. Аж з цих слів я нагадала дату і зрозуміла, що є Різдво! Моя думка полетіла далеко-далеко до рідного міста і нагадала мій нарід, що сумно святкує таке йому любиме свято, мою родину і — здивувалася. В цьому краї просто зникли свята. Нормальна праця як щодня, нормальний рух в склепах і на вулиці.

— А що ж вони святкують? Хіба тут люди святкують ще церковні свята? — я перепитала живо.

— Простолюддя, що не позбулося забобонів, мабуть ще святкує — сказала з погордою.

Значить вчора був Святвечір, і я навіть не знала цього! І гарний настрій я зробила вчора господарам! Думки обсіли мене роєм. Я просто соромилась за себе, за свою неопанованість. Разом з тим від серця відлягло, і мені стало так наче б я за ніч переболіла відступство Т-и і мала віднайти й його нині гарним, коханим, чутливим поетом нашої молодости. Я вирішила сьогодні не бути плаксою й касандрою тільки милою гостею. Це я обіцяла собі.

Мабуть таке ж обіцяли собі в П. Г-вича…

Йдучи вулицями, я заглядала до сутеренів та пильно стежила за простолюддям. Проте я могла тільки догадуватись, що за щільно закритими вікнами, за тісно закритими дверми сходяться при святочних столах робітники й дрібні міщани, нагадуючи давні часи тихцем, щоб часом хто не зрадив…

Ввечорі я була знову у Т… Знову вітав мене швейцар, «вивчаючи» добре моє обличчя. Вже ж він не даремно стояв у брамі. Знав той, кому треба, хто ходить до «кращих синів батьківщини». А зв’язок з Галичанами небезпечна й нехороша справа. Міг собі мабуть дозволити на нього тільки депутат, нагороджений орденом Леніна. ВЖИВШИСЯ В радянське життя і зрозумівши його, я не раз потім питала себе: чи можливе, що він дістав наказ запросити мене ще раз і розвідати, що думаю й говорю? Чи можливе, щоб Т., саме він Т-а пішов потім і оповів, слово за словом, що говорила я? Ні! мені не хотілося вірити, і я до кінця не вірила, що ця все таки ніжна й гарна людина могла це зробити.

Але того вечора я не знала ще про ці справи і прийшла в гостину так, як це робиться у нас: усміхнена, ввічлива й мила. На диво, я застала моїх господарів в такому ж настрої; як у мене: мило усміхнені, оживлені, раді. На столику в ждальні лежала розгорнена «Ціна Життя». Помітно було, що з нею нашвидку знайомились господарі, а в першу чергу дружина поета. Вона теж в основному забирала голос, говорячи про книжку, як видно, сповнювала при чоловікові функцію ще одного секретаря, визволяючи його там, де сам не мав часу. Був там і другий секретар, вірменин М… Цеп меткий, як пристало на вірменина, чорнявий чоловік працював з поетом — говорив по-російськи. І знову мене дивувало, як міг поет-українець мати чужого секретаря. Мабуть подбала про це «вища сила». Багато справ давало поетові ведення кореспонденції. Як до депутата і знаної людини писали до нього люди звідусіль, і писало їх багато. Все це треба було читати й полагоджувати, як певно безліч інших справ. Хвалив же Його П. Г-вич, що роздобуде він все і поладнає все швидко й добре.

Був там теж старший громадянин, по-европейськи одягнений, що виглядав на інтелігентну й гарну людину, справжнього довоєнного інтелігента, родич одної з давних письменниць. Його гарна, чиста мова й вигляд та ввічливість збільшувала теплу атмосферу дому. Хотілося вірити, що я на Україні, в домі якихось Лисенків, Грушевських, чи інших нам знаних придніпрянців, які для нас були уявленням України. На хвилю забувалася гнітуча радянська дійсність.

Після вечері ми сиділи в кабінеті поета, де стіни були заставлені полицями з книжками. З них поет вихвалював вірменські, показуючи мені декілька з них, дійсно гарно виданих, писаних оцим дивним рівненьким, кругленьким письмом, як нанизане намисто. Секретар пояснив, що П. Г-вич є великим приятелем вірменського народу, їздить завжди до нього й говорить гарно його мовою, що видалось мені дещо дивним. Хотілося спитати: а свого народу хіба в вас мало для приязні? Хіба він, найбідніший, не потребує її від вас?

Беручи твори Леніна (очевидно один том з великого їх ряду) П. Г-вич сказав:

— Отщо вам треба С. М-вна читати! Це чудові речі, це сама мудрість. Щойно вони мене зробили людиною.

Я взяла книжку до рук, тримала її та не розгортала. Я дивилася на великі й тяжкі полиці й думала, що шлях від людини до людини далекий і важкий і не кожному однаковий. Отут він веде через томи ленінізму. Але що веде народ до щастя й свободи.’ І не здавалася, наче б мій великий народ повів до них арсенал офіційної догматики.

Вечір пройшов добре, і я попросила теж вибачення за мій вчорашній настрій, мовляв ми, галичани, вже такі. Треба сказати, що я мала враження таке, якби була в домі високопоставленої особи десь на чужині, може дипломата в Парижі чи Берліні, до якого не маєш жодного чуттєвого відношення. Мило діє ввічливість господарів, тепло й достаток хати, гарна бібліотека, елегантне мешкання. Добре сидіти в ньому, не треба тільки думати, що за вікном є мільйони, що пройшли й проходять трагедії, мерли з голоду, страждали за себе й свою історію, за свою мову й чорнозем. І, якби так не насувалось настирливе питання: якого ж то напою завдали поетові, що від нього забув усе це? Така чутлива людина, що її душа була самою музикою, що її талан був найніжнішим інструментом музичним — яким же чудом заворожили її в дипломата чужого парламенту, здавили музику її душі, та навчили її писати — дрантя в стилі перших спроб пера молодих хлопчиків:

Дивувало, що не має поет машинки до писання, людина, що стільки та різного мусить писати. Щождо чорнила й пера справи теж не добре стояли: чорнило було тільки разюче фіялкове та й пера не хитрі. Як мені вичерпалось чорнило в пелікані, я ходила від магазину до магазину й шукала чорнила до вічного пера, та цього взагалі не було. Тільки ж у Т. я дістала чорне чорнило до ручки, здається, імпортоване з-за кордону, для «кращих синів Союзу».

Поворот з цих відвідин був одним з кращих моментів мого перебування в Києві. Йшла я з гостем моїх господарів. Він взяв мене під руку, бо було темно й слизько, і ми згадували давніх письменників України. Він вислухав про мої перипетії з «Гігієною Жінки», та доволі песимістично ставився до моїх надій на перевидання. Оповідав, що його розвідки роками лежать у різних цензорів, критиків та спеців від «обработки» і за два роки нічого не з’явилося друком, що не служить партії і ії політичній меті. Не говорив він того, що тиснулось з душі на уста, та на прощання сказав: — Підіть до Софійського Собору, там труна Ярослава Мудрого. На ній букви: ІХтіс, що значить по-грецьки «Христос побідить».

Йдучи далі вже сама я роздумувала: мабуть це не так віра в воскресення релігії, як в воскресення народу диктувала йому слова прощання. І щось шептало мені: під грубою маскою народ живе, чує, вірить і чекає…

Наступного дня, вже перебравшись до гуртожитка, я пішла згідно з пляном, наміченим Р-ким, до клюбу письменників, що містився в палацику по вул. Ворошилова. Тут чулося українську мову частіше, як де-інде, все таки переважала державна. Мене ввели до салі засідань, де довкруги великого стола, накритого сукном, сиділи знані й стандартні письменники: Сосюра, Рибак, Бажан та інші, ну і Рильський. У нього обличчя було похмуре, вигляд неввічливий і на декілька слів мого поклону авторові Пана Тадея, Сонетів та прекрасної клясичної поезії, відповів навіть не пояснивши кількома загальними словами, звичайної чемности.