Стюарт Маля – хлопчик-мишеня

— Поріж папір, поскидай за борт! — ревнув хазяїн.

Стюарт вихопив свого кишенькового ножика і доти штрикав-краяв розмоклий папір, аж доки очистив палубу.

— А зараз потягни фок [7] і дай шхуні повний хід! — наказав господар «Оси».

Стюарт учепився в фоковий гік [8] і потягнув з усієї своєї мишачої силоньки. Мало-помалу шхуна почала слухатись і набирати хід. Коли «Оса» накренилась і вітрилами набрала вітру, снасті її корми зісковзнули з носа «Ліліан», й ось вона, вивільнившись, рвонула у південному напрямі. З берегів долинули вигуки: «Ура! Молодець!» Стюарт кинувся до штурвала й відгукнувся своїм: «Ура!» А тоді озирнувся. Яка радість! «Ліліан» зійшла з південного курсу й рухалася впоперек озера.

Рівненько, як по шнурочку, мчала керована Стюартом «Оса». Перетнувши фінішну лінію, шкіпер-миш пришвартував її під муром. Хтось із захоплених глядачів пересадив його на берег, і всі так-то вже хвалили хлоп'я-мишеня за його чудовий моряцький вишкіл та відвагу. А найдужче радів господар «Оси», сказавши, що це — найщасливіший день у його житті. Й відрекомендувався Стюартові: поза модельним спортом він є доктор Пол Карей, хірург-дантист. І додав, що моделі кораблів — його хобі та що відтепер він залюбки дозволятиме Стюартові будь-коли плавати на його шхуні. І всяк хотів потиснути хлопчикові-мишеняті руку — всяк, за винятком хіба-що полісмена: мокрий як хлющ, той був надто сприкрений, аби ще ручкатися з мишеням.

Коли того вечора Стюарт повернувся додому, Джордж поцікавився, де його менший братик був цілий день.

— Та вештався собі містом, — відказав Стюарт.

Розділ 8

Марґало

Стюарта, через той його дрібненький росточок, часто шукали й не могли дошукатися в домі. Чи його татові, чи мамі, чи старшому братові Джорджу рідко щастило просто пошукати його очима і знайти — зазвичай його мусили всі гукати. Отож у будиночку часто лунало: «Стюарте! Стюууууарте!» Зайдеш, бува, до кімнати, а те хлоп'я-мишеня лежить, скрутившись калачиком, у кріслі, але ти його не бачиш. Пан Маля всякчас потерпав, що Стюарт десь загубиться і вже не знайдеться. То він навіть пошив для синочка малесеньку червону шапочку, таку, як ото мисливці носять, аби легше було його назорити.

Якось-то Стюарт, уже в віці семи рочків, крутився по кухні, спостерігаючи, як його матуся готує крохмальний пудинг. Поки той пудинг спечеться, а їсти вже хотілося йому ой як дуже! Тож коли пані Маля відчинила дверцята холодильника, аби щось там узяти, Стюарт і шаснув досередини: чи немає там шматочка сиру, щоб підживитися? Гадав, звісно, що матінка бачила, як він туди заскочив, тож коли дверцята зачинились і до нього дійшло, що його замкнено в холодильнику, Стюарт дуже здивувався.

— Рятуйте! — закричав він. — Тут темно! І холодно в цьому холодильнику! Рятуйте! Випустіть мене! Ще хвилина — і я замерзну на бурульку!

Але де вже було його слабенькому голосу пробитися крізь товсті дверцята! У темряві він спіткнувся і впав у соусник, повний холодного соку. Стюарт затрусився ще дужче, зацокотів зубами. Аж через півгодини пані Маля знов відчинила холодильник і побачила там свого синочка: витанцьовував на масничці, б'ючи себе ручками, щоб зігрітись, та хукаючи на задубілі пальці.

— Господи помилуй! — вигукнула матуся. — Стюарте, бідолашний мій маленький хлопчику! І чого ти тут опинився?

— Можна мені крапелиночку бренді? — попрохав мишоподібний синочок. — А то я промерз до кісточок!

Але матуся знайшла на його біду ліпшу поміч, ніж алкоголь: напоїла Стюарта гарячим бульйончиком і негайно поклала в ліжечко (те саме, що з цигаркової коробки), гарненько укутала, ще й лялькову грілку притулила до його ніжок. Одначе Стюарт таки добряче застудився, а застуда перейшла в бронхіт. Що тут іще можна було вдіяти? Довелося Стюартові пролежати в ліжку мало не два тижні.

Поки він хворів, уся родина була як ніколи чуйна до нього. Пані Маля гралася з ним у хрестики-нулики. Джордж приготував для дрібнесенького братика мильний розчин і соломинку видувати бульбашки, а ще змайстрував йому маленького лука з однією стрілочкою. А пан Маля зробив Стюартові пару ковзанів із двох скріпок для паперів.

Одного холодного вечора пані Маля витрушувала скатертину у вікно й помітила невеличку пташину, що лежала на віконному карнизі — начебто нежива. Господиня внесла бідолашку до хати й поклала біля батареї опалення. Минула якась хвилька, і крихітна знайда затріпотіла крильцями, розплющила оченята. Гарненька то була пташечка: вся бура, а на грудях жовта смужка. Родина Малят ніяк не могла дійти згоди, яка ж саме то пташка.

— Це — білоокий віреон! — приголомшив усіх обізнаністю в орнітології Джордж.

— А як на мене, то це пташеня коноплянки, — заявив пан Маля.

Так і не дійшовши порозуміння у визначенні, що ж то за пташка, вони все-таки знайшли для неї місце — вазон папороті у світлиці, дали їсти-пити. Небавом пташина почулася значно краще, то й подалася, підстрибом, обстежувати будинок, вивчаючи все дуже уважно й зацікавлено. За півгодини добулася й до Стюартової кімнатчини, де хворе хлоп'я-мишеня відлежувалося в ліжечку.

— Привіт! — обізвався Стюарт до пернатої гості. — Ти хто? І звідкіля сюди прибилася?

— Мене звати Марґало, — відрекомендувалася пташечка тихим співучим голоском. — Яз полів, де колись колосилися високі пшениці, з пасовиськ, порослих папороттю, будяччям. А ще я з долин пахучої таволги, і я люблю свистіти.

Стюарт аж підскочив у ліжку.

— Прокажи все це знову! — попрохав він.

— Не можу, — відказала Марґало. — У мене горлечко болить.

— І в мене теж! — повідомив Стюарт. — Маю бронхіт. Ти краще не підходь до мене близько, а то й ти його підхопиш.

— Я постою тут, біля дверей, — сказала пташина.

— Можеш пополоскати горло моїм полосканням, якщо хочеш, — запропонував мишоподібний хлопчик. — А ще ось тут є краплі для носа і повно паперових хустинок.

— Красно дякую, ви такий добрий! — сказала пташечка.

— А температуру тобі поміряли? — допитувався Стюарт, уже перейнявшись щирою турботою за здоров'я нового друга.

— Ні, не міряли, — відказала Марґало, — але навряд чи в цьому є потреба.

— Ну, то краще поміряти, для більшої певності, — наполягав Стюарт, — бо я аж ніяк не хотів би, щоб тебе спіткало якесь лихо. На, тримай!

І штовхнув градусника, що поковзом, по підлозі, опинився біля гості. Марґало взяла тонший кінчик приладу собі в дзьоб, під язик, і так вони зі Стюартом посиділи три хвилини в тиші. Тоді пташина вийняла градусника з дзьоба й пильно в нього втупилася, обережно туди-сюди крутячи.

— Нормальна! — оголосила нарешті.

Від радості в грудях у Стюарта аж серденько тьохнуло. Йому здавалося, що за все своє життя він іще не бачив створіння, яке було б гарніше за цю крихітну пташинку. Він уже любив її!

— Сподіваюся, — мовив він, — мої батьки змостили для тебе гарне кубельце, щоб ти мала де спати?

— О так, — відповіла Марґало. — Я спатиму у вазоні бостонської папороті на книжковій полиці у великій кімнаті. Це миле місце, як для міського будинку. А зараз, якщо ти вибачиш мені, піду я, либонь, спати — бачу, вже сутеніє надворі. Я завжди лягаю спати, коли заходить сонце. На добраніч, пане!

— Будь ласкава, не називай мене «паном»! — вигукнув Стюарт. — Клич мене Стюартом.

— Дуже добре, — погодилася пташечка. — На добраніч, Стюарте!

І легкими скоками: скік-скік, скік-скік! — пострибала геть.

— Доброї ночі, Марґало! — гукнув навздогін їй Стюарт. — Побачимося вранці!