Пригоди Цибулiно

Поки майстер Виноградинка і Цибуліно оглядали підошви та передки черевиків, хлоп'ята Сороконіжка і Сороколапка сяк-так сиділи, хоча це не зовсім їм удавалось.

– Бачите, — сказав майстер Виноградинка, — у цього треба замінити перші дві пари і тридцяту пару.

– Ні-ні,- заперечив швиденько старий Сороконіг, — ці черевички ще не зовсім зносилися, досить лише підбити їм закаблуки.

– А у цього треба замінити аж десять черевиків з одного боку.

– Ох! І скільки їм казати, щоб не човгали ногами! Хіба ж ці діти уміють ходити по-людськи? Де там, — бігають, стрибають, притупують. Ну от і маєте: усі праві черевики стопталися раніше від лівих.

Майстер Виноградинка тільки махнув рукою:

– Ат! Усі діти однакові! Чи дві у них ноги, чи сорок, — одна шана взуттю. Вони можуть збити сорок пар черевиків і на одній нозі.

Нарешті вся родина дружно задріботіла геть. Хлоп'ята Сороко ніжка і Сороколапка помчали, мов на коліщатах. Старий Сороконіг пересувався значно повільніше, бо він трохи шкутильгав. А шкутильгав він трішки, всього-на-всього на двадцять дві ніжки.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Як Цибуліно обдурив пса Гавкуна

А що ж сталося з хатиною кума Гарбуза? Одного нещасливого дня синьйор Помідор знову приїхав своєю каретою, запряженою четвериком коней-огірків. Але тепер його охороняв цілий десяток солдатів Лимончиків.

Цього разу кума Гарбуза вигнали з хатини без зайвих розмов і поселили там здоровецького пса, на ім'я Гавкун.

– Ось вам! — вигукнув Помідор і грізно подивився навкруги. — Тепер усі ваші хлопчики навчаться, як мене шанувати! Тепер хай начувається отой малий зайда, якому дав притулок майстер Виноградинка.

– Гаразд! Гаразд! —прогарчав Гавкун.

– А оцей старий дурень Гарбуз хай знає тепер, як не слухатися моїх наказів! — додав синьйор Помідор. — Якщо хоче мати дах над головою, то для нього завжди є готове місце у тюрмі. Там для всіх вистачить місця.

– Гаразд!.. Гаразд!.. — знову загарчав пес.

Майстер Виноградинка і Цибуліно стояли на порозі майстерні, бачили й чули все, що сталося. Але що вони могли вдіяти?

Кум Гарбуз сумно сидів при дорозі і з жалю смикав себе за бороду. І щоразу в його руці лишався жмут волосся. Нарешті він кинув це маловтішне діло, щоб не позбутися ще й бороди. Так і сидів він собі, як горох при дорозі, і тихо-тихо зітхав. Ви ж уже знаєте, що він завжди мав досить зітхань про запас.

Нарешті синьйор Помідор вліз у свою карету. Гавкун став у стійку «служи!» і хвостом віддав хазяїнові честь.

– Дивись мені, вартуй пильно! — наказав йому синьйор Помідор, вдарив по конях-огірках, і карета покотилася.

Того дня стояла страшенна спека. Гавкун трохи прогулявся вперед і назад перед хатиною, обмахуючись хвостом, наче віялом. Але він страшенно спітнів і подумав, що не завадило б тепер випити кухоль холодного пива. Подивився навколо, чи не видно якогось хлопчака, щоб послати по пиво. Та, як на біду, хлопчаків не було. Тільки один Цибуліно сидів на порозі шевської майстерні і старанно смолив дратву. Але собачий ніс Гавкуна відчув, що від хлопця йшов цибулячий дух, і пес промовчав.

А Цибуліно добре запримітив, що Гавкун знемагає від спеки.

«Або я помиляюся, — міркував Цибуліно, — або я не я!»

Сонце піднімалося все вище та вище, і спека ставала дедалі нестерпніша. Сіромаху Гавкуна діймала спрага.

«Чим я сьогодні снідав? — пригадував Гавкун. — Може, пересолили юшку? Ну просто горить у мене в горлянці, а язик такий важкий, мов каменюка».

Тут Цибуліно визирнув з дверей.

– А-гов, а-гов! — гукнув до нього Гавкун охриплим голосом.

– Ви до мене?

– До вас, юначе! Чи не принесли б ви для мене лимонаду?

– Я б охоче збігав, синьйоре Гавкун, та бачте, ніколи — хазяїн звелів мені полагодити ось цього черевика.

І без зайвих слів Цибуліно повернувся до майстерні.

– Який грубіян! — буркнув про себе пес. Він проклинав ланцюг, через який не міг сам збігати напитися.

Трохи згодом Цибуліно знов виткнув носа з дверей.

– Синьйоре! — благально про скавчав пес. — Може, ви принесете мені хоч кухлик простої водиці?

– Та я б охоче приніс, — відповів Цибуліно, — але саме зараз хазяїн загадав мені підбити черевики синьйора священика.

Цибуліно шкода було дивитися, як страждає від спраги бідолашний пес. Але він ненавидів собаче ремесло Гавкуна, та ще й хотів дужче допекти Помідорові.

О третій годині сонце вже так припекло, що й камінню стало жарко.

Тепер псові стало непереливки. А Цибуліно налив у пляшку води, всипав туди білого порошку, який дружина майстра Виноградинки приймала на ніч. Бідна жінка була така нервова, що не могла заснути без цього порошку.

Цибуліно підніс пляшку до рота, — от ніби п'є.

– Ах, яка свіжа води-и-ця, — примовляв він, погладжуючи себе по животі. У Гавкуна аж слина потекла, і на мить йому ніби полегшало.

– Синьйоре Цибуліно, — тихенько спитав він, — а ця вода — чиста?

– Аякже! Чиста, як сльоза!

– А в ній нема мікробів?

– Та що ви! Цю воду очистив один славетний професор.

І з цими словами він знову притулив пляшку до губів, ніби пити.

– Синьйоре Цибуліно, — знову спитав Гавкун, — як це ви робите, що пляшка весь час лишається повна?

– Справа в тому, — відповів Цибуліно, — що цю пляшку подарував мені мій старенький дідусь. Вона зачарована і тому ніколи не порожніє.

– А ви не дозволили б мені один разочок з неї ковтнути? Мені б однієї ложечки вистачило.

– Один ковток? Та хоч і десять! — відповів Цибуліно.

Важко уявити, як зрадів Гавкун! Він дякував хлопчикові, лизав йому ноги і крутив хвостом. Навіть перед своїми господинями — графинями Черешнями — він так ніколи не вислужувався.

Цибуліно віддав йому пляшку. Пес ухопив її в обидві лапи і одним ковтком випорожнив до дна, а тоді й каже:

– Як? Уже все? А ви ж, синьйоре Цибуліно, казали, що ця пляшка чарівна!

Та не встиг він договорити цих слів, як упав додолу і заснув.

Цибуліно зняв з Гавкунової шиї ланцюг, узяв пса на плечі і попростував до графського замку. Озирнувшись, Цибуліно бачив, що кум Гарбуз знов оселився в своїй хатині. І крізь віконечко виглядало осяяне щасливим усміхом лице старого і його руда борідка.

«Бідний пес! — думав собі Цибуліно, крокуючи до замку. — Я не міг зробити інакше. Та ще хтозна, як ти віддячиш мені за свіжу водичку, коли, прокинешся».

Ворота були відчинені; Цибуліно поклав пса на траву в парку, ласкаво погладив його і мовив:

– Привітай від мене синьйора Помідора.

Гавкун крізь сон відповів щасливим гарчанням. Йому снилося, що купається він у синій приємній водиці гірського озера... і п'є досхочу і сам розтікається водою. Ось уже водяний став його хвіст, водяні вуха, водяні лапи. Вони довгі і легкі, мов струмені водограю.

– Спи спокійно, — мовив Цибуліно і пішов назад до села.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Як кум Суниця чіпляв дзвоника для злодіїв

В селі Цибуліно побачив, що біля хатини кума Гарбуза товпиться багато людей. Видно було, що вони чимось схвильовані і сперечаються.

– Що тепер зробить Помідор? — тривожно запитував скрипаль Груша.

– Кажу вам, що все це не доведе до добра. Як не крути, а вони господарі і чинять, як їм заманеться, — говорила кума Динька.

Дружина кума Часника з нею погодилася і, ухопивши свого чоловіка за вуса, як за віжки, скомандувала:

– Н-но додому, поки не сталося лиха!

І навіть хоробрий майстер Виноградинка тривожно чухав шилом потилицю і вголос міркував:

– Помідор уже двічі пошився в дурні. Тепер він неодмінно помститься!