Украiнськi народнi казки

Багач озирнувся і за голову схопився:

— Чорт таке видів?! Купив добру корову, а таке сталося.

Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити.

— Звідки ти тут узявся? — питає він Миколу.

— Я й сам не знаю, — відповідає той. — Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою.

Багач не може отямитися.

— Як ти став коровою?

— Не знаю, — каже Микола, — але здогадуюсь, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма рік. Я скупився заплатити їй зароблене, і за те вона мені залаяла: «Миколо, бодай ти став коровою і був нею доти, доки не виплатиш мені зароблене молоком ь.

Багач вислухав і вилаявся:

— Послав тебе чорт на мою голову і гроші забрав. Іди собі та не роби сміху з мене.

— Що ти кажеш? — видивився на нього Микола. — Це тобі не обійдеться так легко. Хто чув таке, щоб невинному чоловікові мотузку на шию засиляти? Мусиш на суді відповідати.

Бачить багатий — біда буде. Заплатив Миколі гроші, щоб той згодився мовчати.

Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.

Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу. Стару вирішив продати.

Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить — іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув коров і зашепотів їй на вухо:

— Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити, — і пішов собі геть.

А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.

ПІП ТА СЕЛЯНИН

Був один бідний чоловік, а мав велику сім’ю. Раз лиш на казанні вчув, як піп звертається до людей:

— Люди мої, громадо, приносіть на боже, хто що може, і господь нагородить вас сторицею.

Дома чоловік каже своїй жінці:

— Небого, маємо багато діток, а жиємо бідно. Отець духовний у церкві виголосив, що хто дасть на боже, того господь нагородить сторицею… Може би, щось понести?

— Чоловіче, ти здурів? Таж у нас лиш одна корова на обійстю. Ані овечок, ані свині.

— Мовчи… Біг нам заплатить, а отець духовний нас похвалить!

Повів селянин корову на попівське обійстя. Піп записав у церковну книжку. І корівка ходить пастись разом із попівськими коровами.

Раз пастух на толоці заснув, а худоба заблудила… Селянська корова попрямувала до свого старого газди й повела за собою й попівські.

Чоловік зрадів:

— Ну, жоно, ти не вірила, що ми будемо нагороджені. Диви: наша корівка привела ще десять.

А жона лише головою покрутила:

— Дурний тебе піп хрестив. Від тебе їх ще ниньки заберуть. Най лиш дозвідає піп.

І раз лиш почали слуги шукати корів.

— Ану, погляньте до того селянина, — порадив піп, — може, його корова повела й наших…

Пішли до нього, а корови й справді тут. Але селянин не дає. Тоді прийшов сам піп…

— Що ти, Василю, вчинив?

— Нич. То мене господь нагородив.

— Недобре, Василю, робиш! Ти чужі корови присвоїв.

— Як чужі? Хіба ви, отче, з казальниці неправду говорили? Це ви своє слово не держите?

Зажурився піп… Думає собі: сміх буде, перед народом стану брехачем, коли Василь почне всім говорити.

— Слухай, Василю, не фіглюй… Одну корову собі бери, а інші віддай.

— Я не фіглюю, отче… Як вам дуже жаль, беріть собі ви одну…

І піп мусив піти геть.

Чоловік загаздувався. І ще й тепер газдує, якщо не вмер.

БІДА

Жив собі багатий піп, і маз лише одного сина. Той змалку нічого не робив. Коли підріс він, віддав його піп до школи. Прийшов час — оженив сина. А після батькової смерті той залишився на його парафії.

Ось одного разу молодий піп подумав: «Люди говорять, що їм біда. А я зріс, оженився і жодної біди на світі не знаю!»

Наказав він слузі закопати на тракті слуп і на ньому написав з одного боку версту, а з другого прибив таблицю. На таблиці написав, що відколи живе, жодної ще біди не знав.

Їхав тим трактом цар. Дивиться: з одного боку слупа написано версту, а з другого — таблиця прибита. Каже він фурманові:

— Піди-но прочитай!

Скочив той з карети, пішов і читає вголос. Цар послухав, щось записав і поїхав.

Приїхав цар додому і затребував до себе попа. Але те було не так швидко: може, через місяць, може, через два приїжджав піп до царя.

— Здорові були, ваша імператорська величність!

— Здоров! — відповідає цар. — Ну, що скажеш?

— Не знаю, чого ваша величність мене викликали.

Цар тоді каже:

— Ти зріс, оженився і жодної біди ще не знав?

— Так, ваша імператорська величність.

— Як же це?

Піп розповів, що його батько був багатий і при цьому він ніякої біди не знав. Коли ж помер, усе багатство синові залишив і попом зробив, він теж лиха не скуштував.

Розгнівався цар тоді і каже:

— Я царством керую, чому ж я біду знаю?.. Ну, загадаю тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то буде тобі прощено, а не відгадаєш — голова злетить з плечей!

І дав йому цар строку три доби, щоб відгадав:

Чи вище до небес, чи в землю глибше?

Скільки на небі зірок?

Що цар думає?

Пішов піп додому. Сидить він і думає, але нічого не може надумати, як на ті загадки відповісти. Прийшов строк іти до царя давати відповіді.

Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину.

— Що тобі казати, — відповідає піп, — адже однаково ти мені нічим не допоможеш!

Та все ж таки розповів солдатові, навіщо його цар викликав і які загадки дав. Тоді солдат каже:

— Скидайте, панотче, свій одяг, вбирайтеся в мій і стійте на моєму місці. А я піду до царя загадки відгадувати.

Обмінялися вони одягом, солдат пішов до царя, а піп став на його місце вартувати.

Приходить солдат до царя, привітався.

— А що, відгадав загадки? — запитує цар.

— Відгадав, — каже солдат.

Цар питає:

— Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю?

— Ні, ваша імператорська величність, вниз глибше.

— Чому ж?

— Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б’ють у барабани, то все чути.

— Ну, а скажи, скільки зірок на небі?

Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже:

— Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність.

Цар питає:

— А ти вірно полічив?

— Прошу перевірити! — відповідав той.

— Ну, а тепер скажи мені, що я думаю!

— Ви думаєте, що я піп, а я — солдат.

— А піп де?

— На моє місце став!

Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.

ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой, кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, а це вам тільки». І почала! А кума почула та другій кумі, а та третій, а третя п’ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.

От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не помагає!

От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І думає він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?"