Команда "Синьоi чайки"

Помалу хлопців огорнув якийсь дивний неспокій, і той неспокій не минав, ба ще посилювався. Петер, який ніс вахту на носі, раптом відчув на своїх очах сльози, а в серце йому закралася туга по теплому куточкові в хаті, де зараз спала його мати. А тут його лякала ця неозора безмежність, ця самотність і тиша, і таємнича ніч, крізь яку вони так безстрашно пливуть. Дарма що навколо були друзі, Петер почував себе покиненим і нещасним на цьому утлому суденці.

Юре міцно тримав у руках шкот. [3] Час від часу серце йому крижаніло від страху. Якісь жахливі примари привиджувалися йому, — чи то, бува, не душі безталанних рибалок, що втонули під час шторму?

А Франьові весь час увижалося, ніби він виразно бачить попереду обриси великого моторного судна, що з усією командою потонуло десь тут узимку під час лютого шторму.

Всі хлопці важко переживали цю першу самотню нічну плавбу. Лише Іво спокійно стояв біля щогли, віддаючи команди двом керманичам. Коли повіяв прудкий зюйд-вест, [4] він наказав підняти ще одне вітрило. Тепер «Чайка», нахилившись під тиском вітру, що дмухав з моря, бігла ще жвавіше. Пінилася розітнута носом хвиля та яснів кільватерний слід, що в місячному сяйві видавався срібною линвою. Іво думав про море, про гірку батькову долю, й ті думки палили його дужче од вогню. Зробити так, щоб не тяжів над батьковою могилою гнів та образа людська, справдити батькову мрію, — ось чого прагнув Іво, ось про що він думав. Але, щоб справдити батькову мрію, потрібна «Синя чайка». Вона була тепер для Іва дорожча за все на світі. І він вірив у «Чайку», так вірив, що його не лякали ні ніч, ні вітер, ні самотність. Хлопець поглядав на зорі. Великий Віз стояв над ним, припнутий до Малого Воза, й Полярна зоря яскраво й світло горіла на небосхилі. Маленькі, кучеряві хмарки горнулися до місяця, а вітер гонив їх небом, наче отару заблудлих овець. Потеплішало, хоч вітер подеколи прудко хльоскав у розвинені вітрила.

Ось-ось мали показатися білі скелі каменоломні. Вона, здається, була вже недалеко. Щоб набрати більше вітру у вітрила, хлопці відійшли від берега ще метрів на сто. Тут море було на диво бурхливе. Вода ніби починала закипати. Попереду вітрильника ніби сіялася мжичка — то злітали високо вгору тисячі дрібних краплинок, коли хвилі билися в ніс суденця. Вітер несподівано вщух, але вітрильник мчав дедалі хутчіш. Хлопців усе це анітрішечки не хвилювало — аби тільки швидше вже починало світати, прецінь за дня плисти якось приємніше. Далеко-далеко крізь темряву ночі заясніли відблиски потужних ацетиленових ліхтарів, які освітлювали каменоломню, й хлопці скерували «Чайку» в тому напрямі. Іво гадав, що десь за години три вони будуть там. А що тимчасовий порт каменоломні лежить по той бік скелястого мису, то Іво повертав кермо так, аби «Чайка» великим півколом обійшла пристань і на світанку перепинила рибалок, які саме виходитимуть у відкрите море.

Тим часом хвиля зростала й уже перешкоджала вітрильникові посуватися вперед. Ніч несподівано потемнішала, а з-поза високого пасма Біокових гір посунули кошлаті чорні хмари, які незабаром закрили Місяць. Десь понад островом замиготіли блискавки, небо почорніло, море загрозливо клекотіло й пінилося, немов хотіло одірватися від дна й пуститися в шалений танок.

Хлопців пойняв жах.

— Ой лишенько! — зойкнув Юре. — Потонемо…

Іво міцно тримався щогли й, хоч у голові йому паморочилося від незвички, намагався скерувати вітрильник до берега. Але вітер гонив баркас у протилежному напрямку. Іво спробував був згорнути вітрило та йти з самим лише клівером, [5] проте шалений вітер одразу пошматував той клівер. «Чайка» так накренилася, що навіть черпнула води. Франьо і Юре Закричали одчайдуш і почали кликати на поміч усіх святих.

А двійко стернових, із жахом поглядаючи на спінені хвилі, прислухалися до глухого гуготіння шторму, що блискавично насувався з моря.

Іво дивився на небо. Видно було, що ось-ось почнеться одна з тих весняних гроз із громом та блискавками, які, хоч і швидко минають, проте дуже небезпечні для моряків. Хвилі з шаленою швидкістю несли «Чайку» ген у безмежне море. Повернути назад до острова не було ніякої змоги — ураганний зюйд-вест свавільно гонив вітрильник поперед себе. Іво раптом уздрів вогонь маяка в напрямку острова Віс, але тої ж миті «Чайку» підхопили знавіснілі хвилі відкритого моря.

Завирувало. У повітрі захурчало, загуло. Вітрило, дарма що припнуте, раз у раз несамовито хряскало по щоглі. На превелику силу хлопці зняли його й прив'язали на дні баркаса.

Юре захлипав, а слідом за ним і Міхаел. Іво та решта хлопчаків гарячково хапалися за першу-ліпшу тверду опору. Ось вони злетіли у височінь, ось знов упали в безодню… Страхітлива блискавка розітнула темряву. Іво, хоч і сам уже втрачав надію, раз у раз підбадьорював своїх товаришів, намагаючись перекричати гуготіння бурі:

— Не піддавайтеся, хлопці! Незабаром це мине! Тримайтеся міцніш! Егей, екіпаже «Синьої чайки»!

Висока хвиля заплеснула баркас, і хлопці кинулися притьмом вичерпувати воду, що заливала дно вітрильника. Барильце з водою, яке було погано прив'язане, змило хвилею. Юре трусився наче в лихоманці, й репетував нелюдським голосом. Хвиля змила б і його, коли б хлопці не наспіли на поміч. Іво, сидячи біля товариша, всіляко втішав його. Вдарив грім, аж повітря здригнулося, й цієї жахливої миті, коли хлопці втратили вже будь-яку надію на порятунок, Іво постеріг у сяйві блискавки зовсім поряд велику моторну шхуну. Він заволав на все горло, але марно. Хіба міг хто почути його крізь ревище скаженої бурі?

Несподівано попереду «Чайки» виникли обриси самотнього скелястого острова. Хлопці бачили, як дикі спінені хвилі гоном гнали до прибережного скелля, й перш ніж встигли збагнути цю нову небезпеку, велетенська крута хвиля підхопила вітрильник і, вкривши піною, здійняла його високо вгору під гуркіт і громохкотіння бурі. Хлопцям навіть видалося, ніби їх швиргонуло в повітря, але наступної миті вони гепнулись долі, й весь екіпаж «Чайки» змило з палуби. Іво ще побачив тільки, як Пера та Юре хвиля понесла назад у море, потім він ударився об камінь, упав, і в очах йому потьмарилось. Але за мить Іво опритомнів. Просто перед ним нерухомо лежав Франьо, трохи далі — Міхаел; Петер, напружуючи останні сили, намагавсь утриматись на слизькій скелі, щоб його не злизала хвиля, яка без угаву била в камінь. Іво насилу перетягнув Петера в безпечне місце.

Нараз їм сяйнула думка: треба негайно рятувати все, що можна зняти з баркаса. Шторм не вщухав, і хвилі що набігали на скелясте узбережжя, перекочувалися по палубі «Чайки», заплішеної поміж двома кам'яними брилами. Перенісши під стрімку скелю двох своїх товаришів, які й досі ще не очутилися, Іво та Петер похапцем побігли до «Чайки» й зняли з неї все, що там залишилося.

Тільки тепер вони відчули страшну втому.

Нестерпучий біль пойняв Іва, коли він згадав, що море поглинуло двох їхніх друзів. Виснажений до краю, він знову почвалав до берега й довго розпачливо волав до здичавілої ночі. І Потім повернувся до Петера, впав побіля нього, й чорна темінь утоми огорнула його.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Сонце підбивалося дедалі вище в чистому дранковому небі, на якому не було й сліду вчорашніх грозових хмар. Заспокоїлося й море. Навіть не вірилося, що напередодні воно було таке дике й нещадне. Тільки прибережні хвилі усе ще сердито перекочувалися через скелля та чаїна зграя, кигичучи, кружляла понад баркасом, що лежав наче знебула істота.