Острiв тисячi самоцвiтiв

Обурено пирхнув — і знову хвильку дивувався, що може пирхати, коли вже давно вмер. І що йому болить ззаду шия — намуляв той клятий горбочок піску, якого Тікірі сам собі насипав; нічого не вдієш — так уже доведеться лежати вічно.

Без кінця, без краю!

Тепер Тікірі вже сміявся, тепер він уже знав, що зараз ніч, що він спав, що білі іскри — то зорі, що не вічно терпітиме він голод, що він людина, а не мертвяк… але йому кортіло погратися в мертвого ще хвилю; саме тому, що дуже радів з того, що живе.

— Ха-ха! — реготав уголос. — Зараз устану й піду лякати пані Маккормік за те, що так брехала! Чудесна медицина, хе-хе! Від мене хотіли правди, а самі брешуть, брешуть, брешуть!

Перестав сміятися, його охопило обурення: так нахабно вони брехали, хотіли вичавити з нього правду з допомогою брехні!

Тікірі підвівся. Ніде ні вогника, лиш зорі мерехтять, але щойно продерся між скелями, знайшов дорогу вже легко й невдовзі знову стояв перед знайомим парканом. Переліз.

Як повз садом до будинку, наступив на сухий пальмовий лист — лист зламався, лунко тріснувши. Тікірі завмер. Але в будинку, що огидно жовтів навіть у нічній пітьмі, було спокійно, лиш десь під дахом скрикнула ящірка гекко, провісниця нещастя, й Тікірі довго чекав, перш ніж рушив далі. Він не дуже-то вже вірив у віщування — просто не хотів марно наражатися на небезпеку. З відчинених вікон спальні чувся гучний хропак, і Тікірі був певен, що там не прокинулися б, якби він навіть пройшов спальнею. Але, на жаль, пройти тудою він не міг: грати на вікні заважали.

Тікірі сердито закусив губи.

Коли він на узбережжі вирішив ще раз навідати жовтий будинок і залагодити там одну пильну справу, то геть забув, що вікна на першому поверсі загратовані, — аби досередини могло просякати лише свіже повітря з моря, а небажаному гостеві — зась!

Тікірі безпорадно обіперся об стовбур пальми. До будинку потрапити він повинен будь-що, хай навіть ціною життя, але як, як?.. Струпата пальма муляла спину», хлопець випростався — вона ворухнулася теж і зашуміла кроною. Тікірі поглянув угору. Місяць досі не показувався, відблиск ліхтаря з вулиці був тут тьмяний, але й у цій густій сутіні очі Тікірі роздивилися багато дечого. Он край даху кругла чорна тінь. Що то? Може, мавпочка спить, може, папуга, може, якийсь інший звір згорнувся, але, мабуть, то тільки жмут опалого листя. По стіні щось скакало, найскорше ящірки. А ось і те, що Тікірі цікавило найдужче: вікна на другому поверсі відчинені навстіж — і без грат!

Ну, тепер він досередини втрапить. Кудою і як — ясно. Діло небезпечне, навіть карколомне, але зважитися він повинен, бо воно — справедливе. Людина повинна зважитися на все, коли йдеться про справедливе діло, інакше-бо…

Не додумав. Скинув з себе саронг, скрутив у мотузку, що нею, лазячи по деревах, зв'язують ноги в кісточках. Мотузка вийшла груба, неоковирна, але п вистачило, бо пальма була молода й тонка. Тікірі спинався щораз вище — пальма щораз ближче нахилялася до будинку, й хлопець радів, бо лиш так міг дістатися до вікна. А коли він ухопився рукою за карниз і переніс на нього вагу тіла, пальма шарпнулася назад, мов сталева пружина, крона її загойдалася, зашелестіла… Сидячи у вікні, Тікірі затамував подих. Але ніде ніщо не шеберхнуло, не озвалося, лиш та чорна кругла тінь над головою в Тікірі залопотіла крильми й злетіла. Отже, це був птах.

Потім ізнов закричала ящірка:

— Гекко! Гекко!

Пальма знову стояла, як стебло, націлене просто в небо, тиха, непорушна… і — на жаль, недосяжна.

Спершу нахилилася, допомогла йому влізти в будинок. Тоді випросталась і відітнула йому дорогу назад.

Тікірі був у пастці.

Кілька секунд він сидів непорушно у вікні. Усі думки нараз вивітрилися, голова й ціле тіло — дивно порожні… Аж ось йому майнула думка, така страшна, що він застогнав болісно: тепер священик або навіть священикова дружина напевно злапають його — і голого!

Скручений саронг, коли Тікірі стрибав на карниз, сковзнув з кісточок і зараз тільки чудом тримався на підйомі лівої ноги, але щомиті міг упасти в сад. На саму думку про це Тікірі мало не заплакав. Нічого він не боявся: хай б'ють, хай викликають поліцію, але ця дрібниця — клапоть скрученої матерії, що висів уже на кінчику пальця, — вкидала його в розпач. Він не соромився, але знав, що не витримає приниження: як вони кричатимуть, ці люди, як глузуватимуть, які будуть задоволені: «Ой, що я казала, Джефрі! Голий звір! І ось це підтвердилося! Клякни, негіднику, й молися: «… котрі взяли мене брудного, смердючого та голого…»

Ні, тільки не це! Зненацька він зрозумів, що нічим його так глибоко не образили, як саме тією молитвою. Прийшли бозна-відки й найшли на Ланці гадів, мавп і мене, брудного, смердючого та голого. Наче ту мавпу…

Здригнувся. Зціпив зуби. Посунувся підвіконням глибше й помалесеньку, обережно почав зводити ліву ногу. Міліметр за міліметром. Коли підхопив кінчиками пальців саронг, захлюпнула його хвиля радості й щастя, якої він, мабуть, ще ніколи не знав. Тихо сміявся до неба, до зірок, до всього цього чудового світу. Потім нарешті ввійшов досередини, до цієї ворожої фортеці.

Але до мети ще далеко — він стояв у горищному ванькирчику, де спав до вчорашнього дня. Одягнувся, тихенько натиснув на клямку, вийшов навшпиньках у коридор. Починався другий ланцюг пригод — може, ще тяжчий, ніж перший: зійти в чорному мороці сходами, розшукати в чорному мороці потрібні двері, зробити те, що треба, — і зникнути.

Як це йому вдасться, як він вислизне з пастки — Тікірі не уявляв собі. Хоча поки що не дуже сушив собі тим голову; в найгіршому разі десь сховається, а вранці спробує непомітно вишмигнути. Найближчим, а отже найнебезпечнішим ворогом був зараз чорний морок.

Тікірі непевно рушив уперед. Перша сходинка, друга…

На третій пересвідчився, що гірше від мороку світло, яке несподівано спалахнуло перед ним і на хвилю засліпило його.

Ніч, повна чудес

Мусив примружити очі. Мить не бачив нічого, крім білого сліпучого кола. Мимохіть позадкував… і, мабуть, розтулив рота, бо з пітьми озвався голос:

— Не кричи!

Тікірі не скрикнув — голос лунав приглушено, ніби не хотів розбурхати будинок.

— Хто це? — шепнув Тікірі.

— Що тобі тут треба? — відповів голос запитанням.

— Самоцвіт, — прошепотів Тікірі. — Він мій! — Усе ще не бачив того, хто тримав електричного ліхтарика. Навіть не впізнав голосу — незнайомий говорив надто тихо. Але зміркував, хто це має бути. Слова, що лунали з темряви, були сінгальські, а в цьому будинку розмовляли по-сінгальськи лише він та…

— Він мій, Анулло! — повторив Тікірі. — Присягаюсь!

— А я вже гадала, що ти йдеш їх забити, — буркнула Анулла. Вона стояла тепер майже впритул до нього. Опустила ліхтарик. Ось зараз кинеться на Тікірі або підійме руку — він ізнов квапливо позадкував:

— Ні! Не тр…

— Цить, дурню, — засичала Анулла. — Біжи по ту річ, я присвічу тобі.

Секунду Тікірі вагався, чи не підступ це. Чом саме Анулла з доброї волі помагає йому? Але, очевидячки, так воно є! Ані писнувши, збіг туди, куди Анулла скерувала світло. Відчинив двері кабінету. За десять секунд мав, що йому належало.

Служниця чекала на нього під сходами.

— Анулло, — прошепотів Тікірі. — Я переліз сюди з пальми, а як назад — не знаю. Відчиниш мені?

Анулла не сказала ні так, ні ні, а тихо рушила до чорного ходу. Коли вже стояли в саду, вона засміялася злостиво:

— Ну й залив ти їм сала за шкуру! Що тут ниньки робилося! Не вірять уже нікому. І мені давали пити фіолетову воду.

Торкнувсь її руки:

— То дурниця. Брехня, ошуканство. Ти боялася?

— Я! Ніколи я їм не брехала. Проте вони й мене примушували пити. — Навіть у темряві видно було, як вона посміхнулася. — Буцім я не знаю гіпермангану!

— Що це? — спитав Тікірі цікаво, а що вона не відказала, спитав знову — Вони, мабуть, божевільні, еге ж, Анулло?