Бхомбол-ватажок

Бхомбол розумів, що коли він злізе, йому не минути лиха. Ну, а коли залишитись на дереві, вони скличуть людей і силоміць стягнуть його. Тоді вже не втекти.

— Злажу, злажу! — сказав він. — Я дуже голодний і вирвав лиш один лимон.

— Якщо ти голодний, то йди собі додому й попоїж, — відказав гончар. — Чого ти поліз на моє дерево? Чий ти син?

— Добродія Чакі.

— Що це за Чакі? Я не знаю ніякого Чакі.

— Він усе бреше, — встряла гончарева дружина. — Злодюга!..

Бхомбол розсердився. «Зараз пошпурю на них лимон і стрибну через паркан», — вирішив він.

— Злазь, бо я сам стягну тебе! — погрожував гончар.

— Ану, спробуйте! — відказав Бхомбол.

— А, то ти так! — I гончар поліз на дерево.

Праворуч була кухня; гілля лимонового дерева майже торкалося її даху.

Бачачи, що гончар лізе на дерево, Бхомбол почав дертися ще вище.

Обидва виявилися мастаками лазити по деревах. Але Бхомбол мав велику перевагу: він був легший.

— Тримай, тримай його! — репетувала знизу гончарева дружина, розмахуючи чаплією. — Хапай його за ногу!

На галас прибігли сільські дітлахи. Побачивши на дереві гончара якогось незнайомого хлопчика, вони й собі заходилися голосно кричати.

«Кінець, — подумав Бхомбол. — Тепер я уже не викручусь! Але все-таки треба спробувати якось утекти».

Здавалося, гончар от-от схопить його.

Раптом Бхомбол помітив, що дах кухні прямо під ним. Він миттю опустився по гілках, став на дах, стрибнув з нього на землю і кинувся навтіки, все ще тримаючи лимон під пахвою.

— Тримай його, тримай! — заволав гончар і слідом за Бхомболом скочив на дах, а звідти на землю, але, пробігши кілька кроків, спіткнувся і простягся на весь зріст.

Хлопчаки зловтішно засміялися і заплескали в долоні — гончар і їм не дозволяв ласувати лимонами.

Перед втікачем виднілися бамбукові зарості, за ними — став, а там був уже й шлях. Бхомбол біг до шляху.

Оглянувшись, вій побачив, що за ним ніхто не женеться. Тільки чути було, як репетувала гончарева дружина:

— Розбійник, негідник, смердючий щур!

7. У БАБУСИНІЙ ХАТІ

Бхомбол ішов, відсапуючись.

По обидва боки дороги стояли хатки під солом'яними стріхами. По стінах на дах плелося огудиння гарбузів. Де-не-де на ньому порозпускалися великі жовті квітки й з'явилася зав'язь. Біля однієї хатини був тік, біля другої — хлів.

Коло дороги під деревом манго зібралася юрба хлопчаків. Вони прив'язували до хвоста собаці бляшану банку на довгій вірьовці. Дурний пес стояв і спокійно чекав, поки прив'яжуть банку. Бхомбол зупинився й собі подивитися на видовище.

Прив'язавши вірьовку, хлопці пустили собаку. Той одразу ж кинувся навтіки. Та що швидше він біг, то дужче деренчала бляшанка. Вслід за собакою з галасом мчала дітвора. Бхомбол мало не луснув від реготу. Потім він вирушив далі. Трохи пройшовши, хлопець оглянувся; він побачив, що собака, задерши хвоста, мчить полем, вірьовка волочиться за ним, але бляшанки вже нема.

Пройшовши ще трохи, Бхомбол потрапив у густі зарості очерету над дорогою. Трохи далі стояли дві хатини під солом'яною стріхою; на подвір'ях біля них було дуже чисто, а по стрісі слалося гарбузове огудиння. Хатинки були обгороджені живоплотом. Неподалік блищав старий, зарослий лататтям став з порозвалюваними сходами до води. На березі росло кілька кокосових пальм.

Дув легенький вітрець. Від голоду і втоми у Бхомбола злипалися очі. Раптом він побачив, що з-за однієї хатини, лаючи когось, вийшла бабуся із сивим, як джут, волоссям. У роті в неї не було жодного зуба.

— Ти чуєш, негіднице! — кричала вона. — Іди попоїси! Цілий день никаєш попід чужими дверима і заробляєш стусани. І люди кажуть, що я тебе не годую. Де ж ти ділася? Шурі, Шурі!.. Не озивається! А переполошила весь куток…

Бхомбол вирішив, що бабуся лає свою онуку. Старенька помалу вийшла на дорогу.

Тепер Бхомбол розглядів, що в руках вона тримала мідну миску.

Цього разу хтось обізвався. З хащів, мукаючи, вискочила біла корова, а слідом за нею руде теля.

Виходить, це корову звали Шойробхі?.. Бхомболу стало смішно.

— Іди до мене, попий рисового пійла, — примовляла бабуся.

Шойробхі глянула на неї, крутнула головою і, задерши хвоста, подалася в поле.

Розхлюпуючи пійло по дорозі, щось буркочучи, старенька пішла назад.

Досі вона не помічала Бхомбола. А тепер побачила і, прижмурившись якусь мить пильно дивилася на нього.

— Хто це там? — спитала вона нарешті.

— Я, — відповів Бхомбол.

— Хто «я»?

— Бхомбол.

Приставивши долоню до вуха і нахиливши голову, старенька перепитала:

— Як ти сказав? Томбол?

Бхомбол розсердився.

— Ні, не так! — щосили закричав він. — Бхомбол!

— Це все одно, — відказала бабуся. — Ти чого туди забрався? Мерщій вилазь. Нещодавно там бачили велику кобру. Ще б трохи — і синок рибалки Редхо віддав би богові душу!

Бхомбол миттю вискочив на дорогу і підійшов до старенької, злякано позираючи на зарості.

— Ти чий? — спитала бабуся.

— Добродія Чакі.

— Добродія Чакі? В нашому селі такого нема. Де ж твоя домівка?

— Ви все одно не знаєте, — відповів Бхомбол.

— А ти скажи. Побачимо, знаю чи не знаю.

— В Дургапурі.

— Дургапур? І я не знаю Дургапура? Туди треба їхати поїздом. Там жила моя дочка у свекра. — На очах у старенької забриніли сльози. — Зараз ніхто не зостався в живих, — додала вона. — І внук помер. А ти як забився в наше село? У тебе, мабуть, є тут рідня?

— Ні.

— То як же ти тут опинився?

Бхомбол мовчав.

— Розумію, — сказала бабуся. — І мій онук був такий, йому не сиділося дома. Всі ви дикуни і мавпи. Дома нудно… У тебе батько є?

— Ні, — похитав головою Бхомбол.

— А мати?

— Теж нема.

— Бідолашний мій! Усі померли? Кому ж тоді втримати тебе вдома? — І, підійшовши зовсім близько до Бхомбола, старенька заглянула йому в обличчя. — Ти, мабуть, давно не їв? Лице в тебе таке змарніле. Мій онук теж голодував, поневіряючись по лісах і дорогах. Ходімо — це мій дім. Трохи попоїси. Проходь, проходь!

Проте Бхомбол не рушив з місця.

— Не соромся, — сказала старенька. — Ходімо, ходім! — Вона взяла Бхомбола за руку і повела до хати.

Веранда її хатини аж сяяла чистотою. В одному кутку була кухня. На розсосі висіли глечики. Біля груби, наче відлюдник, що заглибився у роздуми, сидів попелястий кіт. Почувши кроки, він неохоче розплющив очі і стиха нявкнув.

— Ну чого ти? — спитала його старенька. — Почекай трохи…

Вона зайшла в хату, потім повернулася і, постеливши на долівці очеретяну мату, сказала Бхомболові:

— Сідай.

Бхомбол неквапливо піднявся на веранду й сів на мату.

Бабуся знову зайшла в хату. Вона висипала з горщика у лозовий кошик дві жмені свіжого смаженого рису. Потім дістала з іншого горщика дві солодкі пампушечки з м'якуша кокосового горіха і, поклавши їх на рис, вийшла на веранду й подала кошик Бхомболові.— Бабусю, а що мені робити з лимоном? — спитав Бхомбол, беручи кошика.

Старенька, радісно посміхаючись, спитала:

— Як ти мене назвав?

— Бабуся…

Старенька посадила Бхомбола перед собою і, так само посміхаючись, спитала:

— Де ти дістав цей лимон?

— Вирвав у гончара в садку.

— У гончара Моте? Не їж його, синку. Я почастую тебе гарним лимоном. Викинь його. Я прожила сімдесят років і ще ніколи не бачила такого скнари.

Та Бхомбол не викинув лимона. Він поклав його біля себе і взявся до їжі. Старенька принесла йому води у блискучому мідному глечичку.

— Їж, їж! — припрошувала вона. — А я піду нарву городини і спробую наловити рибки.

Ополудні вона нагодувала Бхомбола вареним рисом, квасоляною юшкою та городиною. Риби їй не пощастило спіймати. Старенька дала Бхомболові цілий кухоль густого молока від тієї самої Шойробхі. Шар сметани на молоці був товстий, як килим. Бхомбол дуже любив сметану. Наївшись донесхочу, хлопець ліг на мату і добряче виспався. Коли він прокинувся, над бамбуковим гаєм уже сідало сонце.