Пiрати Спiвучих островiв

Я навіть поплив швидше.

Та недовго тривав цей блаженний спокій. Ні з того ні з сього згадалася мені акула, яка в Герцегновому одкусила ногу англійці. Видалося, що чудовисько шастає десь поблизу і чигає на нову поживу. Що для нього могло бути краще за двох молодих хлопців?

Враз мене охопив пекельний жах. Ноги, руки, шия стали мов дерев’яні. Я відчув — далі плисти не можу. Ліг на спину і крикнув Івові:

— Я стомився!

Іво повернув до мене голову. В місячному сяйві я бачив його темне обличчя і перелякані очі.

— Що з тобою?

— Нічого. Просто втомився.

— Може, повернемо до човна?

— Ні! Пливімо далі!

Правду кажучи, я охоче повернув би назад до човна, але що б тоді Іво подумав про мене? Він уже й так знав, що я не вмію до пуття ні плавати, ані пірнати, і взагалі... Про акулу я боявся навіть згадувати, бо він висміяв би мене посеред моря.

Поволі збирався на силі. Гнав геть думки про акулу. Проганяв її далеко, до берегів Африки; тільки вона ніяк не хотіла відпливати. Кружляла ближче й ближче навколо мене, а певніше — в моїй уяві. Чим більше я силкувався про неї забути, тим більший страх огортав мене. Здалося мені, що я не потраплю утриматися навіть на спині...

— Відпочив уже? — спитав Іво.

— Вже, — відповів я. — Можна плисти.

Нічого іншого не випадало сказати. Я зціпив зуби і насилу поплив далі. Мав таке відчуття, ніби все це мені тільки сниться. Вода густа, як смола, а я пливу вперед через те смоляне море і ніяк не можу доплисти... Я вже не оглядався назад, не дивився на берег — дивився тільки на Іва, на його голову, що то занурювалась, то виринала, і на руки, які впевнено розгортали воду. Я знемагав...

Коли це зліва почув гудіння мотора — здалеку воно скидалося на дзижчання комара,— а за хвилину побачив тьмяний вогник, що ніби світлячок сунувся по воді. Якийсь човен плив у нашу сторону!

Ми зупинилися.

— Човен... — прошепотів Іво.

Я не озвався, бо не здолав видушити з себе ані слова. Іво підплив до мене.

— Бачиш? — показав у напрямку берега.

Я виразно бачив човна і чув гудіння мотора, яке ставало гучніше й гучніше.

Зненацька в човні засвітили прожектор. Смуга світла ковзнула по воді й торкнулася наших голів.

— Шукають нас! — гукнув Іво. Рвучким рухом він загріб воду, вискочив аж до пояса і витягнув угору руку, як робить людина, рятуючись із виру.

— Гей! Гей! — крикнув.

Я теж закричав, але голос мій був такий слабенький, що його ніхто не почув би навіть через підслухувальний апарат.

Проте човен прямував до нас, а прожектор обмітав воду то з лівого боку, то з правого. Шукали нас. Це було певно. Та як зауважити серед ночі на поверхні води дві голови, схожі на маленькі буї? Однак я не втрачав надії, бо, крім неї, у мене вже нічого не лишилося. Я знов закричав, і — о диво! — голос мій пролунав трохи гучніше. Кричали ми по черзі: раз Іво, раз я. І були певні, що нас почули — адже човен прямував до нас.

Ми вже чекали, що нас от-от витягнуть з води, але раптом човен звернув убік... Ми тільки почули гучний гуркіт, а потім звідти, куди повернув човен, до нас докотилася крута хвиля.

Ми зосталися, мов два корки, викинуті в море. Самі, знесилені до краю.

— Попливли до нашого човна...— озвався по хвилі Іво.— Мабуть, побачили їх.

— А якщо і їх не побачили?

— Човен більший, його легше помітити.

Аж тепер я збагнув, що сталося. Ми рятували товаришів, покинули моторку, а тим часом їх знайшли, ми ж полишилися на ласку долі. Що робити? Я не запитав про це, бо саме питання видалось мені безглузде. Що ми могли робити?

— Пливімо далі! — спокійно сказав Іво.

— Куди?

— До берега...

Будь ласка, оце вам Іво! Не думає про те, що робити, бо знає: єдиний порятунок — це плисти до берега.

Іво ніскілечки не хвилювався. Підплив до мене і спитав:

— Як ти почуваєшся?

— Добре,— збрехав я.

— Ну то рушаймо... тільки помалу, бо я вже стомився.

Не знаю, відкіля у мене взялися сили до дальшої боротьби. Ми пливли поволі-поволі. Здавалося, стоїмо на місці, в застиглій, мов лава, воді. За нами й досі гула моторка і в темряві блищав, наче око морського чудовиська, прожектор.

— Стали,— озвався Іво.

— Певно, забирають наших, — крикнув я у відповідь, і раптом узяв мене великий жаль. Там уся наша компанія: Геля, Марко, Фран, Свен сідають у човен, а ми... Я не важився навіть подумати, що буде з нами. Іво теж не важився, але сказав:

— Зараз повертатимуть... Може, тепер нас помітять.

Він хотів мене підбадьорити, а я вже був певен — коли не допливемо своїми силами, то загинемо. І, зціпивши зуби, я ще швидше поплив до вогнів, що блимали на березі.

— Зажди, вони повертаються...— почув я ззаду голос Іва. Не зупинився. Знав — коли хоч на мить перестану плисти, то вже не здолаю зрушити з місця. Я поплив тільки трошки повільніше, щоб Іво міг догнати мене.

— Зажди! — крикнув він.— Треба дати їм якийсь знак! — Іво перевернувся на спину та й ну бити ногами, високо розбризкуючи воду.

Невдовзі я побачив, що смуга світла, повільно пересунувшись по воді, раптом спинилася. Прожектор бив просто в нас, а здалеку хтось голосно гукав. Мені все ще не вірилось, та ось я перевернувся на спину й побачив вал води перед човном і велике, біле око прожектора. Пливли до нас.

Човен підходив ближче й ближче, і я щораз виразніше чув, як звідти гукали. Здавалося, я чую голос дядечка та Гелі... І тоді я геть знесилів. Широко розкинувши руки, лежав, наче мертвий, на воді, яка легко гойдалася піді мною...

15

— Тут до тебе приходив Іво,— сказав дядечко. Він сидів над плиткою, мов факір над скрученою в клубок змією, і помішував ложкою в казанку. Навіть не обернувся, а гробовий голос його не віщував нічого доброго.

Аж тепер я збагнув, що хвилину тому прокинувся і лежу в наметі. Через лаз бачив могутні дядечкові плечі, його великий капелюх, сріблясто-сині гілки олив, а далі — скелі, кипариси і затоку, вкриту брижами від подиху легкого вітру. Світ видався мені ще кращий, особливо коли я подумав, що міг його вже зовсім не бачити. Тільки дядечко начебто супився. Це вперше я бачив його таким. Я не смів і рота роззявити, але за хвилину наважився.

— Приходив Іво... Що він хотів?

Дядечко здвигнув плечима.

— Хіба я знаю! Певно, хотів побачити, чи ти живий.— І раптом повернувся до мене, й мені аж мурашки поза шкірою побігли, бо в його очах я вперше уздрів гнів. Мить докірливо дивився на мене.— Все-таки жаль, що я не твій батько, а то з задоволенням вліпив би тобі двадцять п’ять гарячих по голому місцю.

«Яке це щастя, що він не мій батько,— адже у нього страшенно важка лапа»,— подумав я, але сидів покірно, мов трусик. Анімур-мур, щоб ще дужче не розсердити дядечка.

Дядечко похитав головою.

— Ловко ти зробив! І взагалі, нащо я брав тебе з собою! Подумай тільки, що б я сказав твоїй матері?

Я подумав, проте нічого не прийшло мені в голову, що б дядечко міг сказати мамі, якби мене не витягли з моря. Одначе скоро я зрозумів, що дядечко нічого не повинен казати, бо ж він розмовляє зі мною і — коли нюх не зраджує мене — готує на сніданок щось вельми смачне.

— Може, ти щось скажеш? — гукнув дядечко басом, од якого захиталися гілки олив.

— Перепрошую...— прошепотів я.

— «Перепрошую... Перепрошую...» Великий толк із твого перепрошення! Пан Ренлюнд геть посивів, а він — «Перепрошую...»

— Мені здається, що пан Ренлюнд уже був сивий, — зауважив я мимохідь.

— І надало ж вам!

— Ми хотіли поплисти на острів Свети Никола. Там, кажуть, живе пустельник, який зовсім не є пустельником.

— Що? Що ти вигадуєш? Іще й глузуєш із мене?

— Спитайте, дядечку, Іва, він вам розкаже. Місцеві власті буцімто зробили з нього пустельника, аби закордонним туристам було на що дивитися.

— У тебе, либонь, гарячка!

— Ні! Тільки той пустельник сам із Петроваца, і коли на острові немає туристів, то він іде до пивниці, попиває там вино і слухає радіо, бо йому дуже нудно. Я навіть подумав, що з вас, дядечку, був би першокласний пустельник, і ми заробили б трохи грошей.