Скеля Дельфiн

Ця думка була жахлива, вона обурювала і позбавляла спокою професора.

Професор навіть хотів піти шукати Васю, але не знав, де живе його учень, і відмовився від свого наміру. Терпляче чекав він, і скрипка лежала перед ним, поруч з хризантемою.

І вже надвечір, коли професор втратив майже всяку надію побачити Васю, почулися легкі, але зовсім незнайомі кроки, і якась маленька постать, важко спираючись на паличку, прошкандибала до хвіртки.

Професор аж підвівся з крісла, коли рипнули завіси і в садок увійшов Вася. Хлопець ішов помалу, спираючись на паличку. На його обличчі заграла привітна усмішка, коли він побачив професора.

Вася зайшов на веранду, привітався з професором і побачив скрипку.

Це була не та скрипка, на якій він завжди грав, але розпитувати йому було незручно. Вася сів у крісло. Професор кілька хвилин дивився на хлопця, немов милуючись ним і радіючи.

Вася почав розказувати, і професор разом з ним пережив усі події цього незвичайного дня.

Професор дізнався про високу скелю Дельфін і яхту «Галатея», яка лежить глибоко під водою, про білого офіцера Глобу і мертвооких крабів. Про білу моторку з червоними ватерлініями…

Вася чесно розказав йому, що поринав на затонулу яхту, щоб дістати скрипку, і професор, почувши це, тихо всміхнувся. Він подумав разом і про те, що могло б бути, якби моторка спізнилася на п’ять хвилин, і здригнувся.

І коли Вася замовк, жадібно поглядаючи на нову скрипку, професор усміхнувся і сказав:

— Цю скрипку для тебе прислали з Москви. Шкода, що ввечері мені не вдалося тебе побачити.

— З Москви? — тихо й здивовано перепитав Вася.

— З Москви, — підтвердив професор. — Там не забувають навіть про таких хлопців, як ти.

Професор зробив суворе обличчя, але посмішка проступила на ньому, і Вася, ще не вірячи своєму щастю, теж ніяково всміхнувся.

Обережно, немов боячись, що скрипка зникне, як тільки її торкнутися, він простяг руку до футляра. Насмілившись, він вийняв скрипку і, все ще не вірячи, провів по струнах смичком.

Професор сидів мовчки, спостерігаючи захоплення хлопця, і обличчя його сяяло молодою променистою втіхою.

Вася обережно підніс скрипку до підборіддя, і вже тоді, забувши про все на світі, про страшний день, про скелю Дельфін і зелену темряву на потонулій яхті, про Глобу і гострий біль у нозі, заграв.

Він грав упевнено і натхненно, як великий майстер. Могутні, сильні звуки злітали з білих пружних струн.

В цій музиці, яка широким потоком заливала веранду й садок, була молода, непереможна радість життя, і старому професорові здалося, що на кілька хвилин молодість повернулася до нього.

Вася грав, і музика його була широкою, як неосяжне море, що хвилюється під поривами південного вітру.