На Змiiному островi

Якось, коли ми закінчили денну роботу, до нас приїхали юрист і Поді Гама-рала. Юрист вийняв з кишені недільний номер газети і простягнув його мені.

— Ось прочитай, — сказав він, — тут написано про твого батька. Я приїхав спеціально для того, щоб повідомити тебе про це.

— Про батька? — вигукнув я і гарячково схопив газету.

— Дивись там, де оголошення.

Я читав, і серце в мене шалено колотилось:

Упалі Гінівелле!

Твій батько дуже захворів, і його життя в небезпеці. Він весь час марить і кличе тебе. У нього був тяжкий сердечний приступ, і лікар сумнівається, що хвороба минеться. Приїжджай швидше. Ми сподіваємось, що ти простиш нам те зло, якого, можливо, ми тобі завдали, і негайно приїдеш до свого тяжко хворого батька.

Твоя засмучена мачуха.

Я подякував юристу.

— А твоя рідна мати померла? — спитав він.

— Так, померла, коли мені було сім років.

— Я, здається, починаю тепер розуміти… І ти втік з дому?

— Втік.

— Що ж, мачуха ставилась до тебе погано?

— Ні, я просто люблю пригоди. Тому ми з Джінною й утекли.

— Це оголошення побачили в газеті мої діти. Вони просили переказати, що дуже співчувають твоєму горю. Наступного місяця вони розраховували приїхати до вас.

— Ми будемо дуже раді. Нехай приїжджають.

— Але ж ти повинен їхати до свого батька!

— Так, я поїду, але через два-три тижні повернусь.

Ми пригостили наших друзів смаженими кокосовими горіхами, плодами каджу і кавою з пальмовим цукром.

— А це хто? — спитав юрист, жуючи горіх і показуючи очима на Пунчі-махаттаю.

— Це Пунчі-махаттая.

— Пунчі-махаттая? — перепитав він і звернувся до нашого нового товариша: — А ти звідки, юначе?

— З Веллабоди.

— Он як? У мене у Веллабоді багато знайомих.

— Мого батька звали Лата Дунувіра.

— Отже, ти рідний внук шановного Дунувіри?

– Авжеж, що так, він мій дід, — підтвердив Пунчі-махаттая.

По дорозі до човна юрист розповів мені, що він чудово знає всю родину Пунчі-махаттаї. Батько його успадкував від діда Пунчі-махаттаї багатий маєток, але прогуляв його і помер жебраком. Повагавшись, юрист розповів також і про те, як Пунчі-махаттая пограбував сліпу жінку.

— Все це я знаю від нього самого, — промовив я. — Таким зробило його життя, та й батьки не привчили його в дитинстві до праці.

— Правду кажеш, — згодився юрист.

— А зараз, на мій погляд, він виправився, став чесним хлопцем.

— Якщо це так, то він перед тобою у великому боргу.

— Ну що ви!

Юрист сів у човна, і Поді Гама-рала відштовхнув його від берега.

— Упалі, ти коли поїдеш до батька? — спитав мене він, беручись за весла.

— Завтра вранці.

— Правильно. Що раніше ти поїдеш, то краще.

На світанку я вже прощався з своїми друзями. На очах Джінни бриніли сльози, а Пунчі-махаттая плакав, як мала дитина.

— Та я ж скоро повернусь, не пізніш як через два-три тижні, — заспокоював я хлопців. — А ви дивіться, не забувайте про діло, пильнуйте господарства.

— Мені б теж хотілось поїхати додому, — мовив Джінна.

— Будь ласка, можеш їхати, як тільки я повернусь.

— Ні, я хочу поїхати з тобою.

— Добре, іншим разом поїдемо вдвох, а Пунчі-махаттаї доручимо доглядати город.

На веслах сиділи Джінна і Пунчі-махаттая. Причалили ми до берега трохи північніше села, бо звідси було ближче до станції. Друзі почекали, поки я сяду в поїзд, і ще довго, після того як поїзд рушив, стояли на пероні.

Мій батько був хворий так тяжко, що лікар вважав його приреченим. Коли я ввійшов до нього в кімнату і він побачив мене, на очі йому набігли сльози, і він спробував був підвестись, щоб обняти мене. Але мачуха цього не дозволила: лікар заборонив батькові навіть рухатись.

— Синку мій, — ледве чутно прошепотів він, — як добре, що ти знову зі мною. Я ж бо так мріяв побачити тебе хоч перед смертю. А вона вже недалеко, я, мабуть, не проживу й тижня.

Серце моє краялось від болю, до горла підступили сльози.

— Я зараз же поїду в Галле, — рішуче промовив я, — і привезу тобі найкращого лікаря!

— Його лікує один дуже досвідчений лікар, — зауважила мачуха.

— Ні, треба привезти найкращого!

— Що ж, ти маєш рацію, — погодилась мачуха, — треба зробити все, щоб урятувати батька.

Вона встала і жестом запросила мене вийти з кімнати, але батькові не хотілось, щоб я залишав його.

— Як добре, синку, що ти приїхав. Я вже починав боятись, що не побачу тебе. А зараз мені навіть полегшало. Це мачуха запропонувала дати оголошення в газеті.

— Вона це розумно придумала. Мені привіз газету один юрист з Галле. Він якось приїжджав до нас із усією своєю родиною, і у нас з ним добрі стосунки.

— Так, все вийшло добре… А я, мабуть, не одужаю. В мене буває по кілька приступів на тиждень. Лікар вважає, що надій немає ніяких. Та я й сам це знаю.

— Я привезу тобі найкращого лікаря!

— Ні, не треба. Та й лікарі беруть за лікування дуже дорого. А тобі доведеться утримувати мачуху й брата, бо я їм майже нічого не залишаю. Останні два роки справи мої йшли кепсько, і ми витратили всі свої заощадження. Грошей у мачухи тільки розрахуватися з боргами. Все ляже на твої плечі. Скажи мені, в тебе є гроші?

— Є. За цей час я навчився їх заробляти. У нас велика ділянка землі, і ми досить вигідно продаємо врожай. Так що утримувати мачуху й брата я зможу.

Я вийшов з кімнати й зустрівся з мачухою. Вона з плачем кинулась мені на груди.

— Я вийшла, бо не могла більше витримати! Як добре, що ти тут! Зараз ми негайно все продамо і врятуємо батька!

— Ні, не треба нічого продавати. Я сплачу ваші борги, розрахуюся з лікарем і залишу вам на життя. Я дещо заробив, і грошей у мене вистачить.

— Синку, — промовила мачуха, схлипуючи і низько схиливши голову, — прости мене, якщо я коли-небудь зробила щось не так. Повір мені, я не хотіла, щоб тобі було погано. Так, я інколи тебе сварила, але тільки тоді, коли ти дуже вже сердив мене й батька. Прости мене, синку.

— Заспокойся, ти ніколи не зробила мені нічого поганого. А втік я з дому тому, що нам з Джінною захотілось зазнати пригод.

— Коли батько захворів, я була сама не своя, тому що не розшукала тебе й не умовила повернутись. Мене ж бо весь час мучила думка, що ти втік через мене. І ось уже тиждень, як я сплю не більше двох годин на добу. Батько наказує мені спати, але я не лягаю, передрімаю десь у куточку, хоч уже й з ніг падаю.

Я зрозумів, як боляче страждала мачуха через те, що я втік з дому, і відчув до неї глибоке співчуття. Коли я бачив її востаннє, мачуха була молодою й красивою, а зараз переді мною стояла стара жінка.

— Не муч себе даремно, — сказав я, — лягай і спи. А я посиджу біля батька.

— Ах, синку, мене змучили не безсонні ночі, а хвороба твого батька й думки про те, що я заподіяла тобі багато зла. А зараз я щаслива, бо ти простив мене!

— Нема чого прощати, ти не заподіяла мені ніякого зла!

Наступного дня я поїхав у Галле і привіз відомого спеціаліста із захворювань серця. Він уважно оглянув батька і звелів дотримуватись методів лікування попереднього лікаря. Я зрозумів, що він не приписує нових засобів тому, що вважає становище хворого безнадійним. Батько це теж чудово розумів.

За тиждень він помер. На похорон я витратив майже половину привезених з собою грошей. Дотримуючися звичаю, я запросив десятьох буддійських монахів і щедро наділив їх милостинею, щоб батькові добре повелося на тому світі. Від'їжджаючи назад на острів, я купив мачусі сорок метрів полотна і кілька саронгів та сорочок братові. Гроші, що залишились у мене після цього, я віддав мачусі, взявши собі лише дві рупії на дорогу. Мачуха довго не хотіла брати в мене гроші.

— Мені нічого не треба, — сказала вона. — Я вмію бути ощадливою і проживу на те, що в мене лишилось. Твоя підтримка й поради в першу чергу потрібні твоєму братові, не забувай про нього. А найкраще залишайся тут і живи з нами.