Бхомбол-ватажок

Потім Бхомбол побачив чоловіка, який стругав паличку. Поруч з ним стояв ще один і збивав фіги пристосованою саме для цього тичкою. Коли пан управитель порівнявся з ними, вони обидва припинили свою роботу і шанобливо привіталися з ним, потім з цікавістю оглянули Бхомбола.

В цей час на дорозі показався великий, запряжений волами віз, навантажений хмизом і соломою. На самому верху, захистившись від сонця парасолькою, накинувши на плечі чадор і ліниво чухаючи ногу об ногу, сидів чоловік і, здавалося, куняв. Він, мабуть, був нетутешній. Не озираючись довкола, він їхав прямо посеред вулиці.

— Ей, ти, негіднику! Очі більмами позатягало, чи що? Звертай! — закричав Бога. Чоловік, що куняв на возі, здивовано витріщив очі.

— Звертай! — гукав слуга, поспішно склавши парасольку.

Возій квапливо стьобнув борозного вола, а підручного смикнув за хвоста. Хура справді звернула, але обоє правих коліс потрапили в глибоку канаву, а воли зайшли в садок біля дороги.

Пан управитель ішов собі далі прямо по дорозі, а Бога так само незворушно тримав над його головою парасольку. Бхомбол був здивований. Простуючи за дядьком, він час від часу озирався назад. Адже вони могли легко звернути і дати хурі проїхати! Чому ж вони не зробили цього?

Оглянувшись востаннє, Бхомбол побачив, як возій зіскочив на землю і метушився біля воза. Незабаром вони повернули ліворуч і ввійшли в зарості. Більше Бхомбол нічого не зміг побачити.

Перед ними з'явився великий повноводий став. Довкола нього стояли вкриті соломою і бляхою будинки. Один берег поріс чагарником. Там, біля самих кущів, у воді видно було безліч лілей. На протилежному боці купалося, кілька чоловік. Неподалік від них хлопчик ловив вудочкою рибу; поруч нього сиділа дівчинка. Поки Бхомбол із дядьком ішли вздовж ставу, у хлопчика клюнуло. Маленьке рибеня блиснуло сріблом і затріпотіло в промінні сонця.

На пустці за одним із будинків валялися розбиті банки, череп'я, бамбукове ломаччя. А ще далі на ній розгулювали дикі голуби.

Зненацька вони знялися в повітря і, покружлявши в небі, полетіли саме в той бік, куди йшов управитель з небожем.

Невдовзі Бхомбол з дядьком підійшли до базару. З обох боків його стояли одна повз одну пофарбовані в темний колір крамниці під бляхою. Деякі з них були кам'яні. Ліворуч стояв рундук кравця. На вивісці червоними літерами на чорному тлі було написано: «Білаталі і бр. Тут можна купити будь-який одяг». «І бр.» означало, очевидно, «і брати».

Помітивши цю вивіску і саморобний напис, Бхомбол посміхнувся. Перед рундуком висіли, погойдуючись на вітрі, ситцева сорочка і червона спідниця, облямована чорною тасьмою. У кутку рундука перед запорошеною шафою з розбитим люстром сидів навпочіпки чоловік у вишиваній сорочці з довгими рукавами і, орудуючи велетенськими ножицями, кроїв куртку. Волосся в нього на голові було кумедно підстрижене — драбинкою, ніби йому, коли стригли, одягали на голову різної величини горшки. Зате борода в кравця була дбайливо підстрижена на французький лад. В кутику рота він тримав напівпогаслу сигарету. Поруч із ним сидів хлопець з перснем на пальці і пришивав ґудзики.

Ось кравець виглянув на вулицю. Побачивши пана управителя, він кинув роботу, похапцем вибіг з рундука і, шанобливо вітаючись, сказав:

— Ласкаво просимо, ваша світлість!

Бхомбол і його дядько стояли перед самим рундуком.

«Цікаво було б дізнатися, хто тут сам Білаталі, а хто його «…і бр.», — подумав Бхомбол. Всередині рундука він помітив ще й інших людей.

Однак управитель не став заходити всередину.

— У тебе знайдеться сорочка? — спитав він, стоячи на вулиці.

— Сорочка на хлопчика? — Кравець глянув на Бхомбола. — Звичайно! Будьте ласкаві, зайдіть у рундук! Я покажу вам, що в мене є.

— А на що ви посадите його світлість? — суворо спитав Бога.

Позаду почулося хихотіння. Бхомбол озирнувся і побачив, що довкола зібралися цікаві; вони теж глянули на хлопця.

Управитель зайшов у рундук і сів. Бхомбол опустився поруч з ним. Кравець знову відчинив шафу, дістав звідти вузол з одежею і, розв'язуючи його, сказав:

— Звичайно, одразу важко підібрати готову річ, але зараз свято, і, на щастя, є кілька пошитих сорочок.

Він вийняв з вузла білу в чорну смужку сорочку з мережкою на рукавах і подав її панові управителю.

— Нікудишній ситець, — зневажливо мовив той.

Бхомбол давно мріяв про таку сорочку, зшиту по-пенджабськи, але не посмів сказати цього.

— Ну як, подобається? — спитав його дядько.

Бхомбол швидко закивав головою.

— Одягни, я побачу, як вона на тобі…

Бхомболу не треба було говорити це двічі.

Скинувши чадор, він почав швидко одягати сорочку.

— Ваша світлість, ви тільки накажіть, — мовив кравець, обсмикуючи і поправляючи на хлопчикові сорочку, — і ввечері будуть готові дві такі сорочки. Ми беремо найкращий ситець у Хартеба. — І він запобігливо глянув у вічі панові управителю.

— Дай ще одну таку сорочку, якщо є! — велів дядько. — Тільки це не справжній пенджабський фасон. У тебе є жовтий ситець? Зший із нього ще дві такі сорочки. Скільки ти хочеш за все?

— Чи варто говорити про ціну, ваша світлість! Скільки дасте, і за те спасибі, — відповів кравець і, скинувши сорочку з Бхомбола, склав її і передав у руки Боги.

Потім він зняв мірку і записав її олівцем у свій зошит.

Бхомбол зазирнув у зошит і не зміг не засміятися в душі, побачивши каракулі кравця.

— Дуже гарно шиє цей кравець, — сказав Бога, коли вони вийшли з майстерні. — Його дядько працює в одному англійському ательє в Калькутті. Хотів і його забрати до себе, та він відмовився.

— Чого? — поцікавився пан управитель.

— Сказав, що не хоче гнути спину на когось.

Дядько гмукнув і одвів погляд.

Крамниця Хардеба була за кілька рундуків від майстерні кравця. Коли пан управитель вийшов від «братів Білаталі», кілька чоловік, що юрмилися біля рундука, пішли за ними. Бхомбол обернувся. Ці люди були босі і майже зовсім голі, тільки на стегнах висіли брудні пов'язки та дехто мав на плечах брудний чадор. Під пахвою один тримав подерту сіру парасольку, що була колись білою. Серед них був також дідусь з сивою бородою і сивим волоссям, навіть брови мав сиві.

— Пане! — проквилив він до управителя.

— Що тобі тут треба? — гримнув на нього Бога. — Іди в контору!

— Пане, я приїхав здалека, — вів далі старий жалібним голосом, — з Майнагарі, а контора зачинена.

— Тобі вже помирати час, — не вгавав Бога, — а ти й досі не знаєш найпростіших речей! Хіба тобі невідомо, що на свята контору завжди зачиняють? Де ти, кажеш, живеш? Чого ти приїхав?

— Дуже треба поговорити з вашою милістю, — бурмотів старий, звертаючись до управителя. — Інакше я позбудусь останнього, що маю.

— Ну гаразд, — змилосердився дядько. — Зараз мені ніколи, а от після обіду приходь у контору — я там буду.

«Після обіду?» — здивувався Бхомбол. Де ж вони обідатимуть? Поблизу не видно жодного готелю. Хлопцеві було жаль бідолашного старого. Він нагадав йому давно забуту сцену. Тоді він був ще маленький і жив у діда; дід часто водив його гуляти. Бхомбол добре пам'ятав усе до подробиць. Якось дідусь повів його в один дім. Він пам'ятав — то був глинобитний будинок, на майданчику перед ним сиділо кілька огрядних засмаглих чоловіків. Один із них курив кальян.

Дідусь увесь час звертався до нього. В пам'ять Бхомбола вкарбувалася частина розмови. «Не занепащайте мене, не примушуйте іти в старці з хлопчиком!» — показуючи на Бхомбола, просив дідусь. Що відповів йому чоловік, який курив кальян, Бхомбол не пам'ятав. Але велике, негарне, чорне обличчя його Бхомбол не забув і досі.