Дiти капiтана Гранта

– Але де ж тоді істина серед усіх цих розбіжностей? – запитала леді Гелена.

– Істина полягає в тому, – відповів Паганель, – що у патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Жартома можна висловитися так: ці люди мають зріст шість футів, коли сидять, і п’ять – коли стоять.

– Браво ученому! – вигукнув Гленарван. – Правильно сказано!

– Лише в тому разі, якщо патагонці взагалі існують, – продовжував Паганель. – А зараз, друзі мої, скажу вам на завершення, що Магелланова протока прекрасна і без патагонців.

У цей час яхта оминала півострів Брансвік, просуваючись між двома мальовничими берегами. Серед дерев промайнули чилійський прапор і дзвіниця церкви.

Тепер протока звивалася серед величних гранітних масивів. Підніжжя гір ховалися в гущавині величезних лісів, а їх вершини, вкриті шапкою вічних снігів, були оповиті пеленою хмар. На південному заході на 6 500 футів здіймалася вершина гори Тарн.

Після тривалих сутінків настала ніч. Денне світло непомітно згасало, на землю лягли м’які тіні. Небо вкрилося яскравими зірками, і сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях на Південний полюс. Цей морок осявали зорі, що замінювали в цих краях маяки цивілізованих країн, а тому яхта сміливо продовжувала шлях, не кидаючи якоря у жодній зі зручних для стоянки бухт, якими рясніє навколишнє узбережжя.

Часто яхтові реї торкалися гілок південних буків, що схилялися до хвиль, нерідко гвинт скаламучував води у гирлах великих річок, полохаючи диких гусей, гаршнепів, чирків і все пернате царство цих болотистих місцин. Незабаром показалися руїни та обвали, яким ніч надавала величного вигляду, – то були сумні решки колись покинутої колонії, чия доля назавжди спростовує уявлення про те, що місцевість тут родюча, а ліси багаті дичиною. «Дункан» проходив повз порт Голоду.

Тут у 1581 році поселилися чотириста іспанських емігрантів на чолі із Сарм’єнто – засновником міста Сан-Феліпе. Частина поселенців загинула від лютих морозів, голод добив тих, кого пощадила зима, і корсар Кевендіш, який у 1587 році відвідав колонію, застав останнього з чотирьохсот нещасних емігрантів, що помирав од голоду на руїнах міста. Сан-Феліпе проіснувало лише шість років, але, здавалося, що вже прожило шість сторіч.

Яхта пропливала вздовж відлюдних берегів. Удосвіта вона проходила вузькою протокою перешийка, по берегах якого тулилися буки, ясені й берези. Було видно високі гори, оповиті щільною дикою терниною, а над ними здіймався Баклендський обеліск.

Мандрівники оминули гирло бухти Сан-Ніколас, яку Бугенвіль назвав колись бухтою Французів. Поодаль пустували тюлені й величезні кити. Ці океанічні гіганти викидали потужні водограї, які було видно на відстані чотирьох миль. Нарешті «Дункан» обігнув мис Фроуерд, покритий останніми снігами. Над південним берегом протоки, на Вогняній Землі, здіймалася гора Сарм’єнто – гігантське нагромадження скель, розпанахане грядою хмар, які утворюють щось на зразок повітряного архіпелагу.

Саме мисом Фроуерд закінчується Американський материк, бо мис Горн – це всього лишень кам’янистий острів, загублений серед океану під 56° південної широти.

Між півостровом Брансвік і островом Десоласьйон протока звужується ще більше. Цей довгий острів розпластався серед безлічі дрібних острівців, немов величезний кит, що завалився на берег, усіяний валунами. До чого ж відрізняється цей покраяний на шматки кордон Америки від чітких контурів Африки, Австралії та Індії! Яка космічна катастрофа так розтрощила цей величезний мис, що став вододілом між двома океанами?

Замість родючих берегів там простягнулися оголені пустельні узгір’я, порізані безліччю вузьких проходів заплутаного лабіринту.

«Дункан», не сповільнюючи ходу, безпомилково пропливав вигадливими звивинами, змішуючи клуби диму з клоччям пошматованого кручами туману. Не зупиняючись, яхта минула декілька іспанських факторій, що влаштувалися на цих відлюдних берегах. Поблизу мису Тамар протока знову розширюється. «Дункан», додавши пари, обігнув круті береги островів Нарборо і став наближатися до південного узбережжя. Нарешті через тридцять шість годин після входу в протоку здаля показалася скеля мису Пілар, що здіймалася над островом Десоласьйон. Неокраїй водний простір розстилався перед форштевнем [23] «Дункана», і Жак Паганель, вітаючи його захопленим жестом, був схвильований не менше за Магеллана в ту мить, коли його корабель «Тринідад» накренився під легкими бризами Тихого океану.

Розділ X. Тридцять сьома паралель

Минув тиждень по тому, як яхта «Дункан» обігнула мис Пілар. На всіх парах вона увійшла до бухти Талькауано – прекрасної гавані завдовжки дванадцять і завширшки дев’ять миль. Погода стояла чудова. З листопада по березень у цьому краї небо безхмарне, вздовж берегів, захищених Андами, дме постійний південний вітер. За наказом Едуарда Гленарвана Джон Манглс вів яхту поблизу берегів архіпелагу Чілое та інших численних уламків цієї частини Американського континенту. Рештки розбитого судна, зламані запасні реї, шмат деревини, оброблений людською рукою, могли навести «Дункан» на слід краху «Британії», але нічого не було видно, і яхта кинула якір у порту Талькауано на сорок третій день після відправлення із темних вод затоки річки Клайд.

Гленарван звелів спустити шлюпку, сів у неї разом із Паганелем, і незабаром вони висадилися на березі біля естакади. Учений-географ хотів на практиці застосувати свої знання іспанської мови, над вивченням якої він так сумлінно трудився, але, на його крайній подив, тубільці не розуміли його.

– Очевидно, у мене погана вимова, – сказав він.

– Нам треба до митниці, – промовив Гленарван.

У митниці за допомогою кількох англійських слів у супроводі виразних жестів йому пояснили, що резиденція англійського консула – місто Консепсьйон – за годину їзди звідсіль. Гленарван одразу ж знайшов двох прудких верхових коней, і незабаром вони в’їжджали у велике місто, що виникло завдяки заповзятливості Вальдівіа, мужнього сподвижника братів Пісарро.

Та як занепало прекрасне колись місто! Тубільці нерідко його грабували. Після пожежі у 1819 році спустошене, пограбоване, почорніле від вогню місто налічувало менше восьми тисяч жителів. Його вже давно затьмарило сусіднє місто – Талькауано. Ніхто не хотів працювати, вулиці поросли травою, перетворившись на просіки. Завмерла торгівля, завмерло ділове життя, усе завмерло. З кожного балкона лунали звуки мандоліни, крізь опущені жалюзі долинав млосний спів, і Консепсьйон, колись місто відважних чоловіків, перетворився на село, населене лише жінками і дітьми.

Гленарван не виявив бажання заглиблюватися в причини цього занепаду, хоча Паганель намагався порушити це питання. Не гаючи жодної хвилини, він попрямував до консула Її Британської Величності Ж.-Р. Бентока. Поважний чиновник прийняв його дуже чемно. Коли ж він почув історію капітана Гранта, то запропонував зібрати дані по всьому узбережжю.

На питання, чи відомо йому щось про долю трищоглового судна «Британія», яке зазнало аварії по тридцять сьомій паралелі на чилійському або арауканському узбережжі, консул Бенток дав негативну відповідь. Жодних відомостей про цю подію не надійшло ні до нього, ні до його товаришів, консулів інших країн. Та Гленарвана не збентежила ця звістка.

Він повернувся до Талькауано і, не шкодуючи грошей, розіслав по всьому узбережжю людей на пошуки. Марно: найдокладніші опитування прибережного населення не дали результатів. Отже, «Британія» ніде не залишила слідів свого перебування.

Гленарван повідомив друзям про те, що його пошуки були даремні. Мері Грант і її брат не змогли приховати горя. Через шість днів після прибуття «Дункана» в Талькауано всі пасажири зібралися на юті. Леді Гелена намагалася втішити дітей капітана Гранта. Жак Паганель знову взявся за записку і з напруженою увагою вивчав її, немов прагнучи вирвати звідтіля невідомі таємниці. Годину він роздивлявся документ, коли Гленарван раптом запитав його: