Дiти капiтана Гранта

Із уламків «Британії» ми звели простору хижу й покрили її просмоленими вітрилами. З такою оселею ми щасливо перебули сезон дощів.

А скільки в цьому будиночку ми напланували та обговорили! Ми мріяли, і найзаповітніша із цих мрій нарешті здійснилась! Спершу я хотів плисти в море на човні, що ми його збудували з уламків «Британії», та найближча земля – архіпелаг Паумоту – за півтори тисячі миль звідсіль. Якому ж човнові під силу здійснити такий перехід? Тож я відмовився від цієї думки й вирішив звіритися долі.

Любі мої дітки! Щодня ми стояли на берегових скелях і сподівались побачити судно в морі! Та за два з половиною роки нашого ув’язнення ми лише тричі бачили вітрила. Щойно показавшись на видноколі, вони зникали. За цей час ми втратили надію, та не занепали духом.

І ось нарешті вчора я видерся на найвищу гору й побачив на заході легкий димок. Незабаром я помітив судно, і здавалось, воно прямує до нас. Та раптом воно пройде повз – навіщо йому тут знадобилася зупинка?

Які муки тоді я пережив! Дивуюсь, як у мене не розірвалося серце. На вершині гори товариші запалили багаття. Настала ніч, а яхта не подавала сигналу – це означало, що нас не бачать. Вона відпливе! Більше я не вагався. У сутінках я кинувся у воду й поплив до судна. Яхта була від мене за якихось тридцять сажнів, як раптом вона змінила галс. Ось тоді-то я й закричав. Цей крик почули діти. Я повернувся до берега стомлений і зламаний. Матроси підібрали мене ледь живим. Ця остання ніч була для нас воістину жахливою. Ми вважали, що залишимось тут навіки. Та ось на світанку ми помітили, як яхта повільно лавірує, а з часом ви спустили шлюпку… То був наш порятунок! Яке щастя! Дітки, мої любі дітки були у тій шлюпці й простягали до мене руки!..

Гаррі Грант завершив свою історію і діти обсипали його поцілунками. І лише зараз капітан дізнався, що своїм спасінням він зобов’язаний тому самому документу, якого вклав у пляшку через тиждень після аварії.

А над чим, цікаво, так замислився Жак Паганель під час розповіді капітана Гранта?

Наш поважний географ утисячне про себе поновлював текст документа. Він по черзі пригадував усі три тлумачення, і всі вони виявились хибними. Як же позначався острів Марія-Тереза на ледь уцілілих од морської води аркушах?

Паганель більше не мав сил терпіти: він схопив Гаррі Гранта за руку:

– Капітане, – вигукнув він, – скажіть мені, що ви написали у своєму загадковому документі?

Географове питання розпалило цікавість усіх присутніх, адже саме зараз вони мали можливість почути розгадку таємниці, яку марно намагалися розгадати протягом дев’яти місяців!

– Чи пам’ятаєте ви текст документа слово в слово? – запитав Паганель.

– Звісно, – відповів Гаррі Грант. – Не минало й дня, аби я не відтворював у пам’яті ці слова: на них тримались усі наші надії.

– Які то були слова, капітане? – запитав Гленарван. – Ви нас так заінтригували!

– До ваших послуг, – відповів Гаррі Грант. – Ви ж бо знаєте, аби збільшити наш шанс на порятунок, я поклав у пляшку документи, написані трьома мовами? Котрий із трьох вас цікавить?

– А хіба вони не тотожні? – вигукнув Паганель.

– Тотожні, за винятком одного слова.

– Тоді процитуйте мені французький текст, – запропонував Гленарван, – він найліпше зберігся й наші тлумачення ґрунтувались переважно на ньому.

– Гаразд. Ось вам дослівний французький текст: «27 червня 1862 року трищоглове судно «Британія», Глазго, зазнало аварії за півтори тисячі льє від Патагонії, в Південній півкулі. Двоє матросів і капітан Грант дісталися острова Табор…»

– Що?! – вигукнув Паганель.

– «Там, – казав далі Гаррі Грант, – зазнавши страшних злигоднів, вони кинули цей документ під 153° довготи й 37°11´ широти. Надайте їм допомогу, або вони загинуть».

Зачувши слово «Табор», Паганель зірвався з місця й не в змозі стриматися, вигукнув:

– Як острів Табор? Та це ж острів Марія-Тереза!

– Саме так, месьє Паганелю, на англійських мапах це острів Марія-Тереза, а на французьких – Табор.

По цих словах Паганелеве плече струсонув важкий кулак. Географ аж присів од удару. Цей удар наніс майор, і це вперше він вийшов за рамки пристойності.

– Географ! – презирливо вигукнув Мак-Наббс.

Та Паганель навіть не усвідомив цього стусана, бо що важить удар, завданий кулаком, порівняно з ударом, якого зазнало самолюбство вченого!

– Отож, – звернувся Мак-Наббс до капітана Гранта, – наш географ був близький до істини. Патагонія, Австралія, Нова Зеландія здавались йому безперечним місцеперебуванням тих, кого ми розшукували. Слово «contin» – його він спершу тлумачив як continent (континент), з часом набуло свого справжнього значення – continuellement (безнастанно); indi тлумачилось як indiens (індіанці), indigenes (тубільці) і, нарешті, indigence (злигодні) – і це було правильно. Тільки уривок слова «abor» збив з пантелику географа! Паганель вперто вважав його за основу французького дієслова «aborder» (приставати), тоді як він означав назву острова Табор, котрий став притулком для моряків із «Британії»! А втім, це не є помилкою, адже на корабельних мапах «Дункана» цей острівець позначений під назвою Марія-Тереза.

– Це не має значення! – вигукував Паганель, рвучи на собі волосся. – Я не мав забути про цю подвійну назву! Це непрощенна помилка, хибність, не достойна секретаря Географічного товариства! Я сам себе знеславив!

– Заспокойтеся, месьє Паганелю! – втішала географа пані Гелена.

– О ні! Я справжнісінький віслюк!

– І навіть не учений віслюк, – допікав його майор.

По обіді Гаррі Грант привів до ладу своє житло. Він нічого із собою не взяв, аби злочинець успадкував майно чесної людини.

Усі повернулися на яхту. Гленарван прагнув відплисти того ж дня, тому дав наказ висадити боцмана на острові. Айртона привели на ют і він віч-на-віч зіткнувся із Гаррі Грантом.

– Це я, Айртоне, – промовив Грант.

– Ви, капітане, – відповів боцман, який не виявив ані найменшого здивування. – Що ж, радий бачити вас при доброму здоров’ї.

– Мабуть, Айртоне, я зробив велику помилку, коли висадив вас на населеній землі.

– Мабуть, капітане.

– Та зараз ви замість мене залишитесь на цьому нелюдному острівці. Сподіваюсь, ви покаєтесь у скоєних злочинах.

– Можливо, – спокійно відповів Айртон.

Гленарван звернувся до боцмана:

– То ви наполягаєте на тому, аби я висадив вас на нелюдному острові?

– Так.

– Острів Табор вам підходить?

– Цілком.

– То вислухайте, Айртоне, мої останні слова. Тут ви опинитеся далеко від землі, ви не матимете змоги спілкуватися з людьми. Дива трапляються рідко, тож вам навряд чи вдасться втекти звідсіль. Тут ви будете самотні, та ви не будете відрізані від світу, як це сталося з капітаном Грантом. Хоча ви й не заслуговуєте на те, щоби про вас пам’ятали, та все ж про вас не забудуть. Я знаю, де вас шукати, Айртоне, і я цього ніколи не забуду.

– Дуже вам вдячний, сер, – просто відповів Айртон.

То були останні слова, якими обмінялись Гленарван із боцманом.

Айртон спустився в шлюпку, що вже стояла напоготові.

Перед тим Джон Манглс відправив на острів декілька ящиків із консервами, одяг, інструменти, зброю і запаси пороху та куль.

Так боцман отримав змогу почати трудове життя й змінитися у праці. Він мав усе необхідне, навіть книжки.

Настав час прощатися. Усі зібрались на палубі. Жінки не могли приховати хвилювання.

– Невже це так необхідно? – звернулась молода жінка до чоловіка. – Невже ми маємо полишити тут цього нещасного?

– Так, Гелено, це необхідно, – відповів лорд Гленарван. – Це спокута!

По команді Джона Манглса шлюпка відпливла від яхти. Незворушний Айртон зняв капелюха і, стоячи в човні, поважно вклонився.

Гленарван і команда познімали капелюхи, наче біля ложа вмираючого, і шлюпка відпливла. Щойно вона досягла берега, Айртон скочив на пісок, а шлюпка повернулась до яхти.

О четвертій годині пополудні пасажири з юта могли спостерігати за боцманом, який, схрестивши руки на грудях, стояв, наче статуя на узбережній скелі. Погляд його був спрямований на «Дункан».