Земля свiтлячкiв

Сиз XII пішов, попихкуючи люлькою, і, де траплялись на стежці ями, пеньки, присвітлював собі гниличкою-світляком. У першій гущавині він розв'язав кашне (пильне око Мармусії вже не слідкувало за ним), підкрутив вуса і сказав: «Кхе-хе, добрий буркун!» Він дивився на високі зорі, на небо і був дуже далекий думками від якогось болітця, від ковбані, де міг забруднити собі черевики, до блиску начищені Мармусією. Йшов і думав: що ж то воно гримить коло гір? Невже колись правду казав старий Варсава, що в їхню долину вдеруться якісь дикі приблуди-розбійники, столочать всю пущу і мирні їхні корчі, чорною хмарою попелу засиплють озера? Невже таке станеться на добрій їхній землі?

Сиз нітрохи не здивувався, коли побачив у Варсавиному дворі повно народу.

Тривуси й стовуси сиділи на дерев'яних лавах під березою, де, як правило, проходило заняття в школі-лунарії. Сидів тут Хвороща (і лукаво ховав у мішку рябу диню-бузівку), сидів Вертутій, за ним — сивий, тугий на вухо Лапоня, одне слово — вся лісова громада. А попереду, просто на землі, оточений учнями-лунаристами, возсідав босий професор Варсава. Перед ним стояла увіткнута в землю суха патери- ця-рогулька, і на ній висіло три пари окулярів. Скельця їхні зблискували під червоним світлом місяця. А ще на патериці висів пучок сухих кульбаб з білими парашути- ками, і вітер гойдав траву і розносив легенький пух над головами усієї громади. Про ті парашутики якраз і ходило найбільше легенд. Казали, буцімто професор, де б він не був: в гостях за столом, на державних засіданнях, на осінніх парадах — сидів і дуже серйозно хукав, пускав над собою парашутики. Не знаю, чи то правда, та мені здається, що вигадки, просто веселі жарти стовусів і тривусів.

Варсава терпеливо чекав, поки розсядуться всі, потім кивнув лисою головою (а голова у нього голісінька, і тільки на її вершечку стриміла тоненька китичка волосся), кивнув поважно і надав перше слово балакучому Хворощі.

— Товариство! — сказав Хвороща і войовничим жестом витяг з-за вуха петрушку.— Що я думаю про ті хмари, про те гудіння і чорне блискання серед ночі? Я думаю, що то збирається великий дощ. І хай він собі капає, хай він собі ллється, як то кажуть, стару жабу водою не злякаєш, або вірніше, де дощ, там і зав'язь, а де зав'язь, там і дині. І слухайте, що я вам скажу по секрету: завтра, себто в неділю, у мене великий день — свято динь. Уклінно запрошую вас, чуєте, всіх, запрошую малих і великих, до мене в курінь. Гуртом дружненько сядемо і причастимося до мого зілля, на те й неділя, щоб споживати це зілля...

Тут Хвороща викотив із мішка велику рябу диню-бузівку.

Під березою наче зашелестіло листя — всі заусміхалися; той переморгнувся, той стиха штовхнув сусіда в плече:

— Хто про біду, а Хвороща — про пироги на меду!

— Ага! Пришив кобилі хвіст, а в кобили і свій довгий!

Встав нахмурений Вертутій, відкахикався, прогув: не час перебавлятися смішками, гляньте — погані, недобрі прикмети на небі. І показав пальцем на ліс, який темнів, глухою стіною визубрювався під прихмареним місяцем.

— Хіба ви не чуєте, кхем? Там щось чадить, чи то пак мохом горілим тхне. Думаю, буде велика суша. Курять болотні вогні на торфах і бродах, все до нас тікає — птахи, білки, куниці...

— І дерева недобре стогнуть. Сам чув: вітру нема, а із сосни — таке тяжке, таке тягуче скрипіння.

— Я йду, а воно як зблисне чорним вогнем, просто над моєю головою! Я так і присів. Глядь, а вся сорочка на мені обсмалена,— шамотів беззубо старий дід Лапоня, і досі наляканий пригодою в лісі. — Біда насувається...

Всі примовкли, стурбовано чекали, що скаже найвченіший муж — професор Варсава.

Професор нап'яв одні окуляри, на них другі. Треті почепив аж на кінчик носа. І його учні-лунаристи одразу посуворішали, підтяглись, всі як один повернулись до нього, до свого вчителя. А Варсава завмер у глибокій задумі, втопивши очі в глибоке нічне небо. Потім заговорив тихим, на диво спокійним голоском, та стільки мудрості, стільки проникливості і значущості було в його неголосній мові!

— Чого пливуть хмари? Чому стогнуть дерева? Чого зблискує вогонь у лісі? Про це не знає ніхто. Коли ніхто не знає «чому», ніхто не знає і «що».

І ніби вражений його загадковою мовою, десь в нетрях лісу зблиснув гострий вогонь і гулом прокотився в темних печерах ночі; а за ним почулося важке й нуд- ливе:

— Ов-ву!.. Ову-вов-воу! Pax, pax!

Те довге тягуче нудіння злякало присутніх.

Тривуси й стовуси посхоплювалися з лав.

Тоді й пихнув люлькою Сиз і глибокодумно промовив:

— Раз ми не знаємо «чому?», то комусь треба йти. Думаю, що саме мені. Туди! — і він ткнув люлькою в ліс, на Щербаті скелі, де й прокотився гулом гострий запах вогню.

Більше Сиз не зронив ні слова. Пригнувся, зашнурував черевики і попрямував стежкою. В темну потривожену ніч, де щось недобре творилося.

— Дядьку Сизе! Дядьку Сизе! — загукав раптом Чублик і кинувся за ним.— Я з вами! Візьміть мене, я з вами піду!

Вся громада стояла над лавками, з лісу потягло чорним гаром, а двоє, та ще місяць над ними, погойдалися, мов човники, побрели стежкою, невисоким соснячком, а потім заглибились в пущу.

Могутні сосни стояли в лісі рядами, ніби височенні колони. Хвоя вгорі зливалася суцільним темним шатром, та все ж де-не-де пробивалося світло місяця, і тоді від сосен лягали на землю довгі рівні тіні, а Чублику здавалося, що то лежать, притаївшись, якісь лісові богатирі-воїни. Йти під соснами легко, очам відкривались широкі галявини, і Чублик, піддавшись веселому настрою, раптом спитав:

— Дядьку Сизе! А ви вмієте ходити королівським кроком?

— Як, як? Я щось не розчув.

— А ось так: парадним королівським кроком!

Без довгих розбалакувань Чублик показав: легко, мов птах, застрибав на стежці; одну ногу він високо підкидав вгору, а другою робив два причовги:

— Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Спробуйте! Тіло саме летить у повітрі!

— Хе-хе!.. Спробую. Як той казав: втік не втік, а побігти можна. Ану, ану ж: оп! Ні, не з тої ноги почав: оп-ля!.. Хе! Оп-ля-ля!

— Давайте вдвох! Вашу руку: оп-ля-ля! Оп-ля-ля!

— Диви! Я й не знав — наче крила виростають за спиною!

— Оп-ля-ля!

— Оп-ля-ля!

Вони взялися за руки і полетіли, застрибали стежкою, один молодий і щупленький, як кібчик, а другий — товстий, з білими пишними вусами, натоптаний чоловічок, в кашне, в ступаках, як гриб моховик.

— Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Ви знаєте, ми всі в Лунарії ходимо королівським кроком. І професора Варсаву навчили! Тепер він підбігає до нас тільки так: оп-ля-ля! Оп-ля-ля!

— Ну годі. Я трохи стомився! Ху-у!..

Почимчикували повільніше. Сиз зняв кашне і, щоб воно не заважало йому, прив'язав бантом до ноги.

— Славно ми пройшлись! Аж упрів я, їй-право! А скажи, Чублику, професор Варсава, він теє... Що він показує вам на тих парашутиках?

— О-о-о! — загув Чублик і очі поставив гострими сливками. — Наш професор... Ви бачили сухі козельці? Парашутики у них довгі-довгі. Ну от, ви пускаєте один парашутик, а місяць вам світить, а ви йдете між деревами, а він летить над вами, летить чубком вгору, рівно, тихо летить і сідає неодмінно там, де вогка земля, і неодмінно зернятком у землю. Хитрий, шилохвіст! А тепер візьміть парашутик-кри- латку із клена. Цей просто падає вниз додолу. Падає і швидко-швидко вертиться, як млинок, і описує, так вам і так викручує сліди. А візьміть з липи — цей штопором в землю, а з гірчака — летить і підскакує, а з тополі — ого, на той край світу може полетіти за вітром.

— Ну добре. От ви ходите за Варсавою і хукаєте на білий пух, всі пускаєте парашутики і щось там шепочете до місяця: мовляв, лети, лети понад лісом. І як? Що воно вам показує?

Ну-у-у! — ще більше здивувався Чублик.— Воно нам показує таке, воно таке нам показує, що голова обертом іде! Слухайте! От ми дмухнули разом — і хмарка парашутиків злетіла до місяця і тут... Падають, падають, крутяться перед оком... так завертять, закрутять свої сліди, що я сам, бувало, закручусь, впаду і думаю: як же його розплутати? А ви питаєте!