Вiтряк

Забравши по дорозі Андрія, Максим з Колкою попрямували додому. Необхідно було рятувати товариша. Кожна хвилина могла стати вирішальною.

НА ВОЛОСОК ВІД СМЕРТІ

Саша дуже довго вели нескінченними лабіринтами два помічники поручика. Один з них освітлював шлях електричним ліхтарем, і хлопець намагався запам'ятати місця, якими проходили. Але незабаром відмовився від цього. Це були зовсім інші галереї, не ті, якими він ходив з екскурсією. Сашо зовсім розгубився серед цих ангелів і чортів, левів і ведмедів. Звідси навряд чи виберешся, та ще й в такому скрутному становищі, в якому він зараз перебуває. Хлопцеві знову стало все байдуже, почало здаватись, що він дивиться якийсь кінофільм, але не вболіває за долю героя. Можливо, через те, що сам був героєм цього фільму, а може, й тому, що жодна стежка не вела звідси на білий світ. Власне, це була не байдужість, породжена безсиллям і примиренням, а по суті рішення будь-що діяти залежно від обставин. Якщо загине, то загине, а вибереться — почне жити іншим життям, гордий і сповнений свідомості власної гідності, чесно виконаного обов'язку. Віднині його девіз: хай буде, що буде! Мабуть, саме так народжується сміливість. А насправді — чого тільки не зробиш у скрутному становищі!

Бандити полізли з хлопцем через новий вузький прохід, пройшли ще трохи, і перед здивованим Сашом відкрилась фейєрична картина. Десь унизу, на дні страшенної безодні, розкинувся табір банди. Два потужні рефлектори освітлювали величезний зал. Сталактити і сталагмити в їх світлі утворювали фантастичні постаті й тіні. Було напрочуд красиво! Внизу стояли розіпнуті намети, похідні столи й стільці, радіостанція, невеликий двигун, електрична кухня… Чого там тільки не було!

Саша повели вниз такими крутими гвинтовими східцями, що у нього аж голова запаморочилась. Такі самі східці хлопець помітив і з протилежного боку печери. Провожаті, похмурі й мовчазні люди, штовхнули його до якогось намету, який виявився продуктовим складом. Сашо чув, як вони посідали за стіл і почали пити. Хлопець довго прислухався, бо думав, що ті говорять пошепки, але його провожаті мовчали, пили горілку і, певно, грали в шахи. Тільки фігури та склянки час від часу постукували об стіл. Сашо почав обмірковувати план втечі, але незабаром відмовився від цього. Він потрапив у такий полон, з якого було важко втекти.

Поручик повернувся з новими бандитами. Зброю вони, певно, склали десь в іншому місці. Він глянув на зв'язаного Саша, вдарив його ногою і вийшов. З першого погляду Сашо відчув, що це звір, і в душі пообіцяв провчити його. Він розумів, що тепер такі наміри не варті нічого, але тим сильнішим стало почуття ненависті до бандита, і він поклявся не здаватись до останнього подиху. Настав час, коли безсилля перетворюється в силу.

Новоприбулі попоїли, випили і почали грати в карти. Втома і напруження далися взнаки, і Сашо заснув. Коли він прокинувся, бандити все ще грали, і хлопець утратив почуття часу. День і ніч злились у безкраї, нудні й тягучі години. Бандити входили й виходили, грали в карти, пиячили, пищала радіостанція, хтось хропів, — усе змішалось докупи. Кілька разів Сашо просив води й хліба, але ніхто на нього не звертав уваги. Хоч би дозволили трохи ноги розім'яти, походити. Може, зрозумів би з якогось випадково сказаного слівця, який сьогодні день, котра година, що вони думають робити. Але ті не говорили про такі речі, а коли й говорили, то це відбувалось далеко від Сашової тюрми, йому страшенно хотілось їсти, голод мучив і знесилював. Потім усе минуло. Все тіло немов отерпло. Але десь в глибині душі надія ще жевріла бліденькою іскоркою. Він був певен, що Доменіка віднесла його записку і що хлопці думають про нього. Не залишать же вони його у вовчій пащі. Шкода, що не розповів їм усього! А й справді, навіщо він так зробив? Навіщо приховав?.. Герой!.. Ніякий він не герой, а останній дурень!.. А тепер вони ламають собі голову, де він подівся, чому е слід заходити до печер?.. А тому, що вони самовпевнені не менш за нього, хто їх зна, коли вони звернуться до капітана Рачева! Треба було їм передати, що банда диверсантська… Це б, напевно, охолодило їхні поривання до героїзму. Гостро й болісно відчув тепер Сашо всю безглуздість і наївність, усе хлоп'яче геройство, яке досі заважало їм передати справу до надійних, досвідчених рук. Він гірко шкодував про все, що було, і йому щиро хотілося, щоб хлопці перестали гратися в детективів. Якби хоч вони виявились розумнішими! Якби! Якби!

Уві сні Сашо починав марити, йому здавалося, що він уже на волі, що веде матросів капітана Рачева через лабіринт і вони захоплюють бандитів, коли ті спокійнісінько вимовляють крізь зуби чудні слова: «Банк… Пас… Тридцять… Шістдесят… Гроші… Трійка… Туз… Мало… Перебір…» Прокидаючись, Сашо знову чув ці самі одноманітні до отупіння слова і розумів, що він усе ще в полоні.

Потім довго думав про Доменіку. Певно, вона розривається між ним і своїм батьком. Певно, хоче допомогти обом. А що коли вона сказала Мортію? Тоді все пропало!.. Ех, дурень! Клявся, що нічого їй не говоритимеш, та все й виказав. Ну, не все, звичайно, але досить, щоб провалити справу і загинути від руки дівчини, яка тобі…

Сашо не міг вибратись із зачарованого кола, сили його залишили, і хлопець заснув міцним сном. Розбудив його м'який владний голос. Чиїсь дужі руки викинули Саша з намету, мов ганчірку. Він упав обличчям на землю, спробував підвестись, але все тіло страшенно боліло. М'язи зовсім заклякли.

— Ану вставай, розвіднику! — насмішкувато сказав незнайомий, чий голос Сашо вже чув з палатки. — Вставай!

Сашо напружив усі сили. І знову впав.

— Підведіть його!

Ті самі дужі руки його підняли, і Сашо побачив перед собою іронічно усміхнене обличчя старика. Так це не дід Ставро! Значить, діда Ставро вбито! Значить це майор, переодягнений у старого Ставра! По спині у хлопця побігли мурашки, сили повернулись до нього.

— Ну, голубчику? Що скажеш?

Сашо презирливо дивився йому прямо в очі й мовчав, намагаючись пригадати, де він вже бачив їх.

— Говори ж! — розсердився «старик».

— Говори, Сашо! Говори, мій хлопчику! — підійшов Мортій, єхидно посміхаючись.

— Що мені говорити? — глухим голосом відповів Сашо, і його очі заіскрились ненавистю.

— Маєш рацію, — несподівано пом'якшав «старик». — Нам усе відомо. Що ж тепер з тобою робити?

— Діло ваше…

— Он як! Ти дивись!.. Молодець! Як ти такого не візьмеш із собою? Хочеш поїхати з нами? Ми з тебе зробимо справжнього пірата!

— Нікуди я не збираюсь їхати…

— Ну то й не їдь! Якщо так хочеш — то й залишайся тут! Тільки трупом!

. — Діло ваше…

— Ха-ха-ха! Бідний, але гордий!

— Впізнав вас! — вигукнув Сашо. — Ви — капітан-лейтенант Дарев. До Дев'ятого вересня працювали в морській розвідці!

— От тобі й маєш! — здивувався «старик». — Як же ти мене впізнав?

— Так… По очах… У вас злі очі…

— Бидло! — скипів «старик». — Які б не були — не твоє діло, — бовкнув він, не тямлячи себе від люті. — Тільки ти помиляєшся. Я не Дарев!

— Розкажи піди комусь іншому! — сміливо заперечив Сашо. — Мене не обдуриш!

«Старик» дав йому ляпаса.

— Слухай! Перед тобою дві дороги. Я людина відверта і скажу тобі прямо. Або поїдеш з нами, або… залишишся тут назавжди. Третьої немає. Вибирай.

Настала мертва тиша. Бандити, які до цього часу гралися з хлопцем, враз стали похмурі й серйозні. Сашо стояв сам, безпорадний, оточений цими ненависними людьми, на дні якоїсь печери, далеко від тих, хто б придав йому сили й сміливості витримати все. Схиливши голову, він мовчав.