Кораловий острiв

Коли я вперше прийшов на корабель, Джек Мартін ляснув мене по плечі й вигукнув:

— Здоров, малий! Ходи-но вниз, я покажу твою койку. Ми з тобою сусіди і, гадаю, станемо друзями, бо ти мені подобаєшся.

Слова його виявилися пророчі. Згодом він, я і Пітер стали найближчими, найвірнішими друзями з усіх, кому довелося змагатися з бурхливою морською стихією.

Не буду докладно розповідати про початок нашого плавання. Як то звичайно водиться, зазнали ми й негоди, й погоди, бачили в морі всіляких чудернацьких риб. Одного дня я був страшенно потішений, зауваживши зграю летючих риб, що виплигували з води й шугали в повітрі, здіймаючись на фут над поверхнею моря. Вони тікали від дельфінів, які на них полюють, і одна летюча рибина з великого жаху спробувала перелетіти через корабель, зачепилася за снасть і впала на палубу. За крила їй правили довгі плавці. Виявилось, що та риба далеко літати не вміє і ніколи не пурхає в повітрі, як птахи, а тільки шугає над поверхнею моря. Ми з Джеком засмажили рибину собі на обід. Вона була дуже смачна.

Коли ми підпливли до мису Горн, найпівденнішого виступу Америки, надворі похолоднішало, знявся шторм, і матроси почали розповідати про несамовиті бурі й страшні небезпеки, які чигають на мореплавців біля того горезвісного мису.

— Такого страхітливого місця, як мис Горн, мені не доводилося ніде більше бачити, — казав один. — Я огинав його двічі, і щоразу вітер замалим не здіймав корабель у повітря.

— Я пропливав тут один раз, — розповідав другий, — і наші вітрила порвалися, а линви попримерзали до баранців, отож ми думали, що настала наша остання година.

— А я огинав його аж п'ять разів! — вигукнув третій. — І за кожним разом потерпав дужче й дужче, такий був страшний ураган!

— А я не огинав його жодного разу, — озвався Пітер, лукаво підморгнувши. — І того разу дув такий вітер, що мене вивернуло, як рукавичку!

Однак ми минули сумної слави мис без особливих пригод, і за кілька тижнів наші вітрила вже надимав теплий тропічний бриз. Далі й далі ми пливли, краючи хвилі Тихого океану, часом линули навперегони з веселим вітром, а іноді ледь посувалися гладенькою, як скло, водяною поверхнею й ловили чудернацьких істот, що мешкають у морських глибинах. Матросам було до них байдуже, але мені вони здавалися дуже цікаві, і я зачудовано придивлявся до кожної такої дивовижі.

Нарешті ми досягли коралових островів. Ніколи не забуду, як захоплено дивився я на білі, осяйні піщані береги і ясно-зелене листя пальм, що вилискувало під тропічним сонцем. Як часто ми втрьох мріяли опинитися на такому острові, гадаючи, що зазнаємо цілковитого щастя! Наша мрія справдилася раніше ніж ми сподівалися.

Скоро перетнули ми тропік Козерога, як одної ночі знявся несамовитий ураган. Перший же порив борвію зламав дві наші щогли — залишився тільки фок. Та навіть однієї щогли було задосить, бо ми не зважилися розпустити жодного вітрила. П'ять день скаженіла люта буря. Хвилі позмивали з палуби геть усе, крім невеличкого човна. Стернового прив'язували до керма мотузками, щоб і його не змило, і ми вже втратили всяку надію.

Капітан сказав, що не уявляє собі, де ми опинилися, бо нас однесло далеко від курсу; корабель міг попасти між небезпечні коралові рифи, яких рясно в Тихому океані.

На світанку шостого дня ми побачили попереду землю. То був острів, оточений кільцем коралових рифів, на які люто кидалися хвилі. За рифами була спокійна вода, але туди вела тільки одна вузька протока. Ми скерували корабель до тієї протоки, та в корму нам ударила величезна хвиля і зовсім одірвала стерно, полишивши нас на ласку вітру й моря.

— Тепер нам, хлопці, капут! — сказав капітан. — Готуйтеся спускати човна. Не мине й півгодини, як нас викине на риф.

Спохмурнілі матроси мовчки заходилися біля човна: вони знали, що він навряд чи здолає розбурхане море.

Ми з Джеком Мартіном і Пітером стояли на юті, чекаючи своєї долі.

— Ну, хлоп'ята, — сказав нам поважно Джек Мартін, — давайте триматися вкупі. Ви самі бачите: якщо в той човник налізе повно людей, то йому нізащо не допливти до берега. Певна річ, він перекинеться. Я б радше спробував урятуватися, вчепившись за велике весло. Крізь прозорну трубу я побачив, що корабель несе до того кінця рифів, де хвилі перекочуються в спокійну затоку, отож коли ми втримаємося, поки весло перенесе через буруни, то, може, й досягнемо берега. Ну то як, пристаєте на моє слово?

Натхнені надією, ми радо погодилися зробити так, як казав Джек, хоч з його сумного тону я відчув, що він не дуже вірить у рятунок. Та й справді, коли я подивився на піняві хвилі, що люто бурхали об ті скелясті рифи, то зрозумів: ми на одну волосину від смерті. В грудях мені похололо, але ту мить думки мої звернулися до любої матусі, я згадав її прощальне благословення і відчув неабияку полегкість.

Корабель уже був біля самісіньких рифів. Матроси наладнали човна, і капітан стояв біля них, віддаючи останні накази, коли на корабель насунула величезна хвиля. Ми втрьох побігли на ніс до свого весла і ще не встигли за нього вхопитися, як хвиля гунула на палубу. Тієї ж миті корабель наскочив на рифи, фок-щогла зламалася прикро біля палуби і впала на борт, потягнувши за собою і човна, і людей. Наше весло заплуталося в снастях, Джек схопив сокиру, щоб його вивільнити, але корабель гойднувся, і він, не влучивши, засадив сокиру глибоко у весло. Інша хвиля, проте, випручала його з мотуззя. Ми схопилися за весло і наступної миті опинилися в розбурханому морі. Я ще встиг побачити човна, що крутився серед бурунів, та всіх наших матросів, які борюкалися між запінених хвиль. Потім я враз утратив свідомість.

Опритомнів я вже на березі, лежачи під скелею на м'якенькій травичці. Поряд стояв навколішки Пітер; він дбайливо мочив мені скроні водою і силкувався спинити кров, що плющила з рани на лобі.

РОЗДІЛ III

Дивне, незвичайне почуття огортає людину, коли вона, непритомна бувши, приходить до пам'яті. Почуття те майже неможливо описати словами: думка мляво ворушиться, наче в тумані, ти ніби прокидаєшся з глибокого сну, тіло налите втомою, яка, проте, видається майже приємною.

Коли я зрештою прочумався трохи й почув Пітерів голос, який питав, чи я почуваю себе краще, то мені здалося, що я заспав і тепер мене покарають за лінощі: примусять видряпатися на вершечок щогли. Та не встиг я скочити на ноги, як у голові мені враз запаморочилося, і я подумав, що, мабуть, заслаб. Ту ж мить по щоці мені війнув духмяний вітрець, нагадавши рідний дім та сад за батьковою хатою, де пишно цвіли квіти, і запашну жимолость, яку моя люба матінка так дбайливо плекала на загородженому шпалерами ґанку. Але гуркіт прибою розвіяв ті милі серцю спогади, і я опинився знову на морі, споглядаючи дельфінів і летючих риб, беручи рифи марселів біля страшного буремного мису Горн. Гуркіт прибою долинав усе гучніше й виразніше. Я згадав, що корабель наш розбито і я опинився далеко-далеко від рідної землі. Спроквола розплющив я очі й стрівся очима з Джеком — мій товариш стривожено вдивлявся мені в обличчя.

— Озвися ж бо, любий Релфе, — благально прошепотів Джек. — Тобі вже краще?

Я всміхнувся й сказав:

— Краще? Отакої, Джеку! Я почуваю себе чудово.

— То чого ж ти приставляєшся? Хочеш нас налякати? — мовив Пітер, усміхаючись крізь сльози: бідолашний хлопець і справді думав, що я вмираю.

Я сперся на лікоть і, приклавши до чола руку, пересвідчився, що поранений таки добре і стратив чимало крові.

— Ну ж бо, Релфе, — мовив Джек, обережно силкуючись мене покласти, — спочинь, голубе, ти ще не зовсім оклигав. Скуштуй водиці — вона холодна й чиста, як кришталь. Тут поряд є джерело. Прошу тебе, помовч, не кажи ані слова, — додав він, побачивши, що я хочу заговорити. — Я тобі все розповім, тільки полеж тихенько, доки спочинеш і наберешся сили.