Капелюх Чарiвника

— Хто кричав?! — переполошилася Мама.

Увесь ліс дрижав від дикого гику. Хтось або щось гупотіло стежкою їм назустріч, нестямно горлаючи, чи то від страху, а чи від лютощів.

— Ховайтеся! — заволав Тато Мумі-троля. — Страховисько суне!

Та не встиг ніхто ще й кроку ступити, як на стежці з’явився Ондатр — вибалушені очі, хутро дибки. Він шалено вимахував лапами і безтямно лебедів щось зовсім незрозуміле, з чого можна було хіба зробити висновок, що він був дуже злий або дуже наляканий, або ж дуже злий, тому що дуже налякався… Він вихором помчав далі, у Долину Мумі-тролів, лиш за ним захурчало.

— Що це найшло на Ондатра? — чудувалася Мама. — Завжди такий спокійний і статечний!

— Щоб аж так перейнятися обірваним мотузком гамака!.. — похитав головою Тато.

— Гадаю, він роззлостився, бо ми забули принести йому попоїсти, — висловив припущення Чмих. — Тепер самі усе з’їмо…

Отак стурбовано розмірковуючи, подорожні простували до берега моря. Але Мумі-троль з Нюхмумриком вихопилися вперед, щоб зазирнути до печери раніше за всіх.

— Ліпше не ризикувати й не заходити досередини, — порадив Нюхмумрик. — Може, ВОНО ще там є. Зазирнемо крізь дірку у стелі.

Друзі мовчки видряпалися на скелю і поплазували, звиваючись по-індіанському, до отвору. Посеред печери стояв порожній Чарівний капелюх, плед валявся в одному кутку, книжка — в іншому. І ні живої душі… Однак піщана долівка була густо змережана дивними слідами, ніби хтось по ній стрибав чи танцював.

— Це сліди не Ондатрових лап! — мовив Мумі-троль.

— Я взагалі маю сумнів, що це — сліди лап, — озвався Нюхмумрик. — Надто дивні вони на вигляд…

Друзі злізли зі скелі, сторожко озираючись навсібіч, але нічого надзвичайного не спостерегли.

Так вони і не довідалися, що так жахливо налякало Ондатра, бо той категорично відмовився розповісти про це. [3]

Тим часом решта товариства дісталася берега моря — усі стояли гуртом біля самого прибою, жваво розмовляючи та жестикулюючи.

— Вони знайшли човна! — вигукнув Нюхмумрик.

— Біжімо до них!

І дійсно! То була справжня велика біло-зелена лодія, обшита лиштвами, з вітрилами, веслами та рибацьким спорядженням на борту.

— Кому вона належить? — поцікавився засапаний від бігу Мумі-троль.

— Нікому! — з тріумфом у голосі відповів Мумі-тато. — Лодію прибило хвилями до нашого берега. Це дарунок моря!

— Її треба якось назвати! — хвилювалася Хропся. — «Гарнюня» — правда ж, красиво?

— То ти у нас гарнюня, — спогорда пирхнув Хропусь.

— Я пропоную назву «Морський орел».

— Ні, — запротестував Гемуль. — Назва повинна бути латинською. Скажімо, «Muminates Maritima»!

— Я першим її побачив! — втрутився Чмих. — Це моє право — дати їй ім’я! «Чмих» — дотепно, коротко і гарно.

— Де вже гарніше придумати… — не втримався від кпинів Мумі-троль.

— Діти, заспокойтеся! — намагався вгамувати збуджене товариство Тато. — Тихо, цить! Ясно як білий день, що право вибору імені за Мамою. Бо ж ідея прогулянки до моря належить їй!

Мама зашарілася.

— Не знаю, чи зумію, — скромно мовила вона. — Он у Нюхмумрика скільки фантазії. Хай ліпше він назве нашу знахідку!

— Така честь… — від Маминих слів Нюхмумрик запишався. — Кажучи правду, мені з самого початку подобалася назва «Скрадливий Вовк». Звучить дуже стильно!

— Ні-і! — заарканився Мумі-троль. — Вибиратиме Мама!

— Гаразд, любі дітоньки! — врешті погодилася Мумі-мама. — Лишень не кажіть потім, що я дивакувата і старомодна. Як на мене, назва судна має нагадувати про мету, для якої воно повинно послужити. Тому найбільш вдалим іменем, на мою думку, видається «Пригода».

— Чудово! Чудово! — заплескав у долоні Мумі-троль. — А тепер корабель слід освятити! Мамо, у тебе не знайдеться пляшки, схожої на пляшку з-під шампанського?

Мама перетрусила всі свої кошики у пошуках пляшки з морсом.

— Ой, як шкода! — мало не плакала вона. — Я забула взяти морс!

— А я ж перепитував, чи нічого не забули! — докірливо докинув Мумі-тато.

Усі враз похнюпилися. Подорож на судні, яке не освячене за всіма правилами, може призвести до лиха!

Зненацька Мумі-тролеві прийшла до голови блискуча ідея.

— Дайте мені каструльки, — попросив він. Наповнивши посудини морською водою, Мумі-троль побіг до печери, де було заховано чарівного капелюха. За якийсь час він повернувся й простягнув Татові начакловану воду. — Покуштуй!

Мумі-тато відпив ковток і задоволено прицмокнув.

— Де ти таке роздобув, синочку?

— Таємниця!

Потім вони наповнили чарівною водою слоїк з-під варення, розбили його до форштевня лодії, а Мама урочисто виголосила:

— Освячую тебе на нинішні і майбутні звершення та нарікаю «Пригодою»!

Усі загукали «ура!» й кинулися завантажувати суденце кошиками, ковдрами, парасолями, вудками, подушками, каструлями, купальниками, а коли вже було по всьому, родина Мумі-тролів з усіма своїми друзями вирушила в мандри бурхливими зеленими хвилями моря.

То був гарний день. Хоча, можливо, й не надто ясний, бо сонце заслонив легенький серпанок. «Пригода» з напнутими білими вітрилами стрілою летіла до виднокола. Хвилі плюскотіли, пестячи її боки, співав вітер, а морські тролі та русалки витанцьовували перед носом судна.

Чмих прив’язав свої іграшкові кораблики один за одним, тож у кільватері «Пригоди» пливла ціла флотилія. Тато Мумі-троля стояв коло стерна, а Мама сиділа поруч, подрімуючи. Нечасто їй траплялася нагода насолодитися тишею та спокоєм. Угорі над ними кружляли великі білі птахи.

— Куди попрямуємо? — запитав Хропусь.

— Пливімо до якогось острова! — попросила Хропся. — Я ще ніколи не бувала на острові!

— Побуваєш неодмінно! — пообіцяв Мумі-тато. — Пристанемо до першого ж острівця, який нам трапиться на шляху.

Мумі-троль сидів на самому дзьобку носа човна, пильнуючи, щоб не наскочити на мілину. Він заворожено вдивлявся у зеленаву глибінь моря, яку, збиваючи довкруги себе шумовиння, розтинала «Пригода».

— Ого-го! — вигукнув радісно Мумі-троль. — Ми пливемо на острів!

Далеко в морі лежав самотній острів гатіфнатів, об високі скелі якого розбивалися пінисті хвилі прибою.

Раз на рік гатіфнати збиралися на ньому напередодні своєї безконечної мандрівки довкола світу. Вони прибували сюди з усіх сторін світу, мовчазні, поважні, з незворушними блідими обличчями. Навіщо здалися їм ці щорічні зустрічі, важко сказати, бо ж вони не чули, не розмовляли і ні на чому не зосереджували свого погляду, окрім далекої, тільки їм самим відомої мети вічної подорожі.

Можливо, їм таки хочеться мати місце, де б вони почувалися як удома, могли трохи перепочити і побачитися зі знайомими. Щорічна зустріч гатіфнатів відбувається завжди у червні, тож цього року збіглося так, що родина Мумі-тролів та гатіфнати прибули на самотній острів майже водночас. Дикий і манливий, виростав він з моря, в облямівку білого шумовиння хвиль, увінчаний зеленою короною лісу.

— Земля попереду! — заволав Мумі-троль.

Усі перехилилися через борт, щоб ліпше бачити.

— Там є піщаний пляж! — зраділа Хропся.

— І затишна гавань! — додав Тато Мумі-троля.

Вправно стернуючи, Тато допровадив човна до берега поміж підступними підводними каменями. Ніс «Пригоди» м’яко тицьнувся у пісок, Мумі-троль зістрибнув на суходіл зі швартовим канатом. Невдовзі на березі закипіла робота. Мама Мумі-троля скотила докупи камені, облаштовуючи місце для вогнища, щоб розігріти оладки. Потім назбирала дров, розстелила скатертину на піску, притиснувши кожний кут камінцем, аби її не зірвало вітром. Тоді виклала рядком горнятка, маслянку з маслом прикопала у вогкому піску в затінку великої кам’яної брили, а на довершення всього прикрасила стіл букетом водяних лілій.

Може, чимось допомогти? — запитав Мумі-троль, коли все вже було готове.