Бувальщина прикордонника Гриви

— І тоді я зможу бути?..

— Курсантом, а там і молодшим командиром, — підкреслив старшина. — Не втрачайте надії.

Молодші командири вийшли з казарми на подвір’я, вилаштувались у похідну колону. Гордій Грива, в самій натільній сорочці, з відром і шваброю в руках, мрійливим поглядом проводжав їх.

Наостанок старшина нагадав:

— Довкола казарми визбирати недопалки. З урн повитрушувати сміття. Спалити в ямі. Ясно?

Цього разу Гордій уже не відповів коротким «так», лише зітхнув.

З цієї невеселої задуми Гордія вивів кухар Юхим Нестерович. Ще здаля він догадливо подивився на свого вихованця, кахикнув у кулак і, ніби між іншим, зауважив:

— Так і я свій курс молодого бійця починав з швабри та помийного відра. А це, як-не-як, школа молодших командирів. І тут без швабри й відра фігово-фігово… розсадник бруду заведеться. Кроком руш на кухню за гарячою водою!

З старанністю матроса «Аврори» драїв Грива підлогу, витирав вікна, двері, ліжка, тумбочки, піраміди. Коли перед обідом Хмара ще раз навідався, казарма блищала чистотою.

— Ну, курсант Грива, — вдоволено мовив Юхим Нестерович, — коли б командування знало, скільки ти віників та ганчір’я зітер на оцій підлозі, то без вагання відрядило б тебе на морський флот.

Грива мовчки закінчував свою роботу.

Хмара поглянув крізь прозоре скло вікна на каракату акацію, щиро зізнався:

— А мені без тебе на кухні фігово-фігово…

— Як не зачислять курсантом, то повернуся до вас, Юхиме Нестеровичу, — якось по-цивільному, ніби батькові, відповів Гордій.

— Е ні, — заперечив кухар, — коли вже схопив слона за ногу, то тримай щосили. Вчись. Наука в ліс не веде. Був би я вчений, можливо, в ад’ютантах самого Будьонного состояв би.

Потім кухар помацав нагрудну кишеню гімнастьорки, вийняв складений учетверо аркушик паперу, розгорнув і подав Гриві.

— Завтра неділя, можеш сходити на цілий день до міста. До двадцяти чотирьох годин звільняю… — трішки офіціально пояснив він. — Сам старшина школи підписав увольнітєльную!

І тут з Гривою сталося щось неймовірне. Він як стояв перед Хмарою у натільній сорочці, з закоченими по лікті рукавами, з запахом гасу на долонях, так і кинувся обіймати Юхима Нестеровича. Зніяковілий, а більше розчулений кухар пробурчав:

— Це ж вам, Гриво, не в гражданці: І-і… я не дівчисько якесь… Фігово-фігово…

Недільного ранку майбутній курсант Грива, карбуючи кроки на старанно заметених тротуарах, ішов вулицями, «їв» очима всіх, хто був у військовому одязі,— від медика до собаковода.

Щедре, подільське сонце, як у дзеркальцях, сяяло на гудзиках новенької гімнастьорки Гордія, не квапилось спадати і з зірки картуза, гартуючи на ній серп і молот. Картуз і петлиці свіжою зеленню відтіняли смугляве обличчя Гордія. Чорненький пушок над губою просився на лезо бритви. Грива невдовзі й розпрощався з ним у першій же перукарні. А вже як поглянув опісля гоління на себе в дзеркало, то вдоволено подумав: «От якби Петрик подивився зараз на мене, га? Не впізнав би і позаздрив. А мати пізнала б».

А батько? Той відразу назвав би сина щорсівцем.

«От приїду в гості,— мріяв собі Грива, — але вже після того, як спіймаю шпигуна».

Оці мрії й супроводили Гордія Гриву аж до старої фортеці, що стояла за містом над мілководою річкою. Фортецю оперізував сірувато-зелений над водою і чорний в затінку мур. Таємнича вежа ніби виростала з водяних потоків. Від поля фортеця відмежована земляним валом. Осунутий вал давним-давно заріс чагарником, високими бур’янами та стеблястими травами. Там діти пасли кіз, гралися в хованки, галасували.

Неподалік від фортеці ходив дідусь з дубовою палицею. Він опирався на її загнутий кінець, як на баранячий ріг, і, ні на кого не звертаючи уваги, нишпорив очима навкруги. Дідусь не був схожий на пастуха чи сторожа-баштанника. У сірих очах старого, під руденькими бровами, іскрилося щось вояцьке.

— Дідусю, — звернувся Грива до старого, — то правда, що у цій фортеці сидів Устим Кармалюк?

— Неправда, вояко, — сухо відповів дідусь.

— Невже? А нам казали…

— Чого б йому тут сидіти? — хитрувато подивився старий на Гриву. — Що, в нього, гадаєш, своєї хати не було?

Розмова чомусь не в’язалась. Тоді Грива насмілився й сказав, що знав про Устима Кармалюка:

— Пани закували Кармалюка й посадили до цієї фортеці. В оту он вежу. Нам сам політкерівник на політзаняттях розповідав.

— Еге ж. Ото ж… — знехотя відповів дідусь.

Мабуть, він, заклопотаний якоюсь своєю справою, не хотів більше розмовляти з настирливим юнаком у зеленому картузі. Грива зрозумів натяк, та йому забаглося ще щось дізнатися про фортецю. Лишень не знав, з чого почати. Виручив кремінець, що виблискував на землі, наче розтоплена жовта смола. Грива підняв його й подав дідусеві. Старий мовчки дістав з глибокої кишені залізячку, схожу на ріжок місяця, стукнув нею раз і вдруге по кремені. Іскри так і посипались з-під його цупких пучок.

— Еге, то ти справжнього крем’яха, солдате, знайшов.

— А візьміть його собі. Та скажіть мені, дідусю, що ото маячить на мурі, наче людська постать у камінь вдавлена?

— Легенда повідає.— почав сумирно дідусь, — що отут, де ми стоїмо з тобою, на варті чатував турок, а отам, попід муром, чоловік ніс воду з річки. Турок послав у нього стрілу. Чоловік, як падав на землю, назавжди лишив свою тінь на мурі…

— От я б того турка, — палко сказав Гордій, — тепер кулею стукнув…

— Е, синку. Турок далеко, а ось злодій, що викрав у мене ядро турецьке, десь тут… Знайди, то й стукнеш його… бодай оцією ковінькою. — І дідусь помахав комусь палицею.

— Яке ядро, дідусю?

— Історичне. Яке ж тут має бути інше?

— Та й кому воно потрібне?

— А вже комусь потрібне, коли взяв. А що мені тепер скажуть у музеї, який же ти доглядач, коли ядра не догледів? Та й що ж то за турецька фортеця без турецького ядра, га?

— А як оте ядро вибухне, дідусю? — злякано спитав Гордій.

Доглядач байдуже махнув палицею.

— Кажи. Мало б вибухнути, то ще при баталії вибухнуло б. Тепер хтось зробить з нього товкач, щоб просо товкти або ще якогось дідька, а ти отут мороч голову. О, сюди навіть хтось приїздив, — побачив дідусь колії.

В Гордія Гриви пробудилась кмітливість прикордонника. «Піду по сліду колеса. Куди він мене заведе?» — вирішив він і рушив у напрямку незнайомого села. На роздоріжжі затримався коло небаченого склепу. На потрісканому, зарослому мохом камені прочитав: «Здісь земльой покріта ліцом душою

Маргаріта. Такая єй ціна от обчества дана. 1758–1775 гг.» Грива пошкодував, що Маргарита померла такою юною, й пішов далі. Та слід не повів його в село, колеса обгинали хати полем.

Зацікавлений Гордій прискорив кроки.

Нарешті він помітив гарбу, на яку два чоловіки накладали горох. Рішуче наблизився.

— То ви їхали від фортеці? — тоном слідчого запитав Гордій.

— Ми. Або що? — відізвався селянин, що, стоячи на гарбі, вкладав в’язанки гороху.

— Ви не брали у дідуся-наглядача турецьке ядро?

— Гм, — мовив другий селянин з вилами в руках, — а ти хто будеш?

— Хіба не видно по моєму одягу, хто я? — задерикувато натякнув Грива.

— Одяг нам знайомий, а ти ні,— відказав той, що на гарбі.— Постій-но, ми накладемо горох, тоді…

— А що тоді,— насупився Грива, — повернете ядро?

— Умгу, — непевно мугикнув селянин і став поправляти в’язанки. — Сідай з нами, товаришу прикордонник. Поїдемо за ядром. Я знаю, де його сховали пастушки.

Грива вмостився на шелестливому горосі. Спершу возії мовчали, лиш раз по раз зиркали на Гриву. А коли зазеленів дах прикордонної застави, тоді селянин, що всю дорогу не випускав з рук вила, став допитуватись:

— А хто у вас начальником застави?

— Це… воєнна таємниця, — суворо відповів Грива, хоч насправді він не знав імені начальника застави. — А куди ви мене везете?