Сашко

— Наші! Наші! — повторювали ми без кінця, і я бачив, як Женина мати й бабуся обнялися. Та й сам я з радощів не знаходив собі місця, стрибав, гасав по подвір’ю, видирався на паркан і стрибав униз, і щось кричав таке, чого й сам, мабуть, не розумів.

Тільки пізніше, коли радянські літаки відбомбилися й зникли, ми помітили, що й по інших дворах цієї околиці міста рухались постаті, чути було радісні вигуки, збуджені розмови й метушню. А ще далеко було до ранку!..

День, який почався після прильоту радянських літаків, був великим нашим святом. Ми ходили радісні і збуджені. Того дня я не витримав і потай від бабусі поліз на заборонену територію «кампфзони». Я вміло обходив фашистських патрулів, побачивши їх здаля, переховувався за парканами, по порожніх дворах і садах. Сьогодні я вирішив побувати дома, в нашій покинутій кімнаті.

Замок на дверях висів відімкнутий. В нашій кімнаті хтось уже побував без нас. Ми знали, що фашисти грабували покинуті помешкання, і тому я не здивувався. В нашій кімнаті вже не залишилося нічого цінного, і я був спокійний. Справді, взяти у нас не було чого. На стіні ми залишили старе, облізле дзеркало — то й його забрали фашистські солдати. Зникла й невеличка люстра, що висіла над столом. Та я не думав зараз про ці речі. Мені було приємно стояти в нашій кімнаті, звідки нас силоміць вигнано. Скоро, скоро ми прийдемо сюди знову!

На вікні стояв майже засохлий уже вазон гортензії. Сухі гілочки ламалися від самого лише дотику до них. Проте я добре полив вазон водою — може, оживе! Я ніколи не звертав на нього уваги. Тепер мені було його жаль. Мені навіть здалося, що квітка зараз відчуває біль.

Я хотів замкнути наше помешкання, але потім роздумав і залишив його таким, яким і застав. Нехай бачать: тут уже пограбовано все, що можна було грабувати.

Потім я навідався до школи. Тут, як і раніше, під’їздили й від’їздили машини — і вантажні, і легкові. Але тепер до школи підходили тільки порожні машини, а від’їздили навантажені всяким добром: склад вивозили. І я сказав сам собі в думках: «Вивозьте, звільняйте школу, ось прийде Червона Армія, і ми знову повернемося до наших класів…» Ех, як мені закортіло написати ці слова на стіні школи! Нехай би фашисти читали…

Коли я йшов назад, мені спало на думку перемінити на розі покажчик доріг. Людей поблизу не було, всі були виселені, і ніхто мене не міг би впіймати на гарячому. Я швидко поодривав покажчики і поприбивав каменем їх знову, але тільки поміняв місцями. «Все-таки який-небудь гітлерівець може заблудитись», — думав собі я.

Це мені сподобалось. На околиці Печерська біля під’їзду до одного військового складу я побачив високий кілок з написом: «Міновано!» Я оглянувся. Довкола було порожньо. Під’їзд завертав за ріг одного спаленого будинку, і вартовий не міг мене бачити. Тоді я швидко розхитав кілок, висмикнув його з землі разом з покажчиком і закинув у глибокий рів, зарослий бур’яном. Цього разу мені стало страшно: адже якби мене побачив який-небудь фашист, то… Я чомусь не міг стримувати себе і кинувся тікати…

Кілька днів після того я шукав по навколишніх вулицях покажчиків доріг і прибивав їх зовсім на інших місцях…

І щодня і щоночі я прислухався до далеких шумів, намагаючись почути нехай і далекий, ледве чутний гуркіт бою за Київ… Та минали дні. Настала осінь, прозора, золота… Одного разу я зустрів на одній з вулиць нашої околиці Гришку. Ох, шибайголова цей Гришка! Він мені почав нашіптувати, що ніби пролазив учора на самий берег Дніпра і… Він не одразу сказав те, що треба було сказати після «і», а роздивився довкола і прошепотів з голосним сміхом:

— А я бачив їх…

— Кого?

— Наших…

— Гриша! — сказав я, затремтівши. — Ти мене не обманюй, бо я з тебе тут котлету зроблю…

— Справді бачив. Я проліз на самісінький берег проти Подолу. Раптом почув, як фашисти стріляють з кулеметів і гармат, що на Володимирській гірці. А снаряди вибухають на Трухановому острові в шелюзі. Коли дивлюся — з кущів вибігає якийсь чоловік з автоматом, пробіг кілька кроків і зник у лозах. Це був наш розвідник.

— Це правда, Гриша?

— Сам бачив. Фашистів уже на тім боці Дніпра немає, там уже наші. От наш розвідник і виповз на Труханів, щоб роздивитися київський берег.

— Я хочу теж подивитися на той берег.

— Ходімо разом, — погодився Гриша.

Ми умовились, коли зійтися. Тільки одній Жені в садку я стиха сказав:

— Сьогодні піду дивитися на наших…

Вона байдуже подивилась на мене.

— Вестимуть полонених? — спитала.

— Якраз так! Забудь про полонених! Піду дивитися на той берег, там розвідники…

— А-а-а!.. — раптом вирвалося в неї, і вона схопила мене за плечі і почала дивитися на мене якимись дивними широко розкритими очима. І ні про що не питалася словами. Я вже потім коло самої хвіртки оглянувся на неї — вона стояла, обнявши стару, безлисту вже яблуню, і мовчки дивилась мені вслід. Потім я стукнув хвірткою й побіг швидше по вулиці, бо мені здавалося, що Женя мене захоче наздогнати, та ще причепиться, щоб узяв з собою.

Спочатку ми хотіли пролізти непомітно на дніпрові гори, де мені відомі були кожна стежка, кущ і кожна схованка. Але на горах були фашисти. Там стояла їх артилерія, міномети і багато солдатів. Ми не були тут, на горах, давно. І мені так хотілося саме звідси, з гір, побачити на тім боці наших. Та пролізти туди нам не пощастило. Ми відійшли назад, до міста, і, ховаючись у руїнах Хрещатика й інших вулиць, спустилися на Поділ.

Тут теж проповзти непомітно на самий берег не вдалося: скрізь ходили патрулі. Тоді ми знайшли собі ще краще місце. Біля самого берега стояла величезна вигоріла споруда — мабуть, якась фабрика або млин. Вона дивилась на Дніпро темними дірками замість вікон. Ми обійшли її довкола й відшукали зовсім цілі залізні сходи нагору. Щоправда, між третім і четвертим поверхом залізні сходи вивалилися з стіни і звисли в повітрі, і коли ми, вчепившись за поруччя видиралися по них угору, то вони так хиталися, що Гриша трохи був злякався. Ну, таки ми вибралися на самий верх, аж на горище. Як добре звідси було все видно!

Заллятий передвечірнім сонцем Труханів острів був пустельний і мовчазний. Де-не-де зводились почорнілі комини спалених домів, якраз навпроти нас жовтіли руїни церкви, десь далі ще курилося якесь згарище.

А ген далі, за луками й затоками, оповивалися синім туманом далекі ліси. І там, у тих лісах, стояли наші танки, гармати, готувалися до наступу на Київ радянські дивізії й армії. Нам здавалося, що ми їх навіть бачили. А Гриша казав навіть, що під дальнім лісом рухається наша кіннота. Скільки я не вдивлявся, кінноти я не побачив. Гриша завжди до того, що бачив, додавав трохи того, чого не бачив, і в нього завжди виходило непогано.

Зате нам добре було видно, як метушилися фашисти на Володимирській гірці, в Пролетарському саду і далі на дніпрових горах, бачили їхні гармати й міномети, замасковані під деревами. Було зрозуміло, що вони покинули лівий берег і будують укріплення на правому.

Як цікаво було на все це дивитися!

— Ех, коли б у нас тут був кулемет! От би ми шпарнули по фашистах… — промовив Гриша.

Я згадав історію з пістолетами, які я цапнув у фашистських офіцерів.

— Мале ти ще! — сказав я Гриші і навіть не оглянувся на нього. Раптом страшний вибух струснув будинок, де ми сиділи.

Враз після того прогуркотіло ще кілька вибухів. Із свого спостережного пункту ми побачили тільки один. Це висадили пароплав на Дніпрі недалеко від пристані. Пароплав швидко нахилився набік і почав тонути. Кінчик його труби так і залишився над поверхнею води.

Після того в різних кінцях міста почали лунати вибухи. То фашисти висаджували великі будинки.

Збуджені і разом приголомшені всім баченим, пішли ми з Грицьком додому. Вже вечоріло, і відсвіти пожеж судорожно тремтіли над містом. І нам було якось захоплююче страшно…

Радісно збуджені поверталися ми з Подолу. Було дуже небезпечно, і ми йшли, ховаючись по руїнах.