Пригоди чорного кота Лапченка, описанi ним самим
Пригоди чорного кота Лапченка, описанi ним самим читать книгу онлайн
Може, декому видасться дивним, що кіт узявся за літературу, але це цілком зрозуміло. Річ у тім, що котові випадає бути свідком таких моментів у житті людини, які сховані від суспільства — кіт чує розмови, що точаться в родині, бачить, що роблять люди, коли їх ніхто не бачить. Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, і можу писати про те, що справді бачив і чув, не домислюючи і не вигадуючи, як то змушений робити письменник-людина. Взявся я за перо ще й тому, що деякі вчинки людей дивують мене. Я хотів поділитися з людьми враженнями від їхнього життя, щоб вони поглянули на себе, так би мовити, збоку, бо ж збоку краще видно і достойності, і хиби. На жаль, письменник, який редагував мій рукопис, дещо викреслив з того, що було написано цікавого про людину... Щоб ні в кого не лишилося сумніву, що все це дійсно написав я сам, розповім, як я навчився писати. Не така це вже складна штука. Треба взяти в лапку олівця і вивести першу літеру, потім другу, третю і, коли вийде слово, трохи відступити і таким самим способом написати друге слово, а, закінчивши фразу, поставити крапку. Якщо якесь написане слово мені не подобалось, я злизував його язиком. Для мене це було значно зручніше, ніж перекреслювати. Тому я перейшов на чорнило і ручку, бо злизати чорнила легше, ніж олівець. При писанні багато важить положення хвоста. Ні в якому разі не слід ним махати. Хвіст повинен лежати на столі, це створює необхідний упор для всього тіла. Інакше літери виходять не такі гарні, а інколи бувають просто нерозбірливими. Може, дехто гадає, що мені легше друкувати на машинці, та це не так. Я не зміг навчитися друкувати на машинці. Як тільки я натискував на клавіш, зразу вистрибував важіль з літерою, і, хоч я знав, що це важіль, мені щоразу здавалося, ніби це миша, і я кидався на літеру, хапаючи її кігтями. Від цього псувалася машинка, а також мої стосунки з її господарем, а головне — друкування посувалося страшенно повільно, бо думка уривалась, натхнення зникало, і я довгенько сидів, щоб знову повернувся робочий настрій. Л а п ч е н к о
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Де ви думали продати крадену рибу?
— Не знаю. Це все Петренко.
— Ти що? Дурником прикидаєшся? Де ви думали збути рибу? Ракша засовався.
— Збиралися відправити в Харків машиною.
— Отак і казав би! А на чиїй машині ви приїхали грабувати? Хто був з вами ще? Хто ті, що втекли з машиною?
— Найняв на шосе. Не спитав — хто.
— Вони ж знали, що риба крадена?
— Вони не спитали, а я не сказав.
— Признавайся, Ракшо! Краще признавайся!
— Мені нічого признаватися. Я все сказав.
— Дивись, коли чесно признаєшся, покарання буде легше.
— Я все сказав.
— Ну, що ж! Тобі видніше...— Старшина записав усе до протоколу, дав розписатися Ракші і наказав відвести його, щоб почати допит Пуголовиці.
— Попався, катюго! — промовив я замість привітання, коли його ввели.
Він похмуро озирнувся і похнюпився.
— Ваше прізвище? — почав старшина.
— Хіба ви не знаєте? — зиркнув спідлоба злодій.
«Ось коли міліціонер назве його справжнє прізвище! Ось коли в тебе полізуть рогом очі!» — зловтішався я.
— Ваше прізвище! — твердо повторив міліціонер.
— Петренко Сидір Петрович.
Я чекав глузливого погляду старшини, але він схвально кивнув і провадив:
— Звідки ви знаєте Ракшу?
— Він підвозив мене якось до міста...
— І він підбив вас на крадіжку?
«Ось зараз почне топити друга!» — подумав я, але те, що сказав Пуголовиця, примусило мене широко розкрити очі.
— Ні, — сказав злодій. — Це я його підбив на злочин. Каюсь, винен! Мене спокусили.
— Хто?
— Шофер Веремієнко.
Директор, старший вартовий і Сіренький чмихнули, але міліціонер суворо глянув на них.
— Як же він вас спокушав?
— Каже, давай покрадемо коропів, відвеземо на базар, а гроші — пополам.
Старшина моргнув вартовому, той вийшов і через хвилину повернувся з Веремієнком.
— Він запропонував вам пограбувати ставок? — спитав старшина.
Оцей самий,— зухвало дивлячись на хлопця, твердо відповів Пуголовиця.
Веремієнко на мить остовпів, потім його лице розпливлось у посмішці, і він промовив до Пуголовиці:
— Скажи, а тебе били коли-небудь коропом по пиці?
Всі зареготали, а Пуголовиця буряково почервонів.
— Ви наполягатимете на своєму свідченні, що Веремієнко спокушав вас на крадіжку? — спитав міліціонер.
Пуголовиця мовчав.
— А ти знаєш, Петренку, хто тебе вистежив і спіймав? — озвався старший вартовий.— Веремієнко.
Пуголовиця метнув на Веремієнка повний зненависті погляд.
— План «Легенда»? — кинув я Сіренькому.
— План «Блискавка»? — відповів він мені в тон.
— Ще хто вас спокушав? — допитувався міліціонер.
— Рабурденко.
— Хто? — перепитав слідчий, а директор і вартовий здивовано глянули па Пуголовицю.
— Лаборантка. Вона заставляла мене носити їй коропів зверх того, що потрібно було для аналізів.
— Скільки ж ви їй принесли?
— Та, може, центнерів зо три переносив. Щодня три, а то й чотири добрих коропи...
Міліціонер наказав викликати лаборантку. Вона з'явилася бліда, злякана, захекавшись і без угаву смикаючи бровима. Коли їй прочитали свідчення Петренка, вона мало не знепритомніла.
— Це брехня! У мене не було тенденції замовляти собі коропів! Він сам приносив мені.
— Приносив сам. А за що? За те, що ви переховували у себе в лабораторії мою рибу.
— У мене не було такої тенденції! — скрикнула лаборантка.
— Я за тенденцію нічого не кажу, — вів своє Пуголовиця.— А великого коропа де я ховав? Хіба не в вашому холодильнику?
Рабурденко раптом охнула і впала непритомна. В кімнаті стало гамірно. Хтось гукав, щоб принесли води лаборантці, директор гнівався і махав кулаками на Пуголовицю, старший вартовий картав себе за неспостережливість, а ми з Сіреньким сумно хитали головами, бачачи, до чого довела лаборантку її непринциповість.
Нарешті принесли води, і Рабурденко опритомніла...
— Як же ви могли так зробити? — з докором спитав директор.
— Він залякав мене. Ви ж знаєте, що в мене ніколи не було такої тенденції! — нервово смикала бровами лаборантка.
— Ви переховували крадене,— сказав міліціонер, — Я змушений взяти вас під варту.
Рабурденко знову ахнула і знову знепритомніла. Поки Веремієнко та прибиральниця, що вбігла на крик, приводили її до пам'яті, директор і старший вартовий умовили міліціонера не заарештовувати Рабурденко, бо вони ручаться, що вона нікуди не втече. Лаборантку привели до свідомості, заспокоїли і відпустили.
— На чиїй автомашині приїхав Ракша?
— Не знаю.
— А хто був ще з вами? Хто ті, що втекли на машині?
— Не знаю. Випадкові люди, на шосе домовились...
— Що ви мелете? Ракша вже сказав, хто вони такі, — вдався до хитрощів міліціонер, але Пуголовиця був досвідчений злодій.
— Не знаю. Ракша сказав мені, що спинив машину на шосе і домовився.
— А хто вас ще спокушав тут, у рибгоспі?
Більше ні на кого Пуголовиця не вказав. Слідство закінчувалось. Годинник показував другу дня. Старшина, звелівши відвести Петренка до комори, з'ясовував у директора і старшого вартового різні подробиці нічної пригоди.
— О! — згадав директор,— Якось Ракша приходив до нас просити бензину, і ми записали номер його машини. Може, це допоможе вам? — І він, витягши записну книжечку, повідомив міліціонеру номер автомашини.
Старшина витріщив очі:
— Прошу вас, повторіть номер.
Директор повторив.
— Це була вантажна машина чи легкова?
— Півторатонка.
Міліціонер з полегшенням зітхнув:
— От мерзотники! Ви знаєте, номер чиєї автомашини вони дали? Голови райвиконкому! Це номер його легкової машини!
Поки старшина записував нові дані до протоколу, я зрозумів з розмови директора, Веремієнка та старшого вартового: Веремієнко про все вчасно розповів директорові, і після того за злодієм стежили. «Іменини» Петренка викликали підозру, і минулої ночі всі були напоготові. Грабіжників схопили в той момент, коли вони витягли волок, повний риби.
— Так! — промовив я з нотками самокритики в голосі. — Виходить, все це не наслідки мого плану «Блискавка»... Сіренький був розчарований:
— Виходить, і не наслідок плану «Легенда»...
Міліціонер уже склав свої папери, як у дворі загурчала автомашина, і за хвилину до кабінету ввійшов військовий.
— Капітан міліції Білокінь,— відрекомендувався приїжджий. Старшина міліції витягся в струнку, директор і старший вартовий назвали свої прізвища.
— Ось мій план «Блискавка»! — скрикнув я й схопив Сіренького в обійми.
— Який чудовий кіт! — вигукнув капітан і погладив мене по спині, потім звернувся до міліціонера: — Приведіть мені Ракшу.
Я нетерпляче чекав допиту, і ті хвилини, поки ходили по Ракшу, здалися мені вічністю. Нарешті його ввели.
— Ви писали нам листа? — спитав капітан.
Той мовчав, не знаючи, очевидно, що краще — сказати правду чи одмовитись від свого доносу. Капітан гидливо скривився:
— Ви хочете, щоб і вашу жінку запросили у свідки? — і показав Ракші конверт.
Я витріщив очі і відчув, що моє серце близьке до інфаркту. Конверт був жовтого кольору! Виходить, я вкинув до поштової скриньки інший конверт! Тепер я пригадав, що за дзеркалом було два конверти — синій, якого добре було видно, і жовтий — засунутий за дзеркало далі.
Раптом охлялий, я ледве слухав допит.
— Я писав,— нарешті відповів Ракша.
— Розповідайте все, що знаєте про Пуголовицю-Петренка. Ракша зітхнув і почав свою розповідь. Я прослухав уже знайому мені історію.
Потім ввели Пуголовицю.
— Ваше прізвище? — спитав капітан.
— Та я уже казав...
— Ще раз скажіть, — усміхнувся капітан.— Невже це так важко?
— Петренко.
— А як було прізвище вашого батька?
Пуголовиця незрозуміло подивився на капітана і мовив таким щирим голосом, що я здивувався:
— Петренко. А як же?
— Так. Тепер скажіть, де ви познайомились з Ракшею. Пуголовиця повторив свої попередні свідчення.