Пригоди чорного кота Лапченка, описанi ним самим

— Чудово! Ти такий милий!— скрикнув я і вибіг за Костем надвір.

Ми сіли з ним у «Москвича» і поїхали, як тут кажуть, на об'єкти. Вартові справді сиділи в будці, за винятком Пуголовиці. Директор нагримав на них, і вони поплентались вартувати.

Ми поїхали вздовж каналу і аж біля останнього ставка здибали Пуголовицю.

— Чекаєш напарника, злодію? — промовив я і тут же гірко посміхнувся: директор хвалив Пуголовицю за відданість справі.

Чи був тут Ракша? Я вислизнув а машини і, переборюючи огиду до мокрого грунту, пройшовся біля ставка, принюхуючись до повітря. Ні, Ракші тут не було.

Незабаром Кость поїхав додому, а я пішов далі обстежити місцевість. Вологість заважала мені, але все ж я вловлював сліди у повітрі. Відійшовши метрів за сто вбік од ставка, я раптом впіймав знайомий запах.

Ракша був тут!

Я лаяв себе в думці за лінощі, за те, що сидів у теплій хаті в той час, коли тут відбувалася змова.

Повернувшись до Пуголовиці, я сів оддаля, спостерігаючи, що буде далі. Мабуть, Ракша дав йому важке завдання, бо він нервував, раз у раз випльовуючи з свого гидкого рота гидку лайку. Мені противно слухати брутальності, але в надії, що Пуголовиця скаже ще що-небудь, крім лайки, я наблизився до нього. Мої сподівання справдились.

Після непристойного він додав:

_ Чортяка! Де ж він забарився?

«Еге! — зрадів я.— Значить, я не спізнився!»

Пуголовиця ходив побіля ставка, прислухався, лаявся:

— Може, дощу злякався? Чорти б його взяли! Чи, може, щось перешкодило? Бодай тобі він здох! Де він ходить, каналія?!

Минали години, а Ракші не було. Я вмостився під снопом очерету, що його, на моє щастя, хтось тут кинув. Це мене рятувало від дощу, але не від вологи і холоду. Я змерз, як цуцик, але терпляче чекав.

Нарешті почало світати, Пуголовиця втратив надію на появу Ракші і, як мені здалося, повеселішав. Коли зовсім розвиднілось, стало ясно, що браконьєр не прийде. Раптом я згадав, що натрапив на слід Ракші ще на початку ночі. Очевидно, він прийшов на побачення зарано і, не дочекавшись Пуголовиці, пішов.

ЗМОВА ЗЛОДІЇВ

Напружений день і безсонна ніч давала мені повне право на відпочинок, але я відчував, що не можу кинути свого поста. Я не пішов додому, а залишився біля того ставка, з якого мали сьогодні виловлювати рибу. Воду вже спущено, реманент для роботи був на місці, скоро мали прийти рибалки. Примостившись під перекинутим шапликом для купання риби, я примружив очі, стежачи за Пуголовицею.

— Чи витримаю я без сну дві доби? — запитав я себе, бо твердо вирішив не спускати з Пуголовиці очей весь день і наступну ніч. Та мої побоювання були марні: Пуголовиця чергував ніч і тепер мав відпочивати півдня. Я зрозумів це, коли він витяг пару коропів, що на мотузку були спущені в воду, і почвалав додому.

Склепавши повіки, я лежав під шапликом, коли раптом почув оклик:

— Ей, ви! Добродію!

Неприємно вражений тим, що мене розбудили, і підкреслено іронічним зверненням, я незадоволено муркнув і розплющив очі. Переді мною стояла худа, з нервовим блиском в очах, ще досить молода кішка. Хвилину я вагався — вилаяти нахабу чи, навпаки, убити її ввічливістю, вірніше ввічливим презирством, і спинився на останньому.

— Я слухаю вас,— промовив я байдужим тоном.

— Що вам зробив мій син?! Навіщо ви ошельмували його?! — почала вона на високій ноті, з кожною новою фразою все більше й більше підвищуючи голос.— Яке ви маєте право втручатися в життя сина?! Виховуйте своїх дітей! Своїх дітей!

— В чому справа? Я нічогісінько не розумію,— промовив я стримано, хоч істеричне вищання незнайомої кішки мене нервувало.

— Ах, ви нічого не розумієте! А хто глузував з мого сина? Хто називав його стилягою? Хто називав його кислооким?

Я не міг стримати усмішки:

— То ви он про що? Ви — мати того кошеняти?.. Цікаво...

— Ах, вам цікаво! — перекривила вона мене,— Вам цікаво! Так, я мати того кошеняти! Мати! І не дозволю, щоб з моєї дитини знущалися! Не дозволю, щоб ображали мою єдину дитину!

— Прошу Вас не кричати,— скривився я.— Ви виховали паразита і тепер лаєте мене за те, що я називав ваше кошеня так, як воно того заслуговує,— стилягою-паразитом.

— Тю на вас! Я виховала паразита! То воно ж ще дитина. Я люблю своє дитя і хочу, щоб воно бачило в житті тільки радість! Так, я не дозволяю своїй дитині працювати! Досить того, що я мучусь, не вилажу з роботи, то нехай хоч дитина поживе як слід, не знаючи турбот, не знаючи праці!

— Дитина? — засміявся я — Та всі ровесники вашої дитини прекрасно ловлять уже мишей!

— Для матері дитина — завжди дитина, якого віку вона не була б.

Я з жалем дивився на цю дурну істоту. А скільки є матерів, що отак по-дурному люблять своїх дітей, псують їх, завдають їм непоправної шкоди.

Кішка продовжувала істерично кричати, доводячи свою любов до сина, а я шукав слова, які найболючіше вдарили б її і водночас показали б її глупоту. Почекавши, поки вона видихалась, я спитав:

— А ви задумувались, чого ваше кошеня таке шолудиве? Ви порівнювали його з іншими кошенятами? Чому в нього такий жалюгідний вигляд?

Кішка враз зів'яла.

— Здоров'я у нього слабе. Це таке мені горе! І чому в нього слабе здоров'я? — промовила вона таким голосом, що мені стало її жалко.

— М'язи слабі, бо не ловить мишей, а мишей не ловить, бо м'язи слабі,— сказав я з сарказмом.— Невже вам приємно дивитися, що всі кошенята як кошенята, а ваше таке кволе...

Кішка раптом заплакала.

«Чорт їх носить тут, цих істеричок!» — вилаявся я в думці і похмуро чекав, що буде далі. Та моє мужське серце довго не витримало, вже через хвилину я, хоч і холодно, але озвався до неї.

— Ну, чого ви?..

— Допоможіть мені...— простогнала вона. — Я не знаю, що з ним робити… Як мені виховати його?

— Виховувати дітей треба тоді, коли впоперек лави лежать, а коли вздовж,— то вже пізно...— проказав я прислів’я, яке чув од людей.

— Молю вас, порадьте, що мені робити?

— Що я можу вам порадити? — знизав я плечима.

— Ви такий освічений! Ви так багато бачили в житті! Ви буваєте в товаристві вчених. — В її очах блиснула надія.— Скажіть, що ви зробили б на моєму місці?

— Я?.. Гм... Справді, що я зробив би?..— Хвилину я думав, що треба було б зробити на місці цієї нещасної, і раптом відповідь знайшлася.— Не дав би йому їсти!

— Як?! — скрикнула вона.

— А отак! Не дав би та й усе!

Кішка хвилину дивилася на мене, потім зітхнула і пішла геть.

«Сама винна»,— подумав я і, добре вмостившись, ліг спати.

Незабаром мене розбудив гомін — прибули робітники на чолі з директором і професором. Хоч як хотілося мені спати, але я не втерпів, щоб не подивитись на перший улов.

У цьому ставку були здебільшого дорослі коропи, віком п'ять і шість років, які цієї весни мали дати потмство. Я люблю дивитися на таку рибу.

Перш ніж затягти волок, директор наказав дістати чотирьох дохлих коропів, що геть усі — у виразках, з червоними черевами — плавали на поверхні води. Тим часом два робітники викопали на пагорбку яму і вкинули в неї спіймані трупи, обливши їх спочатку гасом.

І ось витягли перший волок. Приємно було слухати, як дужо тріпотять пірцями коропи в неводі, в носилках, у ванні. Сидячи під шапликом, я не міг одірвати очей од цих красунів, та шаплик був потрібен для ванни, і мене прогнали. Перш ніж перекинути коропів до карантинного ставка, їх уважно оглядали і ретельно вимірювали. Якщо короп був криворотий, кривошиїй чи кривоспинний — його зразу ж відкидали геть. Звичайно, не геть, а до окремого садка, щоб потім відвезти на продаж. До цього ж садка потрапляли дуже вузькі і дуже тонкі коропи...

Поснідавши, я заснув і прокинувся в обід, коли прийшов Пуголовиця, заспаний, червонопикий, ще огидніший, ніж завжди. Роботи було багато, і всі вартові потроху допомагали вдень, хоч і не спали вночі. А Пуголовиці ж треба було завоювати цілковите довір’я.