Вiдважнi

Скільки разів Микита Кузьмич пильно розглядав цю дивовижну скриню з безліччю різних завитушок, інкрустацій, з накладками у вигляді черепашок! В ній не було видно замкового отвору, а проте вона якимось чином міцно зачинялася… Блінов ніколи не розповідав, як до нього потрапила ця скриня, котру він привіз з собою із Білгорода. Борзов ніколи не був свідком і того, як Блінов її відчиняє. І зараз, коли бургомістр нахилився над скринею і почав щось крутити скраю, Микита Кузьмич так нічого й не побачив: заважала широка спина Блінова. Всередині скрині щось клацнуло, дзвякнуло, і Блінов підняв її масивне віко.

Борзов сподівався, що зараз станеться щось дуже цікаве, але Блінов вийняв із скрині лише тонку коричневу книжку, яка виявилася статутом ордена «Залізний хрест». Борзов довго смакував його численні пункти, наче вже мав цей орден і йому хотілося тільки уточнити свої права.

Несподівано двері кабінету розчинилися, і на порозі з'явився Курт Мейєр. Він зупинився на мить, оглядаючи кабінет з виглядом людини, яка просить вибачити їй за те, що зайшла без попередження.

Блінов схопився і радісно розкрив обійми:

— Пане Мейєр! Заходьте! Я саме збирався дзвонити вам, щоб запросити на чашку кави!..

Він швидко обійшов навколо стола й рушив назустріч гостю. Мейєр зняв кашкета, втомленим рухом кинув його на найближчий стілець і дружньо потиснув руку Блінову.

— Слово честі, — сказав він, — я, мабуть, пропав би від нудьги, коли б у місті не було в мене такого друга, як ви.

Обличчя Блінова розпливлося в усмішці.

— Так, пане Мейєр, колись я вважав, що справжня дружба може народитися лише в юності, але випробування війни, виявляється, згуртовують людей ще міцніше.

Мейєр підсів до стола і весело глянув на Микиту Кузьмича, який, погано знаючи німецьку мову, прагнув зрозуміти, про що вони говорять, але так нічого й не розібрав. Проте по тому, як весело почалася їхня розмова, догадався, що йому нічого не загрожує.

— Ви молодець! — раптом сказав йому Мейєр по-російськи. — Я знати ваш хоробрий вчинок! Ви затримайт злочинець! Спасибі!.. Ми його розстріляйт!.

Поки він говорив, повільно знаходячи слова, Микита Кузьмич підібрався, і вся його маленька постать виражала безмежну готовність служити і цілковиту відданість.

— Ну, йди, — сказав йому Блінов. — Де ти будеш? У себе?.. Коли виникне потреба, я тобі подзвоню…

Борзов підвівся і швидко вийшов — краще бути далі від цих двох, коли вони сходяться разом.

— Відданий чоловік! — сказав Мейєр, як тільки за Борзовим зачинилися двері. — Тут, у Росії, рідко трапляються справжні люди!

— Ви сьогодні дуже втомилися, пане Мейєр, — сказав Блінов; відчинивши дверцята письмового стола, він дістав пляшку коньяку і дві чарки. — Вип'ємо?

— З задоволенням, — погодився Мейєр. — Сьогодні був якийсь недоладний день… Все йшло шкереберть. Мені дзвонив представник Тодта ^[5] Шварцкопф. Він божеволіє: хоче збудувати сто двадцять дотів за півтора місяці…

— Це неможливо, — знизав плечима Блінов. — У нас не вистачає людей. В таборі залишилося всього шістсот чоловік. Половина з них — хворі й поранені…

— От бачите! — сердито посміхнувся Мейєр. — Я сказав про це Шварцкопфу, а він розкричався, що в моєму розпорядженні ціле місто!

— Так, але ми вислали звідси майже всіх, хто може працювати.

— А йому яке діло? Він твердить, що це наказ самого фюрера.

Обидва шанобливо помовчали.

— Добре, — сказав Блінов, — ми зробимо все, щоб робота пішла на повну силу!

Мейєр розстебнув кітель, дістав із внутрішньої кишені акуратно складену карту і розстелив її на столі.

— Погляньте сюди, Ілля Ілліч, — ім'я та по батькові він вимовляв по-російськи, і це звучало трохи безглуздо, але подобалося Мейєру. — Укріплений район міститься за шістдесят кілометрів на захід від міста. Ось Малинівка, далі Новий Оскол. А тут п'ять сіл, з яких зараз виселяють жителів. Звичайно, працездатних залишають. Наші люди займуть звільнені будинки. Місцезнаходження і план укріпленого району — сувора таємниця. Шварцкопф сказав, що у випадку несподіваного наступу росіян в першу чергу слід знищити всіх, хто може знати розташування хоча б одного дота.

Блінов уважно розглядав карту.

— Так, — мовив він, зітхнувши, — очевидно, становище на фронті не з легких, якщо доводиться так поспішати.

Мейєр суворо подивився на нього:

— Ви сумніваєтеся в перемозі фюрера?..

— Ні, що ви! — швидко відповів Блінов. — Я просто думаю про те, що нам з вами доведеться багато попрацювати…

Вони помовчали. Припухлі повіки Блінова зовсім прикрили очі. Він ще нижче нахилився над картою, і Мейєр не бачив його обличчя.

В кабінеті стало тихо. В напруженому мовчанні минуло кілька хвилин.

— Ну добре, — обізвався Мейєр, — пробачте мені, Ілля Ілліч, за різкість… Треба мужньо дивитися правді у вічі. Становище на фронті важке. Під Сталінградом зовсім погано… — Він присунув стілець ближче до стола і теж нахилився над картою. — Звичайно, хотілося, щоб укріпрайон прикривав місто зі сходу, — Мейєр тицьнув олівцем поруч з Доном, — але це неможливо — фронт надто близько. Як пояснив Шварцкопф, при наступі росіян залишиться надто мало часу для маневру.

— Коли ж ми повинні послати туди людей? — запитав Блінов.

— Оце головне, — сказав Мейєр, відзначивши про себе сухість тону, яким було дане запитання. — Шварцкопф вимагає, щоб кожна група, яка будує дот, була суворо ізольована від інших. Ніхто не повинен знати більше того, що йому належить. Усіх, хто виявляє недоречну цікавість, розстрілювати! Тільки за цих умов ми зможемо зберегти таємницю…

— Коли люди повинні бути на місці? — повторив Блінов.

— Не пізніше як через три доби після наказу.

— Але в мене немає машин для перевезення.

— Нехай ідуть пішки.

Блінов уперше підвів голову. Мейєр перехопив його зосереджений погляд.

— Нам це невигідно, — сказав Блінов. — Краще зберегти їхні сили.

— Побачимо, побачимо, — Мейєр встав і пройшовся по кімнаті. — Можливо, я дістану машини в інтендантстві… Ну, не будемо сперечатися. Давайте краще вип'ємо.

Вони випили. Мейєр акуратно склав карту і заховав її в кишеню. Блінов налив ще по чарці. Він уже заспокоївся.

— Ви не оцінили цей коньяк, — сказав він. — Б'юся об заклад, ви не знаєте, що пили.

— Мартіні? — запитав Мейєр, стараючись розгледіти етикетку, яку Блінов прикрив рукою.

— Не вгадали! Це колекційний коньяк десятилітньої витримки! Я дістав дві пляшки. Одну з них — для вас. — І Блінов поставив поруч з початою пляшкою другу, з запечатаною сургучем шийкою. — Це ваша, пане Мейєр, і не питайте, де я її дістав, там більше немає.

Мейєр зареготав:

— Оце слово господаря міста! Чи не думаєте ви, що, шукаючи коньяк, я почну робити поголовний трус?

— Що ж, це був би чудовий привід! — посміхнувся Блінов. — Можливо, ви досягли б успіху.

— До речі, я теж хочу зробити вам невеликий подарунок, — сказав Мейєр. Він пильно глянув на Блінова, який заперечливо махнув рукою, мов наперед відмовляючись. — Ні, ні, не поспішайте, від такого подарунка не відмовляються. Я вам даю чудову можливість ще раз показати жителям міста, яке у вас чесне серце. Мені відомо, що в підвалі поліції сидять двоє підлітків — зовсім молоденька дівчина і хлопчик, син Катерини Охотникової. Я не забиратиму їх до себе. Відпустіть їх. Діти є діти!..

Очі Блінова заблищали і одразу погасли. «Що це знову придумав Курт Мейєр? Чи не пастка часом? Чи знає він, що хлопчик племінник Микити Борзова?»

— Дякую, пане Мейєр, — гаряче сказав бургомістр. — Безперечно, мені потрібно зміцнювати тут свій авторитет… Я вам щиро вдячний… Ну, а куди їх діти?

— Думаю, що вони самі знайдуть місце, куди піти.

В цю мить задзвонив телефон. Блінов підняв трубку, відповів, і, поки він слухав те, що йому говорили, Мейєр спостерігав, як мінялося обличчя бургомістра: воно набрало якогось хворобливого виразу. Нарешті Блінов повільно, наче роздумуючи, поклав трубку.