Сашко

Надвечір прийшла на паровоз нічна зміна, і ми пішли додому. Я навмисне не вмивався в депо, щоб мати побачила, як я працював на паровозі. Я був щасливий.

Мені тільки хотілося, щоб на нашій вулиці мене побачили зараз Ромка і Юрчик. Але їх не було. Зате біля воріт нашого двору стояла мати. Вона дуже зраділа, побачивши мене. Коли ми підійшли ближче дядя Михайло сказав:

— Здаю вам, сусідко, вашого машиніста в повному порядку. Бачите, який молодець!..

Мати глянула на моє обличчя і зареготала: я був чорний, як негр. Ромчин батько пішов далі, а мене мати взяла за руку й повела додому.

— А я тобі й води нагріла, щоб ти вмився. Тільки не знаю, чи й відмиєшся.

Я скинув з себе сорочку й за допомогою матері добре вмився, хоч, сказати щиро, — мені шкода було відмивати з себе паровозний бруд. Та що зробиш…

Коли я вечеряв, мати сказала:

— Чогось до тебе приходив той артист, що по сусідству з нами, і з ним ще якийсь чоловік. Казали, що зайдуть.

Я сказав матері, що хочу бути машиністом.

Вже зовсім смеркло, коли я почув надворі голос Ромки й Юрчика. За день вони скучили за мною…

Ми сиділи втрьох на купі чиїхось дров у кутку подвір’я й обмірковували всі переваги роботи на паровозі. Раптом мене гукнула мати. Я попрощався з друзями. Дома на мене чекав знайомий артист і з ним не відомий мені чоловік.

— Ну ось і він, — промовив артист до невідомого.

Вони подали мені кожен руку, наче дорослому. Я помітив, що мати стривожено прислухалась до їх слів: мабуть, вона побоювалася, що й вони прийшли з якоюсь скаргою на мене… Я й сам пильно придивлявся до незнайомого, намагаючись пригадати, чи не зустрічав я його де-небудь і чи не підстроїв йому якої-небудь пакості. На всякий випадок я пильнував, щоб між мною й ними був принаймні стіл. Але незнайомий ласкавим голосом спитав мене.

— Підете до нас працювати?

— Куди? — спитав я.

— На кіностудію, зніматися в фільмі.

Я стояв ошелешений, нічого не розуміючи… Я не вірив, що до мене могли прийти в такій справі, та ще й звертались до мене на «ви»! Цього ще не траплялось мені в житті.

— Я… я… я… — белькотів я, майже нічого не розуміючи.

— Цей товариш, — пояснив нам артист, — адміністратор групи з кіностудії; їм потрібний хлопчик на роль, от він і пропонує тобі спробувати — чи зумієш… Звичайно, насамперед треба, щоб дала згоду твоя мати.

Мати кивнула головою на знак своєї згоди.

«Еге, — помислив я, — та вони сумніваються, чи я зумію грати в кіно. Паровоза водити вмію, а грати перед кіноапаратом не зможу!..» І мені стало смішно.

— Треба спочатку спробувати, — сказав я, стримуючи себе, щоб не засміятись.

— Ну, звичайно, — відповів адміністратор, — спочатку я покажу вас постановникові картини, він спробує вас у грі. Коли ви можете приїхати на кіностудію? Може, завтра?

— Ні, післязавтра… — пообіцяв я.

Я, звичайно, міг би й завтра, але післязавтра мали роздавати в нашій школі табелі, і я вже буду в четвертому класі, а завтра тільки третьокласник, а там же обов’язково спитають. Все-таки краще, коли чотирикласник, більше поваги буде до мене.

— Гаразд, — погодився адміністратор, — я вас там чекатиму о другій удень. Зможете о другій?

— М… м… постараюся…

Вони попрощалися й пішли, а я — тільки втихли їхні кроки — заверещав з радості, підстрибнув на місці і почав ганяти по кімнаті… Коли мати, провівши гостей, повернулася до хати, то побачила, що я стояв на голові аж на підвіконні у відчиненому вікні й дриґав угорі ногами.

— Сашко!!! — гукнула вона не своїм голосом, бо все ж таки жили ми на другому поверсі, і коли б я впав за вікно, то, певне, що вже ніколи не дриґав би ногами над головою…

Але що я міг вдіяти з собою? Коли мати вхопила мене на вікні, я обійняв її за шию, притиснувся до неї і почав цілувати, не даючи їй вимовити кількох докірливих слів, які вже були готові в неї для мене. А тим часом Цапко, граючись, хапав мене за штани, а Ласун у клітці, пригадавши, мабуть, свою молодість, кричав: «Ура! Ура! Ура!..» Такий дурний папуга!..

КІНОАРТИСТ САШКО ЖУК

З усіх учнів класу тільки Женя з першої парти, ота, що любить показувати всім язика, одержала з поведінки четвірку. Вона намалювала собі хімічним олівцем на язиці двійку і потім, підглядаючи в журналі вчителя оцінки учням, які відповідали, оберталась до класу й показувала всім язика з двійкою й підіймала стільки пальців, скільки ще треба було додати до двійки. Кінець кінцем вчитель її впіймав на гарячому. Він примусив показати йому язик і потім сказав:

— Ти заробила четвірку з поведінки. А коли ще раз я впіймаю тебе на чомусь, ти матимеш від мене що-небудь набагато гірше.

Женя плакала й довго просила вчителя пробачити їй, але цим не зарадила.

В Юрчика були всі п’ятірки; в нього завжди бувають самі п’ятірки. А в Ромки тільки одна четвірка, решта — п’ятірки. В мене були і трійки, і четвірки. Була й одна п’ятірка — за читання.

Наздогнавши на вулиці біля школи Женю, я сказав їй:

— От буде тобі дома за четвірку.

Вона мовчки покопалася в портфельчику й дістала табель. Я побачив, що вона виправила четвірку з поведінки на «п’ять», та ще й з плюсом!.. Я реготав довго, не в силі стримати себе.

— Дурненька ти, — нарешті сказав я, — та хіба ж бувають по поведінці п’ятірки з плюсом? Твої ж батьки відразу взнають, що ти їх обдурила.

— Овва! — вигукнула Женя. — Я скажу їм, що в табелі стояла п’ятірка, а ти, Сашко, пустуючи, поставив мені ще й плюс…

— Я?

— Ти.

— Здуріла?!

— Сашко, голубчику, — вимовила вона й узяла мене за ґудзик на сорочці, — невже ти підведеш мене? Ну будь другом, погодься… Ну що тобі це варто? Може, тебе ніхто й не спитає. Це я так, на всякий випадок. Хочеш, я тобі дам автоматичний олівець? Дивись, який гарний!

Женя нагадувала мені зараз кошеня, яке треться об ногу, щось випрошуючи, тільки що обличчя її було в плямах зеленки, а кошенят зеленкою не мажуть. Мені стало її жаль. До того ж олівець і справді був гарний — металевий, блискучий, із скобкою, щоб чіпляти його за борт кишені. І перш ніж я встиг щось подумати, як завжди, язик мій уже промовив:

— Гаразд, давай…

Женя враз засяяла. Вона дістала олівець і віддала мені, і я відразу почепив його за борт кишені.

— Можеш говорити, — сказав я дівчинці, — кому хочеш про те, що я поставив тобі плюс по поведінці… Кому хочеш говори, не бійся, я не підведу!

Женя підморгнула мені, показала кінчик язика і помчала по вулиці наздоганяти подруг.

А воно не таке вже погане дівча, оця Женя. Я ще раз оглянув олівець, покрутив у нього ричажок. Хороша штука! І зовсім дарма, адже хіба мені важко було сказати, що це я, пустуючи, підставив до її п’ятірки хрестик. От тільки… Як же це? Вона хоче обдурити своїх батьків, а я їй допомагаю. І за це я одержав від неї олівця. «Сашко, — промовив я сам до себе, — це так ти тримаєшся? Ти дав слово директорові і Сергієві Валентиновичу, а тепер через якусь металічну цяцьку не витримав…»

Я враз повернув назад і побіг. Я знав, якою дорогою ходить Женя додому. Я наздогнав її біля клубу, де вона розглядала вітрину нової кінокартини.

Ох і здивувалася вона, коли побачила, що я наздогнав її.

— Женю, — сказав я, — ось твій олівець. Забери.

Вона враз дуже зблідла і мовчки взяла олівець. Я пішов назад. Оглянувшись, я сподівався побачити, що вона за своєю звичкою показує мені, як завжди на прощання, язик, але вона стояла й дивилась мені вслід і, мабуть, зовсім забула про свій язик. Потім вона побігла до мене:

— Сашко, ти роздумав і вже боїшся?

— Ні, не боюся. Кажи кому хочеш про це. А олівця твого мені не треба. Ти перевір, він справний. Я його ще не встиг зіпсувати.

— Я тебе не розумію, Сашко. Мені зовсім не шкода олівця. Візьми.

Тоді я сказав їй, що мені не треба її олівця, що мати мені дає гроші і я можу сам собі купити олівець, а не хочу ні собі, ні їй підробляти оцінки в табелі, бо бояться показувати батькам погані оцінки тільки боягузи. А що я тоді скажу директорові, коли він спитає — нащо я поставив у табелі плюс?