Гаррi Поттер i таeмна кiмната

Він стояв на краю довжелезної, тьмяно освітленої кімнати. Високі кам'яні колони, на яких поспліталися численні різьблені змії, підтримували стелю, що губилася десь у пітьмі, й відкидали довгі чорні тіні крізь химерний зеленкуватий морок.

Серце його несамовито калатало. Гаррі прислухався до моторошної тиші: може, десь там, за колоною, в темному закутку причаївся Василіск? А де Джіні?

Він витяг чарівну паличку й рушив уперед поміж зміїстими колонами. Кожен обережний крок голосно відлунював від стін, що ховалися у мороці. Гаррі примружився, готовий негайно заплющити очі, тільки-но почує найменший порух. Порожні зіниці кам'яних змій ніби стежили за ним. Кілька разів Гаррі хололо в грудях, йому здавалося, що деякі з них заворушилися.

Коли ж Гаррі дійшов до останньої пари колон, перед ним біля задньої стіни виросла статуя заввишки до самої стелі.

Гаррі задер голову і побачив величезне обличчя: воно було старе, мавпоподібне, з довгою ріденькою бородою, що сягала майже самого краю кам'яної мантії, з-під якої у гладеньку підлогу впиралися дві велетенські сірі стопи. А між цими стопами лежала долілиць маленька, закутана в чорну мантію фігурка з яскраво-рудим волоссям.

— Джіні! — скрикнув Гаррі, підбіг до неї й опустився на коліна. — Джіні! Не помирай! Будь-ласка, не помирай!

Він поклав збоку свою чарівну паличку, вхопив Джіні за плечі й перевернув. Обличчя дівчинки було біле й холодне, мов мармур, а очі — заплющені. Отже, вона не скам'яніла. Але тоді вона, мабуть…

— Джіні, будь-ласка, прокинься! — розпачливо шепотів Гаррі, трясучи її. Голова Джіні безпорадно метлялася в різні боки.

— Вона не прокинеться, — пролунав тихий голос. Гаррі здригнувся й озирнувся, не підводячись із колін.

Високий чорнявий хлопець спостерігав за ним, зіпершись на найближчу колону. Контури його постаті були химерно розмиті, ніби Гаррі дивився на нього крізь затуманене вікно. Але не було жодного сумніву, хто це.

— Том?.. Том Редл?..

Редл кивнув, не спускаючи з Гаррі очей.

— Чому ти кажеш, що вона не прокинеться? — запитав у розпачі Гаррі. — Вона по… вона не…?

— Вона ще жива, — відповів Редл. — Тобто, ледь жива.

Гаррі глянув на нього.

Том Редл учився в Гоґвортсі п'ятдесят років тому, але ось він стоїть отут, оповитий химерним невиразним сяйвом, і аж ніяк не видається старшим за свої шістнадцять років.

— Ти привид? — запитав нерішуче Гаррі.

— Я спогад, — спокійно відповів Редл. — Спогад, що зберігався у щоденнику протягом п'ятдесяти років.

Він показав на підлогу біля величезної стопи. Там лежав розгорнутий маленький чорний щоденник — той, який Гаррі знайшов у туалеті Плаксивої Мірти. На якусь мить Гаррі здивувався, побачивши його тут, але зараз він мав вирішувати важливіші справи.

— Томе, ти мусиш допомогти мені, — сказав Гаррі, знову піднімаючи голову Джіні. — Треба забрати її звідси. Тут Василіск. Я не знаю, де він тепер, але він може з'явитися будь-якої миті. Благаю, допоможи.

Але Редл не рухався.

Гаррі, напружившись, трохи підняв Джіні і потягнувся по свою чарівну паличку. Але її там не було.

— Ти не бачив?…

Він підняв голову. Редл і далі стежив за ним… вертячи у довгих пальцях чарівну паличку Гаррі.

— Дякую, — сказав Гаррі, простягаючи по неї руку.

Кутики Редлових вуст викривилися в посмішці. Він дивився на Гаррі, ліниво крутячи пальцями чарівну паличку.

— Послухай! — нетерпляче сказав Гаррі, згинаючись під вагою закляклого тіла Джіні. — Нам треба йти звідси! Якщо тут з'явиться Василіск…

— Він не з'явиться, поки його не покличеш, — спокійно відповів Редл.

Гаррі знову поклав Джіні на підлогу, не в силі тримати її далі.

— Що ти маєш на увазі? — здивувався він. — Прошу, віддай мою паличку, вона мені може швидко знадобитися.

— Вона тобі вже не знадобиться! — ще ширше посміхнувся Редл.

— Як то не знадобиться? — з подивом запитав Гаррі.

— Я довго чекав цього, Гаррі Поттере, — сказав Редл. — Нагоди побачити тебе. Поговорити з тобою.

— Слухай, — урвав його, втрачаючи терпець, Гаррі, — ти, мабуть, не розумієш. Ми в Таємній кімнаті. Поговоримо іншим разом.

— Ні, поговоримо зараз! — заперечив, посміхаючись, Редл і засунув до кишені чарівну паличку.

Гаррі вражено дивився на нього. Тут діялося щось дуже дивне.

— А як це сталося з Джіні? — повільно запитав він.

— Ну, це досить цікаве запитання! — люб'язно відповів Редл. — І досить довга розповідь. Думаю, справжньою причиною було те, що вона розкрила своє серце й вибовкала усі свої таємниці невидимому незнайомцю.

— Про що ти говориш? — здивувався Гаррі.

— Про щоденник, — пояснив Редл. — Про мій щоденник. Маленька Джіні кілька місяців писала в ньому, розповідала мені про всі свої мізерні турботи і прикрощі: як її дражнять брати, як вона мусила йти до школи у старій мантії і зі старими підручниками, як, — тут Редлові очі заблищали, — вона не має жодної надії на те, що сподобається колись знаменитому, чудовому, видатному Гаррі Поттерові.

Говорячи це, Редл не спускав очей з Гаррі. Ці очі мовби жадібно пожирали обличчя Гаррі.

— Страшенно нудно було вислуховувати дурненькі одкровення одинадцятирічної дівчинки, — вів далі Редл. — Але я набрався терпцю. Писав їй У відповідь, співчував, був люб'язний. Джіні просто захопилася мною. "Томе, ніхто не розуміє мене так, як ти… Я така рада, що можу довіритися цьому щоденникові… Це як приятель, якого всюди можна носити в кишені".

Редл зайшовся пронизливим, холодним реготом, який йому не личив. Від того сміху у Гаррі аж настовбурчилося волосся.

— Не буду хвалитися, Гаррі, але я завжди вмів причаровувати потрібних мені людей. Джіні вилила мені свою душу, а її душа саме й була мені необхідна. Я ставав дедалі міцнішим, бо живився її найглибшими страхами і найзаповітнішими таємницями. Я став могутнім, значно могутнішим за малу панночку Візлі. Досить могутнім, щоб почати ділитися з нею деякими своїми таємницями, і тепер уже в неї переливати потроху свою власну душу.