Лiсом, небом, водою. Книга 1. Лисий

Леля не відповіла, і Лисий вів далі:

— Вони ж не могли не розуміти, що колись ці борги доведеться віддавати. Як же вони могли й далі так жити? От ти сказала, що вони брали в борг у своїх дітей…

— Це не я, це мій батько так казав.

— Ну, все одно. От вони жили в цьому величезному селі — Інженер називає його містом. Йому ж немає ні кінця, ні краю. Страшно навіть подумати, скільки людей тут жило. Вони щось їли, пили воду, їздили на велетенських залізних санчатах, такі височенні башти з заліза будували — ще й незрозуміло навіщо… Вони що, не могли зупинитися? Вони не хотіли зупинитися?..

— Я думаю, вони вважали, що й на них, і на їхніх дітей усього ще вистачить, — Лелина відповідь була невпевненою і непереконливою.

— А на нас?! Чи ми не їхні діти? Але Бог із ними, як каже Інженер. А ми? А наші батьки? Вони ж уже все знали! Вони ж знали, що ми повинні повернути борги. Якщо ми не повернемо, то потім нашим дітям… — Лисий затнувся й зашарівся. — Марічці, Івасеві… Їм же залишиться ще менше!!

Леля мовчала.

— От ми, — Лисий не міг зупинитися ставити запитання, на які ні в нього, ні в неї не було відповідей. — Ми в нашому селі… Ми ж самі знищили струмок — отруїли його своїм сміттям. Тепер усі хворіють і помирають. І єдина надія тепер на мене — на те, що я принесу з Руїни. А якби не було Руїни?

— Може, якби не було Руїни, то й вода була б питна, — озвалася Леля.

— Це зрозуміло, я не про це, — Лисий послав до рота останній шматок шинки з хлібом. — Я не про це… Не знаю, як тобі пояснити… От дивись. Чому загинули древні люди? Бо намагалися зробити собі легким життя, а заради цього все нищили навколо — правильно?

Леля кивнула.

— Ми в своєму селі гинемо, бо знищили струмок. Те ж саме, правильно? І вже ж начебто навчитися мусили! Ні — знищили. А тепер виправляти лихо будемо знову ж тим самим шляхом.

— Яким тим самим?

— Ну, тим же, що й древні люди. Інженер посилає мене до Руїни принести те, що очищає воду. Він сам колись приніс цілу торбу. Але скінчилося. Тепер я принесу торбу. І ця скінчиться. Розумієш?

— Ні, — просто відповіла Леля. — А шо це таке?

— Та яке це має значення!

— Не хочеш — не кажи, — Леля стенула плечима й удала, що не образилася.

— При чому тут «не хочеш»! — Лисий дедалі більше дратувався. — Просто я зараз почну тобі пояснювати, що то таке, й забуду про те, що говорив раніше. Потім поясню.

— А! — тепер уже дівчинка не приховувала образи. — Зрозуміло. Це я вже знаю. Ти мені вже таке обіцяв. Я тоді, здаєцця, повірила…

Лисий збився з думки й замовк. Справді — він обдурив її. І сам собі в цьому вже зізнавався. Треба їй усе сказати. Чого від неї критися? Не чужа ж! Усе одно він забере її з собою — до свого села. Бо сам — без неї — він там жити вже не зможе. А їй і йти нікуди — тільки з ним.

— Лелю, не ображайся, — несміло промовив він.

— А я й не ображаюся, — спалахнула вона, мов сухе листя. — Чого мені ображатися? Хто я тобі така, шоб іше й ображатися могла?..

Лисий подумав і зрозумів, що й сам не знає, хто вона йому така. Але ображатися на нього вона мала повне право — це він усвідомлював.

— Я не знаю, хто ти мені така, — дуже тихо промовив він. — Як виростемо — одружимося…

Запала мовчанка, а потім Леля сердито кинула:

— Дожити треба. — Вона роззирнулася навколо — звалища сірого каміння, високі іржаві цурупалки там і тут, незбагненного розміру уламок залізної вежі на обрії… Леля презирливо додала: — Як же! Тут виростеш!

Руїна не відпускає

Зворотній шлях забрав значно більше часу, ніж очікували. Двічі зустрічали кам'яні порхавки й доводилося тікати від зеленавих хмаринок спорів. Цей лабіринт здавався безкінечним, а натрапити на свій вранішній шлях не вдавалося. Вони добре знали напрямок — як іти до Інженерової хатини, але дотримуватися цього напрямку було дуже нелегко.

Лисий рухався, мов уві сні, його все не відпускали сумні думки. Навіть не в тому річ, що подолати необхідну відстань через Руїну не вдалося з першого разу. До цього якраз він був готовий. Але сумніви в правоті його Інженера дуже збентежили хлопця. Під знаком Інженерових настанов минуло все його життя. І тепер виходило так, що прожив він його нібито неправильно.

Коли вони втретє мало не ввійшли в зелену хмаринку, Леля не витримала. Відбігши на безпечну відстань і віддихавшись, вона сказала:

— Тепер я піду попереду. Бо ти якийсь сьогодні дерев'яний.

Лисий відчував, що це правда, тому й не заперечував. Тільки висловив припущення:

— Знаєш, мені здається, вони викидають хмаринки саме тоді, коли ми наближаємося…

— Дуже глибоке спостереження! — Леля все ще була лиха на нього.

— Глибоке, — погодився Лисий. — Очей у них немає. А це означає, що вони нас чують.

— Як це?

— Ну, чують наші кроки. Як хробаки. Візьми кілька камінців і кидай подалі перед собою. Побачимо, що вийде.

Просто дивовижно, що вранці їм пощастило так далеко пройти без зустрічей з грибами! Їх було повно. Вони, схоже, перекрили всі доріжки між нагромадженнями каміння. Однак ідея з киданням камінців виявилася продуктивною. Ці камінці не лише зберегли їм чимало сил — не довелося панічно тікати, бо виявляли небезпеку заздалегідь, — а й врятувало їх від засідки.

Очевидно, пацюки чекали на них давно. Мабуть, підкрадалися нечутно, без високих стрибків, бо на них гриб не зреагував. Коли ж Леля кинула чергового камінця, сіра каменюка вистрілила зеленавою хмаринкою просто посеред зграї. Розлігся розпачливий вереск, і тільки чорні хвости замайоріли, мов пошматовані прапори розбитого війська.

І знову плутаний лабіринт, із якого, здавалося, немає виходу. Руїна ніби заманила їх, а тепер відмовлялася відпускати, ніби полонила їх. Сонце хилилося до далекого лісу, а вони до того лісу все не могли дістатися. І тільки коли над верхівками дерев лишався невеличкий рожево-червоний серпик, Лисий помітив під ногами людські сліди.

— Поглянь, — кинув він Лелі.

— Нарешті! — Вона полегшено зітхнула. — Наші сліди.

Далі рухатися стало легше, і вони розслабилися, почали перемовлятися, Леля все рідше кидала вперед камінці, тож вони мало не поплатилися за свою безтурботність.

Гриб був малесенький — не більший за яблуко; мабуть, щойно виткнувся з землі. Він довго думав, порхати чи ні, тож випустив хмаринку, коли мандрівники були від нього за якихось три-чотири кроки.

Це сталося так несподівано, що вони на якусь мить просто остовпіли. Леля, яка йшла попереду, кинулася бігти назад, наштовхнулася на Лисого — обоє ледве встояли на ногах, але рогач випорснув з рук Лисого, і ступа, гепнувшись на землю, покотилася й зупинилася в кількох кроках від них. Добре, що вона покотилася не в бік хмари, але все одно це було погано, оскільки вона перегородила стежину.

Вони по черзі перескочили через ступу й тут завмерли, затиснуті одразу двома небезпеками. Перед ними, повільно хитаючи маленькою голівкою, сиділа сіра, майже непомітна на тлі пороху й каміння, змія.

У правій руці Лисий тримав шаблю, тож відтяти гадюці голову йому було неважко. Він у своєму житті робив це сто разів. Але то було раніше — до пригоди з бабою Ягою в Інженеровій хаті. Тепер він стояв з шаблею напоготові, дивився на змію й не міг зважитися на удар.

Леля з-під його руки штрикнула мітлою в напрямку гадюки. Це було дуже ризиковано — змія могла вивернутися й кинутися на Лисого, від якого її відділяло не більше кроку. Могла й укусити мітлу — і не відомо, чим це могло закінчитися.

Однак задум виявився плідним. Змія смикнулася всім тілом і швидко поплазувала геть, щомиті озираючись. За хвилину вона зникла між камінням.

Діти також мусили озирнутися, щоб вирішити, що робити далі. Треба сказати, що втрапили вони цього разу в халепу ще ту. Ступа лежала на боці, а рогач валявся в поросі в кількох кроках від неї. Над самим рогачем плавала в повітрі зеленава хмаринка. Не могло бути й мови про те, щоб до рогача якось наблизитися. Без нього вони могли підняти один край і поставити ступу рівно, але нести її…