На каравелi "Улюбленець Нептуна"

Втративши щоглу, фуста рухалася вже повільніше, і відстань між кораблями швидко скорочувалась. Сподіваючись на легку здобич, матроси каравели улюлюкали, з кинджалами в зубах і пістолетами за пазухою видиралися на ванти, готуючись, як тільки кораблі зійдуться в абордажному бою, стрибнути на палубу противника.

Вже без труднощів вдавалося розглядіти прапор з двома довгими гострими кінцями, що майорів на щоглі фусти. Чітко було видно, постать старика із широкою сивою бородою, у фіолетовому халаті, поли й комір якого прикрашало біле хутро. Поряд із ним стояла навколішки багато зодягнена жінка, у відчаї притискаючи до себе двох дівчаток. Старий, вказуючи на жінку й дітей, в чомусь палко переконував молодого стрункого моряка в блискучому панцирі.

Біля гармат метушилися гармаші з запаленими ґнотами. Вздовж борту стояли моряки з довгими рушницями, тримаючи на прицілі “Улюбленець Нептуна”. Чотири матроси, зігнувшись під вагою, несли на жердині великий казан із розтопленою смолою.

— Пане, — звернувся стерничий до Дієго, — з усього видно, що фуста повертається із Африки. Пожива буде чимала… До того ж король нагородить вас, якщо захопимо ворожий корабель.

— Авжеж, непогано, — згодився капітан. — Правда, левину частку доведеться внести в казну, але й нам дещо перепаде. Тобі не здається, Франсіско, що вони всерйоз збираються оборонятися? Навіть борти обтягли протиабордажною сіткою, думають смолою нас пригостити… Клянусь честю, якщо за двадцять хвилин вони не складуть зброї, я не помилую нікого! Всі гойдатимуться на реях. У мене нічим годувати цих дармоїдів…

Повернувшись до матросів, що стояли біля заряджених аркебуз, Дієго наказав:

— Стрельніть по красунчику в панцирі. Це капітан. Тільки не влучте в старого. Він хазяїн фусти і, напевно, сховав по різних щілинах своє золото. Вб’єте купчину, тоді дідька лисого знайдеш скарб…

Пролунав постріл, і моряк, в якому Дієго безпомилково вгадав капітана, схопившись за голову, важко впав на дошки палуби.

Пострілом із другої аркебузи тяжко поранили стерничого. Куля влучила йому в плече. Серед команди, що лишилася без капітана і стерничого, зчинилася паніка. Фуста втратила керування й різко змінила курс, ніс її став занурюватись у воду. На кормі матрос із перекошеним від жаху обличчям, відчайдушно вимахував палицею, на якій розвівалась біла ганчірка.

— Здаються! Перемога! Перемога! — загукали на каравелі.

— Наша взяла! — кричали сп’янілі від легкого успіху матроси.

Вимахуючи величезним пістолетом, до речі, не зарядженим, голосніше за всіх вигукував Луїс, мабуть, бажаючи звернути на себе увагу капітана. Збоку могло здатися, що здобутою перемогою іспанці зобов’язані ледве не йому одному. Насправді ж протягом усього бою конопатник просидів у збройній камері, марно намагаючись підшукати для себе кольчугу. Тільки почувши переможні вигуки своїх товаришів, він поспішив на палубу.

Федя не чекав такої швидкої розв’язки. Хлопчик чудово розумів, яка сумна доля чекала екіпаж і пасажирів фусти. Водночас він гідно оцінив, з якою виключною спритністю й чіткістю, з якою майстерністю стерничий керував “Улюбленцем Нептуна”, використовуючи змінний вітер, лягаючи то на лівий, то на правий галс.

Несподівано “Улюбленець Нептуна” став помітно зменшувати свою швидкість, а потім і зовсім зупинився неподалік від португальського корабля. Вітрила його повисли непорушно.

— Прокляття! — вигукнув хазяїн каравели. — Де в дідька взявся цей штиль! — Він заклав у рот палець і підніс його догори. — Ні найменшого вітерцю, — гнівно процідив Дієго і на весь голос закричав: — Боцман, людей у шлюпки! Швидше!

Підганяти матросів не доводилось. Бажаючи виявилось більше ніж треба. Луїс був задоволений собою: він не розгубився й одним із перших стрибнув у шлюпку.

Хвилі ще не встигли заспокоїтись і заважали шлюпкам відчалити від борта каравели. Цим негайно ж скористалися на фусті. Помітивши, що каравела не здатна більше їх переслідувати, португальці опам’яталися. Білий прапор зник. Хазяїн фусти, старки дідуган, миттю зважив на обставини і взяв керування кораблем у свої руки. Десятки весел опустились у воду, і за хвилину фуста стала помітно віддалятися.

Розділ п’ятнадцятий

Фуста тікає від переслідувачів

Оскаженілі матроси, доклавши відчайдушних зусиль, нарешті відчалили від “Улюбленця Нептуна” й, налягаючи на весла, подалися навздогін.

Гребти серед високих водяних валів було нелегко. Часом здавалося, що шлюпки стоять на місці.

— Ці йолопи гребуть, як небіжчики! — бушував капітан. — Негідники, випустять здобич! — Осатанілий Дієго накинувся на стерничого, зганяючи на ньому, злість: — А ти чого стовбичиш?! Твоє місце гам! — ревів капітан, вказуючи палицею в бік шлюпок. — Вирядився, як… як…

Так і лишилося невідомим, з ким хотів порівняти свого помічника Дієго. Обурення його стало ще більшим, коли зненацька португальці пустили кілька ядер по шлюпках, що наближалися до них. Для переслідувачів це було цілковитою несподіванкою. Досі вони вважали, що все вже вирішено, здобич у їхніх руках.

Новий залп пролунав над морем. В одну із шлюпок вцілило ядро і розтрощило її на друзки. Почулися прокльони, стогони й відчайдушні крики моряків, які опинились у воді. Друге ядро впало поряд із шлюпкою, в якій Луїс вирушив за легкою, як йому здавалося, здобиччю. Стовп води ринув на недотепу-конопатника, що вже було приготував кишені для португальського золота. Несподіваний душ миттю витверезив його. Від войовничого запалу Луїса не лишилося й сліду. Він забув про коштовності й, охоплений панічним жахом, заволав:

— Повертай назад! Нас потоплять!

Та це був зайвий крик. Налякані матроси вже й самі повертали шлюпку назад до каравели. Кинувши напризволяще своїх товаришів, не зважаючи на їхні крики про допомогу, вони поспішали під захист гармат “Улюбленця Нептуна”.

Капітан, забачивши це, зблід від люті. Мов поранений звір, шкутильгаючи, забігав він по кормовій надбудові. Всі, хто знаходився поблизу, вирішили за краще мерщій зникнути з очей осатанілого хазяїна.

Нарешті Дієго трохи заспокоївся. Він збіг по трапу на палубу й, звісившись через борт, крикнув:

— Іржавий якір вам у бік! Перестріляю мерзотників!

Матроси добре знали вдачу купця, який при нагоді не гребував грабунком. Слів на вітер він не кидав, про власний гаманець дбав, як тільки міг, і, звичайно, йому нічого не варт було звести курки пістолів. Моряки неохоче повернули в бік фусти, яка вже далеко пішла вперед. Тепер у матросів вже не було того запалу, як напочатку, вони думали лише про одне: тільки б не потрапити під ядра португальських гармат.

А тим часом багряний круг сонця повільно ховався за обрієм, сповняючи все навколо пурпуровими барвами. Якось непомітно підкралися тропічні сутінки, і на небі одразу спалахнули міріади зірок. У вечірньому серпанку португальський корабель поступово став втрачати свої обриси, а потім і зовсім розтанув у нічному мороці…

Не осмілюючись глянути один одному в вічі, пригнічені невдачею, матроси розбрелися по каравелі. Ніхто не чекав такого кінця. Здобич, яка, здавалося, вже була з руках, втекла з-під самісінького носа. До того ж загинуло шість чоловік команди і втрачено шлюпку.

Капітан зачинився у своїй каюті й нікого до себе не підпускав. Федя й Ніанг, скориставшись із того, що ніхто не звертає на них уваги, влаштувались на ночівлю на кормі.

За наказом стерничого вітрила прийняли на носі, на кормі й на грот-щоглі вивісили ліхтарі. Матроси. спробували було кинути якір, але не дістали дна.

Невисокі хвилі, злегка погойдували “Улюбленця Нептуна”. Корабель спав, тільки вахтенні не дрімали, через кожні півгодини відбиваючи склянки.

На чорному оксамитовому небі коштовними камінчиками сяяли зорі. Хлопчики лежали поряд. За постіль їм було старе вітрило. Ніч не принесла прохолоду — в повітрі, як і вдень, стояла задуха.

Друзі мовчали. Кожен перебував під враженням подій минулого дня.